2.1.1 Натурфiлософiя Мiлетської школи.
Виникла в YI ст. до н.е. в м.Мiлетi, була одним з осе-
редкiв iонiйської фiлософської традицiї. Основними представ-
никами були Фалес (625-547 рр. до н.е.), Анаксiмандр
(610-546 рр. до н.е.), Анаксiмен (588-525 рр. до н.е.).
Вчення мiлетцiв про природний початок свiту протистав-
ляється мiфологiчним уявленням про створення свiту богами iз
хаосу. Мiфи про богiв мiлетцi вважають зайвим припущенням
про стороннi сили, якi свiтовi не потрiбнi для його виник-
нення та iснування. Мiфологiчно-теогонiчне тлумачення свiту
у мiлетцiв замiнюється Логосом (у значеннi 'слово','смисл',
'судження', 'задум', 'порядок', 'гармонiя', 'закон'). Даний
термiн мiлетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактич-
но вiдповiдає головним визначенням поняття 'Логос'. Вперше
цей термiн ввiв послiдовник мiлетської фiлософiї Гераклiт,
маючи на увазi космiчний порядок, який забезпечується неза-
лежним вiд людей i богiв законом буття. В спробах визначити
першопочаток цi фiлософи повнiстю ще не вiдмежувалися вiд
мiфологiчної традицiї використовувати чуттєво-наочнi образи,
тому ззовнi їх тексти нагадують мiф, а не аналiтичну систему
понять. Уподоблення першопочатку особливiй природнiй стихiї,
що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода - Фалес, повiтря
- Анаксiмен, вогонь - Гераклiт) продовжує традицiї саме
мiфологiчного опису. Проте вже у Анаксiмандра поняття про
'апейрон', який не дається безпосередньо чуттям, а може бути
осягнутий лише розумом, являє собою крок до суто поняттєвого
вiдображення свiту. Апейрон, однак, ще не уявляється як по-
няття взагалi, вiн визначається як найменша частинка, першо-
речовина, яка з причин мiкроскопiчностi своїх розмiрiв не
може бути вiдчутною.
Визначальна тенденцiя цiєї школи - намагання знайти не-
видиму простим оком єднiсть у видимiй багатоманiтностi ре-
чей. Ця єднiсть може бути опанована тiльки розумом. Причому
вона розглядається як завжди iснуюча в безмежному Космосi.
Першопочаток породжує всю багатоманiтнiсть речей, обiймає
все iснуюче, оформлюючи його в упорядкований Космос, i керує
рухом та розвитком Космосу.
Першi фiлософи стародавньої Грецiї визначили фундамен-
тальну фiлософську проблему виникнення порядку, Логоса iз
Хаосу. Iснування Логосу поряд iз Хаосом суперечить визначен-
ням цих термiнiв. Вирiшення даної суперечностi було здiйсне-
не Гераклiтом завдяки створенню першого вчення про розвиток,
змiни в свiтi шляхом боротьби протилежностей.
2.1.2 Фiлософiя пiфагорiйцiв.
Найчастiше називається 'пiфагореїзм'. Така назва похо-
дитьвiд iменi засновника - Пiфагора (YI ст. до н.е.).
Спочатку пiфагорейство виникло як релiгiйний рух, що
сформувався у релiгiйну громаду в мiстi Кротон (пiвденна
Iталiя - колонiя Грецiї). Основними положеннями релiгiйного
вчення були вiра в живе тiло Космосу (вогнене кулевидне тiло
- мiф про Саламандру), що вбирає в себе безмежну порожнечу i
Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простiр у Космос
iз його вiдокремленням усiх речей мiж собою, пiдпорядкуван-
ням речей єдиному законовi. Ця релiгiйна громада була пере-
конана в переселеннi душi людини пiсля її фiзичної смертi в
тiла iнших iстот.
В подальшому (Y-IY ст. до н.е.) серед пiфагорейцiв на-
була поширення фiлософська тенденцiя самоусвiдомлення.
Найбiльш вiдомими пiфагорейцями були Фiлолай, Еврiт, Архiт,
Алкмеон. Поштовхом до створення власної фiлософської системи
було вирiшення проблеми взаємозв'язку Порядку i Хаосу, яке
вiдрiзняється вiд традицiї Мiлетської школи. Основою
вирiшення цiєї проблеми, як i у мiлетцiв, була iдея проти-
лежностей, спочатку єдиного та множинного, потiм межi та
безмежного (або ж оформленої та неоформленої речовини).
Внаслiдок змiшування, поєднання протилежностей - безмежного
та межi - утворюються усi речi, якi ототожнювалися пiфаго-
рейцями з числами. Це ототожнення було можливим за умов
невiддiльностi чуттєво даного i неданого в уявленнi.
Надiлення чуттєво неданого властивостями утворювати закони
для чуттєво даного фактично призвело до створення вчення про
виникнення Космосу iз Логосу, а не першоречовини. Чуттєво
неданим, але реально iснуючим, що пiдкоряє своїм законам усе
чуттєво дане, є число, взаємовiдношення чисел. Тому пiфаго-
рейцi вважали, що тiльки математика може дати знання законiв
Космосу (1 - це точка, 2 - лiнiя, 3 - площина, 4 - тiло то-
що). Знаходження числових закономiрностей свiту готувало на-
родження суто iдеалiстичної фiлософiї. Таблицю множення, те-
орему Пiфагора i т.iн. пiфагорейцi розглядали саме як доказ
їхньої теорiї свiту.
2.1.3 Елейська школа.
Виникла в м.Елеї на пiвднi Iталiї у YI-Y ст. до н.е.
Головними її представниками були Ксенофан, Парменiд, Зенон
Елейський, Мелiсс Самоський, Горгiй.
На вiдмiну вiд мiлетської та пiфагорейської традицiй
розглядати дiйснiсть як узгодження, єднання протилежностей,
елеати аргументовано критикують всi вчення, де визнається
рухома, мiнлива першооснова речей. Елеати обгрунтовують по-
няття про незмiнну сутнiсть iстинного буття, спозiрнiсть
усiх помiтних змiн та вiдношень мiж речами, бо в iншому ви-
падку будь-яке вчення про ту чи iншу рiч стає простою марою,
жодне не є знання опорою анi в теорiї, анi в практичному
життi.
Елейська школа вперше розрiзнила мислення (i мислиме
буття) та чуттєвi данi (i буття, що сприймається чуттєво),
видiлила буття як поняття про дiйснiсть. Завдяки цьому впер-
ше був здiйснений подiл мiж поняттям i тим, що воно позна-
чає, поняття стає окремим предметом дослiдження. Елеати
змогли сформулювати поняття єдностi, єдиного буття як непе-
рервного, незмiнного, неподiльного цiлого, однаково наявного
в усiх елементах чуттєво даної дiйсностi. Поняття 'буття'
стало одним з головних для класифiкацiї вiдомої дiйсностi,
для побудови перших логiчно обгрунтованих систем знання за
принципом поєднання вiдомих уявлень у висловлювання, якi не
суперечать одне одному. Здiйсненi першi спроби аналiзу по-
нять, що використовувались фiлософами, привели до вiдкриття
феномену обмеженностi, суперечливостi понять. Так, вiдомi
апорiї Зенона засвiдчили, що поняття 'єдине-множинне', 'об-
межене-необмежене' та iншi неспроможнi вiдобразити
дiйснiсть, яку за своїми визначеннями вони повиннi вiдобра-
жати. Завдяки цьому вiдкриттю постала проблема створення но-
вих понять, бiльш придатних для пiзнання Космосу. Перш за
все, це - проблема вiдображення засобами логiки змiни, руху,
процесiв.
2.1.4 Фiлософiя Емпедокла i Анаксагора.
Емпедокл iз сицилiйського мiста Агрiгента (бiля 490-430
рр. до н.е.) i Анаксагор iз малоазiйського мiста Клазомени
(бiля 500-428 рр. до н.е.) першими здiйснили поєднання уяв-
лень про рiзноманiтнiсть та багатомiрнiсть дiйсностi з уяв-
леннями про єдине буття.
Емпедокл дiйшов висновку про хибнiсть позицiї щодо
iснування єдиного першоелементу Космосу (як це вважали
представники мiлетської школи), проголосивши такими першое-
лементами вiдразу чотири 'стихiї' - вогонь, землю, повiтря i
воду, якi вiн називав 'коренями усiх речей'. Їх єднання
створює щось нове, не схоже на жоден iз елементiв, нову
якiсть. Самi по собi 'коренi' незмiннi i вiчнi, але
внаслiдок своєї вiдмiнностi одного вiд одного отримують мож-
ливiсть взаємно обмiнюватися мiсцями, що i становить рух.
З'єднання i роз'єднання цих елементiв i дає картину народ-
ження i руйнування усiх речей i процесiв навколишнього
свiту. Досить механiчне тлумачення з'єднань i роз'єднань не
дозволяє довести уявлення про їх об'єднання в нове якiсно
цiле до висновку про iснування нових законiв, яким пiдко-
рюється це якiсно нове.
Сам процес з'єднання i роз'єднання у Емпедокла
мислиться як спричинений дiєю двох космiчних сил - 'Любовi'
i 'Розбрату'. Коли переважає Любов, усе виявляється 'з'єдна-
ним', але таке переважання не вiчне, з периферiї Космосу по-
чинає свiй наступ Хаос, що несе Розбрат i призводить до пов-
ного роз'єднання усiх 'коренiв'. Потiм знову перемагає Лю-
бов. Хоча в уявленнях Емпедокла переважають мiфологiчнi те-
ми, за своїми здобутками вiн - фiлософ, котрий не
вiдноситься до конкретної школи.
Аналогiчне положення i у Анаксагора, який прожив понад
30 рокiв у Афiнах, продовжував 'логiку' Емпедокла,
вiдноситься до певної фiлософської традицiї i створив власну
традицiю, але не може бути вiднесений до певної школи.
Анаксагор, як i Емпедокл, вiдстоює позицiю принципової
множинностi фундаменту Космосу, але фундамент цей скла-
дається не з чотирьох першоелементiв, а з нескiнченного роз-
маїття часточок усяких речовин, що є своєрiдним 'сiм'ям' ре-
чей. Подiбно до 'коренiв' Емпедокла, 'сiм'я' Анаксагора само
по собi незмiнне i непорушне, але, постiйно змiшуючись
вiдповiдно до законiв буття, воно роз'єднується i
з'єднується, утворюючи розмаїття навколишнього свiту.
2.2 Класична антична фiлософiя.
2.2.1 Атомiзм Левкiппа i Демокрiта.
Фiлософiя Левкiппа (прибл.500-440 рр. до н.е.) вперше
поєднує поняття 'буття' iз поняттям 'першоелемент' в поняттi
про атом - неподiльну частинку, яка рухається в порожнечi.
Про Левкiппа не збереглося майже нiяких вiдомостей, однак
про Демокрiта, його видатного учня, iснує досить велика
кiлькiсть суперечливих фактiв. Дiяльнiсть Демокрiта (460-370
рр. до н.е.), за свiдченнями античних авторiв, була спрямо-
вана на розвиток вчення Левкiппа. Тому вчення про атомiзм
розглядається як теорiя Левкiппа-Демокрiта. В нiй
зберiгається елейська концепцiя вiчного, сталого i непоруш-
ного буття (як i самi атоми). Зберiгається i характер
чуттєвого iснування (лише в уявi, а не в думцi) розмаїття
навколишнього свiту:'Лише в уявi iснує колiр, солодке,
гiрке. Насправдi ж iснують лише атоми i порожнеча'. На
вiдмiну вiд елеатiв, змушених заперечувати реальнiсть даного
в чуттях руху, Демокрiт приймає iдею Емпедокла i Анаксагора
про множиннiсть фундаменту свiту. Подiл дiйсностi на
нескiнченну множину атомiв (неподiльнi елементи), однакових
за своєю структурою, але вiдмiнних за формою, вагою, i
нескiнченну порожнечу як реальну умову руху атомiв, дозволяє
теоретично розв'язати проблему єдиного буття i рiзно-
манiтностi данної в чуттях дiйсностi. В поняттi атома знахо-
дить своє вiдносне завершення принцип iндивiдуалiзацiї
(роздiлення на нескiнченну множину часточок, серед яких не-
має жодної абсолютно тотожньої iншiй) цiлiсно-мiнливого (у
iонiйцiв) або цiлiсно-незмiнного (у елеатiв) Космосу.
Атоми рухаються i утворюють найрiзноманiтнiшi з'єднан-
ня, якi сприймаються людьми як рiзнi речi, процеси, що вини-
кають i зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокрiт, уда-
ване: немає рiзних речей, процесiв, є лише рiзнi з'єднання
одних i тих самих атомiв. Атомiзм можна розглядати як
фiлософське усвiдомлення реальної життєвої ситуацiї в рабов-
ласницькому суспiльствi, адже атоми тотожнi своєю не-
подiльнiстю i вiдрiзняються лише зовнiшньою, тiлесною фор-
мою, як i люди тотожнi в своїй 'людяностi', але рiзнi за
зовнiшнiстю. Цi атоми рухаються вiдповiдно до необхiдностi в
порожнечi, так i люди рухаються вiдповiдно своєму мiсцю в
суспiльному життi. Соцiальний пiдтекст атомiстичної теорiї
яскраво демонструє римський переклад грецького слова 'атом'
- 'iндивiд'.
Якiсно новим для античної фiлософiї є поняття
'нескiнченностi', 'незнищеностi' Космосу, в якому iснує ба-
гато рiзних свiтiв. Цi свiти не вiдрiзняються iстотно вiд
свiту, в якому ми безпосередньо живемо. Розумiння дiйсностi
в уявi Демокрiта пiдпорядковане принциповi необхiдностi. Ця
необхiднiсть абсолютна настiльки, що не визнає навiть тео-
логiчної її iнтерпретацiї: 'Боги не потрiбнi Космосу'. Вияв-
лення причин i наслiдкiв, якi простягаються у нескiнченний
ланцюг, i є, з точки зору Демокрiта, головним предметом
пiзнання. Там, де виникали питання про можливiсть, випад-
ковiсть, Демокрiт вбачає проблему пошуку невiдомих причин.
Так, його концепцiя ейдосiв - чуттєвих образiв, виявляє себе
як спроба знайти причину розбiжностей мiж поняттям про ато-
марну будову Космосу i чуттєвими даними. Ейдоси виникають як
промiжне утворення мiж об'єднанням атомiв (конкретною рiччю)
i вiдповiдним органом чуття людини. Кожна рiч видiляє у се-
редовище щось подiбне до предмета, котре проникає в око,
тактильнi органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у
просторi мiж предметом i органом чуття, потрапляючи до
суб'єкта як вiдбиток. Вирiшення проблеми причини
невiдповiдностi мiж уявною картиною буття i чуттєвими даними
стає головним предметом розвитку у класичнiй античнiй
фiлософiї.
2.2.2 Софiстична фiлософiя.
В античнiй софiстицi дуже важко знайти цiлiсну кон-
цепцiю чи течiю, вона має розмаїття вчень, поглядiв рiзних
її представникiв. Однак її спiльною ознакою можна чiтко виз-
начити суспiльне положення софiстiв. Розквiт софiстичної
фiлософiї вiдбувся у перiод Пелопонеської вiйни (431-404 рр.
до н.е.). Найбiльш вiдомими iз старших софiстiв визнають
Горгiя, Протагора, Гiппiя, Продiка, Антифонта.
Горгiй (прибл.483-373 рр. до н.е.). Висунув три
найвiдомiших тези: 1) нiчого не iснує; 2) якщо щось iснує,
то його неможливо пiзнати; 3) у випадку, коли ми можемо щось
пiзнати, то неможливо цi знання передати чи пояснити iншiй
людинi. Докази цих тез будуються на чiткiй логiчнiй фiксацiї
визначень понять. Уся конструкцiя базується на прийняттi
вiдповiдного положення, iз якого виводяться висновки, що су-
перечать розповсюдженим точкам зору.
Горгiй досить чiтко вирiзняє значення слiв, використо-
вує змiни значень в рiзних контекстах. Ця манiпуляцiя мовою,
її логiчною i граматичною структурою, характерна для всiх
софiстiв.
Протагор (прибл.481-373 рр. до н.е.). Вiдомий як один з
найбiльш популярних учнiв Демокрiта. Вiдстоює традицiйний
для софiстiв релятивiзм. Є автором знаменитої тези: 'людина
є мiрою усiх речей, iснуючих - що вони iснують, неiснуючих -
що вони не iснують'. Вказану тезу у Протагора допомагають
зрозумiти суттєвi пояснення Секста Емпiрика про те, що 'Про-
тагор ... мiрою називає критерiй, речами - справи.., що лю-
дина є критерiй усiх справ, дiянь'. Повне роз'яснення кон-
цепцiї Протагора суперечить принципово вченню Аристотеля про
спiвпадiння висловлювань з дiйснiстю. Цi двi рiзнi концепцiї
антиномiчнi, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок,
що судження, якi ведуть людину до успiху при завершеннi за-
думаної справи - iстиннi, а успiх у справах є унiверсальною
людською мiрою знань, будується на абсолютно протилежному
Аристотелевi вченню про iстину. Для софiстiв тiльки досвiд
може слугувати джерелом знання, а не 'нус', 'абстрактне
мислення', 'iдея'.
Найбiльш вiдомими молодими софiстами були Фразiмах,
Критiй, Алкiдам, Лiкофон, Полемон. Практична розробка проб-
лем риторики, граматики, логiки стала для них домiнуючою, бо
софiсти бачили своє мiсце саме як вчителiв, наставникiв мо-
лодi. Спираючись на своє переконання про важливiсть мови для
впливу на людей, вони здiйснили головний крок на шляху ви-
никнення фiлологiї. Протагор першим почав визначати роди
iменникiв, здiйснив подiл мови на чотири види: прохання, пи-
тання, вiдповiдь, вказування, i назвав їх коренями мови.
Продiк вiдомий своїми думками про синонiми.
Практичне спрямування школи софiстiв призвело до розме-
жування в античнiй фiлософiї течiй практицизму та споглядан-
ня, усвiдомлення сутi буття.
2.2.3 Фiлософiя Сократа.
Остаточне усвiдомлення мiсця фiлософiї у суспiльствi
було здiйснене Сократом (469-399 рр. до н.е.). Вiн першим
прийшов до висновку, що фiлософiя - це дiяльнiсть по
усвiдомленню, осмисленню та визначенню вiдношення людини до
дiйсностi. Фiлософ - людина, яка змiнює своє вiдношення до
свiту вiдповiдно до змiн обставин буття.
Сократ гостро полемiзує iз софiстами, хоча сам вiн фак-
тично продовжує розпочату ними справу в утвердженнi людини
як головної теми фiлософських мiркувань. Негативне вiдношен-
ня до софiстiв Сократ пояснював тим, що вони 'продавали
знання за грошi кому завгодно'.
Сократ рiшуче повертає фiлософськi дослiдження вiд вив-
чення Космосу, природи до людини як духовної iстоти. 'Пiзнай
самого себе' - такою є головна теза сократiвського
фiлософствування. I таке знання можна здобути в практичнiй
зустрiчi умiв. Сократ принципово вiдмовляється вiд запису-
вання своїх думок, вважаючи дiйсною сферою знання, мудростi
живу бесiду з опонентами, живу полемiку. Саме вiн ввiв по-
няття 'дiалектика' (вмiння вести бесiду, сперечатися).
Розкриваючи проблему людини, вiн ставив питання про
такi характеристики, як 'мужнiсть', 'розсудливiсть', 'добро-
та', 'краса' тощо. Суперечностi у вiдповiдях спiврозмов-
никiв, що їх виявляв Сократ, свiдчили про неможливiсть
звести загальний змiст понять до їх конкретно-iндивiдуальних
проявiв. Вiдкривши неможливiсть iснування загального як
конкретного та iндивiдуального iснування ('краси' взагалi
поряд з красивою дiвчиною, вазою, краєвидом, свинею i т.д.),
Сократ фiксує нову для фiлософiї проблему, визнаючи: 'Я
вiчно блукаю i не знаходжу виходу'.
Фiлософiя Сократа - своєрiдна межа в iсторiї античної
фiлософiї. У всiх досократiвських мислителiв ('досократики')
свiт виступає у виглядi цiлiсностi, яка пiдпорядковує собi
людину - 'одну з' частинок Космосу. Сократ же вирiзняє люди-
ну, визначаючи предметом фiлософiї вiдношення 'людина-свiт'.
2.2.4 Платон.
Платон (427-347 рр. до н.е.) - перший з античних
фiлософiв, чиї працi збереглися. Учень Сократа, Платон у 397
р. до н.е. заснував у Афiнах фiлософську школу, вiдому пiд
назвою Академiя (тому що вона знаходилась у парку, присвяче-
ному мiфiчному героєвi Академу). Свої працi вiн писав у виг-
лядi дiалогiв - 'Учта', 'Гiппiй Бiльший', 'Горгiй', 'Держа-
ва' та iн.
Платон свої головнi зусилля зосереджує на вирiшеннi
вiдкритої Сократом проблеми iснування загального ('краси'
взагалi, 'мужностi', 'добра' тощо). Вiн не мав сумнiвiв у
iснуваннi загального реальним чином, а як воно саме iснує -
нiкому ще не вiдомо. Тому Платон вiдшукує аргументи, котрi
повиннi довести скептикам реальнiсть iснування загального.
Так, вiн вiдзначає, що закони держави не iснують у виглядi
конкретних речей ( текст закону ще не є законом), але реаль-
но впливають на життя суспiльства. Платон долає проблему, що
зафiксована Сократом, завдяки створенню гiпотези про iсну-
вання специфiчних предметiв, вiдмiнних вiд речей навколишнь-
ого свiту. Припустивши iснування реальних предметiв, Платон
розглядає загальне як iдеальний предмет, iдею. Iдеї, що
внаслiдок своєї досконалостi виявляють себе як еталони,
справжня реальнiсть, є дечим первинним вiдносно до конкрет-
них речей як копiй iдей. А чуттєво даний свiт конкрет-
но-iндивiдуальних речей є вiдбитком загальних речей. Отже,
речi повсякденного свiту є спрощеним варiантом iншого свiту,
бiльш досконалого - iдеального. Здатнiстю до безпосереднього
контакту з iдеями надiлена людська душа, яка пiсля смертi
тiла вiддiляється вiд нього i повертається до безтiлесного
царства iдей, бо для iснування тiла i душi повинна бути
вiдповiдна iдея, яка керує процесами в дiйсностi. Душа,
з'єднуючись iз тiлом, втрачає свою iдеальнiсть
(вiдповiднiсть iдеї), забуває все, що споглядала у свiтi
iдей. Але у вiдповiдному станi ( у снi, коли душа не зале-
жить вiд тiла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорiї
Платона пiзнання, в ходi якого формуються загальнi поняття
(про будинок взагалi, добро взагалi, трикутник взагалi), є
процесом пригадування.
Платон першим ввiв у фiлософiю поняття матерiї, яке в
нього позначає небуття, нiщо. Матерiя - це те, чого не
iснує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгоди-
ти в своїй теорiї наявну реальнiсть iз тiєю, яка була до
неї. Вживаючи поняття 'матерiя', Платон утримує в свiдомостi
принцип, вiдкритий Гераклiтом: 'Iз нiчого може виникнути ли-
ше нiщо'. Все, що iснує, виникло iз чогось, але саме тепер
того, iз чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно -
матерiя. Цим поняттям знiмається проблема пiзнання того, що
було: його вже немає. Ця властивiсть матерiї перетворюватись
у небуття i перешкоджає створенню свiту, повнiстю
вiдповiдного iдеальному царству. Взаємодiя матерiї та iдей
призводить до пошкодження, деформування iдей, до втрати
конкретними речами тiєї досконалостi, яку мала 'чиста' iдея.
Взаємодiю iдеї i матерiї Платон фiксував математично.
Вiн дуже цiнував фiлософiю Пiфагора, вважаючи, що пiфаго-
рейцi першими усвiдомили роль iдей.
Усi свої дослiдження природи, суспiльства, пiзнання,
мислення Платон пiдпорядковував принциповi визначення мiри
прояву iдей в конкретних речах, де фiксацiя загального виз-
начення iдеальної конструкцiї займала головне мiсце. Вiн шу-
кає iдеальну державу, iдеальний метод пiзнання тощо, розгля-
даючи реальнiсть як прояв iдеального. Тому саме з Платона
починає формуватись усвiдомлена процедура здiйснення
послiдовної дедукцiї.
2.2.5 Арiстотель.
Арiстотель (384-322 рр. до н.е.). У 17-рiчному вiцi
прибув до Афiн, став учнем Платона. Згодом вiн стає учителем
сина македонського царя Фiлiпа II Олександра. Його роботи -
'Метафiзика', 'Топiка', 'Етика Нiкомаха', трактат 'Про душу'
та iншi.
Арiстотель визнається першим, хто здiйснив систематичне
дослiдження праць попереднiх мислителiв. Тому його називають
першотворцем iсторiї фiлософiї. Найбiльшу частину своїх
праць вiн присвячує проблемам метафiзики - науки про суще.
Становлення Арiстотеля як фiлософа вiдбувалося шляхом
вирiшення проблем, що виникали при осмисленнi надбання його
вчителя Платона. Перш за все, це - проблема вiдношення ма-
терiї та iдеї. Послiдовне продовження поглядiв Платона приз-
водило до виникнення суперечностей, котрi ставили пiд сумнiв
подiл дiйсностi на матерiальне та iдеальне. Зокрема, вiчне,
незмiнне iдеальне, якому пiдкоряється кожна конкретна рiч,
не пiдкорює собi матерiю-небуття. Отже, не повинне iснувати
навiть уявлення про матерiю, якщо немає iдеї матерiї. Як мо-
жуть непорушнi iдеї бути причиною руху? Як можуть iдеї, якщо
вони сутнiсть речей, iснувати окремо вiд останнiх?
Критика Арiстотелем Платона навiть у суспiльнiй свiдо-
мостi набула iстотного значення у виглядi афоризму:'Платон
менi друг, але iстина - дорожча'. Аналiзуючи проблеми пла-
тонiвської фiлософiї, вiн усвiдомлює, що причина, сутнiсть
речей, загальне не може iснувати окремо вiд одиничних речей.
Тому потрiбно, враховуючи цю обставину, вирiшити поставлену
ще Сократом проблему неможливостi iснування загального як
iндивiдуального, за умови, що загальне не може iснувати ок-
ремо вiд одиничного, iндивiдуального.
Вирiшення цiєї фундаментальної проблеми здiйснене
Арiстотелем шляхом розвитку поняття 'матерiя'. Вiн розумiє
матерiю як пасивний 'матерiал' буття i тому вона може тiльки
мислитися. Матерiя безпосередньо причетна до спричинення
кожної речi, дана в чуттях рiч завжди iснує в якомусь ма-
терiалi, а iдеї, поняття не мають матерiальностi. Реальне ж
iснування матерiалу дiйсностi вiдбувається тiльки у конкрет-
них формах. Отже, безпосередньою причиною речi може бути
форма. Форма реально iснує тiльки в тому чи iншому матерiалi
- матерiї, але не залежить вiд того, яка саме матерiя оформ-
лена. Тому форма визначається як сутнiсть усiх речей, вона
незмiнна, вiчна, цiлком подiбна до платонiвських iдей, тiль-
ки не iснує вiдокремлено вiд матерiї (форма лише незалежна
вiд конкретної матерiї).
Таке вирiшення проблеми загального i iндивiдуального
породжує нову фiлософську проблему: яким чином матерiя i
форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему
Арiстотель вирiшує шляхом залучення понять 'можливiсть' i
'дiйснiсть'. Матерiя постає носiєм можливостей, а форма -
дiйсностi. Таким чином, матерiя у Арiстотеля залишається по-
няттям про небуття, як це було у Платона.
В фiлософiї Арiстотеля вперше здiйснюється вирiзнення
мiж дослiдженням причини усього сущого як такого, що прита-
манне всiм речам, та конкретними науками, якi не дослiджують
загальну природу сущого. Саме останнi вважають, що причини
конкретних речей i усього сущого - однi й тi ж самi. Вияв-
лення причини усього сущого наводить Арiстотеля на думку, що
iснує форма побудови усiх iнших форм. Форма, котра будує усi
iншi форми, називається Арiстотелем 'формою форм'. Ця форма
форм визначається як 'першодвигун', незалежне вiд матерiї
iснування форми, вона цiлком логiчно визначена 'божественною
формою'.
У розвиток свого вчення про форми Арiстотель робить
висновок, що саме знання форм побудови iнших форм дає людинi
знання сутностi речей. Дослiджуючи властивостi людини, вiн
наголошує на унiверсальнiй властивостi будувати завдяки
мисленню будь-якi форми руху (тобто форми побудови iнших
форм). Так ним створюються пiдвалини нової науки про форми
мислення - формальної логiки. Арiстотель фiксує першi закони
i правила логiчного мислення. Йому належать класичнi форму-
лювання логiчного закону протирiччя, закону виключеного
третього. Ним створена перша теорiя логiчного силлогiзму.
Здiйснюючи свої науковi дослiдження явищ природи,
Арiстотель скрiзь шукає форму, яка призводить до появи тих
чи iнших речей. У випадку, коли йому вдається зафiксувати
наявнiсть такої форми, вiн формулює загальне визначення за-
кону природи, який керує тим чи iншим процесом. Розглядаючи
проблеми суспiльства, Арiстотель керується цiєю ж методо-
логiєю. Вiн вважає, що вирiшення суспiльних проблем можливе
лише пiсля пiзнання форм, що породжують цi проблеми. Посту-
пово ним визначаються поняття про процес побудови держави,
суспiльства, що в завершеному виглядi стає теорiєю свiтової
держави. Саме цю теорiю використовував його учень Олександр
Македонський. Однак, сталося так, що дiяльнiсть царя Маке-
донiї завершується його випадковою смертю вiд малярiї. Су-
часниками така несумiснiсть досконалої, логiчно обгрунтова-
ної теорiї з впливом реального малярiйного комара на долю
свiтової держави була сприйнята як доказ неспроможностi
рацiональної мудростi бути помiчником у дiйсному життi.
2.3. Посткласична антична фiлософiя.
2.3.1 Давньогрецький скептицизм.
У розвитку фiлософiї пiсля Арiстотеля вiдбулися досить
глибокi змiни, пов'язанi з кризою демократичного суспiльст-
ва, розповсюдженням диктаторських режимiв у всьому елiнсько-
му свiтi. Коло iнтересiв освiченої частини грецького
суспiльства звужується, пiд впливом трагедiї теорiї свiтової
держави Арiстотеля вiдбувається замикання на питаннях при-
ватного життя особи, правил приватної моралi. Послаблюється
загальний iнтерес до теоретичного знання, падає довiра до
пiзнавальної сили людського розуму. Замiсть унiверсальних
завдань свiтогляду, що охоплювали всi галузi знання, питання
науки та фiлософiї, виникає прагнення звести науковi пробле-
ми до практичних правил особистої поведiнки людини, якi по-
виннi забезпечити щастя (щастя розумiється як здатнiсть до
'незворушного' життя, як проста вiдсутнiсть страждань).
З III ст. до н.е. до I ст. н.е. скептицизм як
фiлософське вчення, що пiддає сумнiву саму можливiсть
достовiрного пiзнання об'єктивного свiту, був саме таким
вченням. Найдовершенiшої форми скептицизм досяг у вченнях
давньогрецьких фiлософiв Пiррона, Енесiдема, Агрiппи, Секста
Емпiрика. Вони дiйшли висновку, що марнi спроби знайти оста-
точно встановлену iстину свiдчать про неможливiсть вирiшити
це завдання взагалi. Так, мислення здiйснюється за
вiдповiдними формами, але вибiр найкращої, досконалої форми
мислення потребує використання тiєї чи iншої форми. Отже,
для вiдбору форми потрiбно використовувати форму. А де ж
критерiй вибору логiчної форми, яка стає критерiєм вибору
iншої форми мислення? Такої форми, вiдомої нам як най-
унiверсальнiшої, ми не маємо. Аналогiчною до проблеми не-
досконалостi мислення для встановлення iстини є ситуацiя i з
чуттєвим пiзнанням. Людина не має такого чуттєвого органу,
який перевiряє iншi органи чуття.
Використовуючи логiчнi засоби здiйснення доказiв, скеп-
тики дiйшли висновку, що будь-яка iстина доводиться лише iн-
шою iстиною. А це приводить до кола доведень, або до довiль-
ного вибору аксiом, або до нескiнченої низки запитань. Тому
висновок, що встановлення причини неможливо довести, цiлком
слушний. На пiдставi цих мiркувань, аргументiв (скептики на-
зивали їх 'тропами') обгрунтовувалася рiвнозначнiсть проти-
лежних тверджень, саме тому був проголошений головний прин-
цип скептицизму - утримуватися вiд суджень.
Проте в життi постiйно необхiдно дiяти, приймати певнi
рiшення. Це змушувало визнавати, що при вiдсутностi кри-
терiїв iстини слiд керуватися критерiями практичної по-
ведiнки. Цi критерiї мають спиратися на 'розумну
iмовiрнiсть'. Античний скептицизм постiйно закликає слiдува-
ти тому, до чого нас ваблять вiдчуття та почуття (їсти, коли
вiдчуваєш голод), слiдувати законам та звичаям країни, де
живеш, займатися певною дiяльнiстю, якщо вона приносить тобi
користь. Скептицизм констатує пiдкорення, 'розчинення'
iндивiда як тiлесної iстоти у суспiльно-iсторичному свiтопо-
рядку у тiй мiрi, у якiй людина залишається природною iсто-
тою i тому мусить їсти, спати, вмирати... Разом з тим, є
внутрiшнiй свiт особистостi, в якому людина (хай i обмежено)
виявляє свою непiдвладнiсть зовнiшнiм обставинам. Звiдси i
позицiя можливостi 'вiдгородитися' вiд свiту зовнiшньої не-
обхiдностi i 'втечi' вiд нього у внутрiшнiй, духовний свiт -
'атараксiя'.
Пiзнiй скептицизм залишає позицiю врiвноваженої не-
довiри вiдчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пiз-
нанню,бо спирається на практичний досвiд.Давньогрецькi скеп-
тики розробляють поняття про умови, що пiдвищують вiрогiд-
нiсть корисних знань, якi є наслiдком спостереження i експе-
рименту. В цiлому скептицизм був спрямований проти догматич-
ного трактування формальних законiв мислення, розвивав уяв-
лення про вiдноснiсть людського пiзнання.
2.3.2 Епiкурейство.
Епiкур (341-270 рр. до н.е.) заснував фiлософську школу
в Афiнах, використовуючи головнi положення фiлософiї Де-
мокрiта (вчителем Демокрiта був послiдовник Демокрiта
Навсiфан). Водночас Епiкур створює зовсiм нову атомiстичну
теорiю. Вiдмiннiсть полягає в тому, що у Демокрiта рух
атомiв здiйснюється у порожнечi виключно за законом падiння
тiл пiд власною вагою, у Епiкура - поряд iз дiєю закону
падiння з'являється ще один чинник - атом виявляє
властивiсть 'самочинного вiдхилення' вiд 'лiнiї не-
обхiдностi'.
Iдея Епiкура про самочинне вiдхилення атомiв є спе-
цифiчним вiдображенням факту з'явлення у людей нових якостей
- iндивiдуальної свободи, певного мiнiмуму соцiальної авто-
номiї особи. Людина - цей 'соцiальний атом' - набуває в собi
(а не в космiчному свiтопорядку, котрий розчиняє iндивiда,
його неповторнiсть) автономного, самодостатнього грунту сво-
го волевиявлення. В цiлому, головна увага Демокрiта звернута
на закони iснування об'єктiв (людина теж лише об'єкт), у
Епiкура - до суб'єкта. Епiкура хвилює не саме по собi вчення
про Космос як сукупнiсть атомiв,а проблема можливостi вiдхи-
лень, випадкiв, суб'єктивного волiння.
Сенс своєї iдеї про самочинне вiдхилення атома вiд
лiнiї необхiдностi Епiкур вбачає в основному правилi муд-
ростi - вмiти вiдхилятися вiд незадоволення, страждань. Тут
слiд звернути увагу, що мова йде саме про 'вiдхилення' вiд
страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва
за бажаннями завжди приносить свою протилежнiсть - невдово-
ленiсть.
Епiкур вбачає в теорiї свiту iдей Платона, вченнi про
'перший двигун' Арiстотеля дiю надприродних сил, якi не за-
лишають мiсця випадковi, свободi волi людини. Якщо боги
iснують, то вони живуть у просторах мiж свiтами i не втруча-
ються у земнi справи.
Послiдовно дотримуючись атомiстичної теорiї, Епiкур ро-
бить висновок, що душа людини - тiлесна. Смерть тiла є
смерть душi, бо сутнiсть душi - рух атомiв у тiлi.
Вiдповiдно до такого розумiння людини, її суб'єктивних
властивостей, вiн розроблює послiдовно сенсуалiстське вчення
про пiзнання. Свiт пiзнається за допомогою мислення та
чуттiв, мiж якими немає великої рiзницi, бо i чуття, i
мислення спричиненi рухом атомiв. Критерiями iстини визна-
ються чуттєвi сприйняття (витiкання образiв, викидiв iз ре-
чей), поняття (або загальнi уявлення, тотожнi спогадам).
Епiкур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм
спрямуванням оптимiстична i утилiтарна. Моральне життя пот-
ребує дотримання мiри в усьому. Iдеал - у задоволеннi при-
родних, а не надуманих бажань. Справедливiсть у тому, щоб не
шкодити iншому i не зазнавати шкоди вiд iншого. В основi
взаємозв'язкiв людей лежить особиста вигода, що розповсюд-
жується i на безкорисливу дружбу. Мудрiсть (фiлософiя) не
тiльки дає знання, але i духовну насолоду. Мудрець - не без-
турботний пустельник, що вiдiйшов вiд життя, а знавець жит-
тя, який пiднявся над буденнiстю, здатний виявляти свою волю.
Епiкуреїзм досить широко впливав на свiдомiсть мисли-
телiв наступних етапiв елiнської епохи, зокрема Риму.
2.3.3 Фiлософiя стоїцизму.
Багато в чому протилежна епiкуреїзму. В фiзицi стоїки
(Зенон з Кiтiону, Клеанф, Хрiсiпп - прибл.III ст. до н.е.)
повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення
Гераклiта про вогонь як первинну стихiю, з якої все похо-
дить. У свiтi панує невблаганна необхiднiсть, вчать стоїки,
i немає можливостi протистояти їй, тому людина цiлком зале-
жить вiд процесiв, що вiдбуваються у зовнiшньому свiтi, при-
родi взагалi. Проте слiд уважно вивчати природу i її процеси.
Хоча вивчення природи нездатне завадити слiпiй необхiдностi,
воно дозволяє, знаючи причини подiй, пiдкорятися їм так, щоб
найменше страждати.
'Пневма', 'дух', дихання, правогонь розливаються у свi-
тi, створюючи усе: тварин, людей, застигають у неорганiчних
тiлах. Але правогонь - вже не слiпа стихiйна сила (як це бу-
ло у вченнi Гераклiта), а художньо-творча, тотожня iдеї Пла-
тона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь
- це i провидiння, рок, доля. Космос, знов як у перших фiло-
софiв, розумiється єдиним органiзмом, єдиним тiлом. Це тiло
живе, воно побудоване iз рiзних функцiональних частин, про-
низаних пневмою. Ззовнi Космос має форму кулi, в якiй все
вiдбувається необхiдно i цiлеспрямовано,iнакше Космос розпа-
деться i стане мертвим. Вiдповiдно, для кожної частинки Кос-
мосу є своє мiсце. У випадку, коли частинка не виконує своєї
функцiї, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких
складалась ця частинка, для побудови нової.
Узгоджено iз вченням про Всесвiт, розроблена вiдповiдна
етика. В етицi стоїки також протилежнi епiкуреїзмовi, насам-
перед у питаннях про розумiння мети життя, свободи волi. Для
стоїкiв доля, рок - незаперечна iстина, а свобода розгля-
дається як ухил вiд законiв Космосу, тому - неможлива. Дiї
людини рiзняться лише за тим, яким чином - добровiльно чи за
примусом - вiдбувається невiдворотня необхiднiсть. Доля веде
i того, хто добровiльно пiдкоряється, i силомiць притягує
того, хто без розсуду противиться. Мудрець (фiлософ) це той,
хто любить свiй рок, а тому справдi вiльний, бо дiє за не-
обхiднiстю. Таке розсудливе життя, смиренне перед не-
обхiднiстю, вгамовує афекти (пристрастi), дарує щастя.
Саме стоїки запропонували термiн 'логiка', який
сьогоднi загальновживаний. Вони розумiли за ним словесний
вираз чуттєвих данних про зовнiшнiй свiт, уявлення та за-
гальнi поняття. Логiка стоїкiв була спрямована на аналiз
вiдношень, якi панують у свiдомостi та мисленнi.
Стоїцизм, поряд iз скептицизмом та епiкуреїзмом, був
одним iз найвпливовiших напрямкiв фiлософської думки антич-
ностi у п