смотреть на рефераты похожие на "Бідність в України"

ЗМІСТ

1. Бідність як одна з найважливіших соціальних проблем.

1. Поняття бідності.

2. Визначення життєвого рівня населення.

3. Дослідження вчених проблеми бідності.

2. Проблеми бідності в Україні.

1. Оцінка бідності в Україні.

2. Вплив бідності на процеси макроекономічного розвитку.

3. Оцінка життєвого рівня українського населення: індикатори міжнародної і вітчизняної статистики.

3. Шляхи подолання бідності.

4. Використана література.

1. Бідність як одна з найважливіших соціальних проблем.

Не дивлячись, що надворі ХХІ століття, проблема бідності залишається сьогодні досить актуальною в світі.

Щодня населення Землі збільшується на чверть мільйона чоловік. З 50-х до початку 90-х років XX ст. кількість населення світу подвоїлася, а його частка, яка проживає у найбідніших регіонах світу - країнах, що розвиваються, та аграрних постсоціалістичних країнах - вже досягла 3/4 світового показника. І хоча помітна тенденція до зниження темпів природного приросту населення на Землі, кількість його у країнах, що розвиваються, продовжує зростати вищими темпами, ніж в економічно розвинутих країнах. За цим криється низка глобальних проблем, яка має бути розв'язана, аби забезпечити умови життєдіяльності людини і гідну якість ї життя. І якими б вражаючими не були успіхи економічно розвинутих країн - добробут людства і безпека світу в цілому залежать від успіхів економічного по ступу всіх держав світу, в тому числі країн, що розвиваються.

Ще наприкінці XVIII ст. священик Мальтус виклав теорію, згідно з якою населення Землі зростає швидше, ніж виробництво продовольства з усіма зловісними наслідками, що з цього випливають. На щастя, життя останніх двох століть не підтвердило цієї теорії: виробництво продовольства, не кажучи вже про виробництво взагалі, зростало швидше, ніж збільшувалося населення, однак проблема бідності залишилася в багатьох країнах стояти досить гостро.

Протягом XX ст. в економічно розвинутих країнах природний приріст був досить низький, а «демографічний вибух» першої половини XX ст. у більшості регіонів вже пішов на спад. Основними чинниками, що стримали темпи зростання населення світу, стали процеси індустріалізації та урбанізації, які поступово охопили всі регіони планети. В цілому, оцінюючи ситуацію, необхідно зважити на такі особливості.

По-перше, демографічні проблеми в різних країнах мають свої особливості. Головні з них, наприклад, в Україні не збігаються, з одного боку, з проблемами Франції, з другого — з проблемами Єгипту, Ефіопії або
Таїланду, хоча всі ці країни мають майже однакову кількість населення. Для країн, що розвиваються, попри всі відмінності між ними, спільними є необхідність зменшення приросту населення, поліпшення здоров'я та харчування людей, ліквідація бідності та технологічної відсталості.

В економічно розвинутих країнах цих складностей немає, але натомість гостро стоять проблеми відвернення екологічної кризи та збалансованості використання робочої сили. А в деяких постсоціалістичних країнах (і в
Україні зокрема) до цього додались проблеми необхідності духовного та фізичного відродження нації.

По-друге, закономірності процесу сучасного світового демографічного переходу дають змогу прогнозувати певну стабілізацію у відтворенні населення в XXI ст., а технічні і технологічні можливості сучасного господарства уможливлять досягнення достатніх середніх світових показників забезпечення землян продовольством та іншими засобами для життя. Для цього є всі підстави.

Важливими умовами подолання бідності є можливості збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. Шляхи до цього відомі і цілком досяжні. Це:

. підвищення родючості ґрунтів, що пов'язано з успіхами агро меліорації та агрохімії;

. підвищення біологічної продуктивності сільськогосподарських культур шляхом упровадження досягнень сільськогосподарської генетики і селекції;

. виведення продуктивніших порід свійської худоби;

. ефективніше використання сонячної енергії для фотосинтезу органічної маси па впровадження генної інженерії;

. підвищення біологічної продуктивності Світового океану та широке впровадження аквакультури.

Людство має величезні ще не використані можливості в галузі енергетики.
Вже тепер багато країн світу стали на шлях переходу від енергетики, що базується на застосуванні обмежених паливних ресурсів (нафта, газ, вугілля) до енергетики, що орієнтована на використання практично невичерпних енергоносіїв - ядерної енергії, енергії Сонця, вітру, води, тепла Землі. З огляду на це, вже в першій половині XXI ст. стримуючим чинником розвитку енергетики стане не нестача енергоносіїв, а загроза ще більшого теплового забруднення атмосфери надпотужними електростанціями. То ж проблема впровадження енергозберігаючих технологій нині й надалі залишається актуальною.

Економічне зростання супроводжуватиметься спорудженням нового житла та нарощуванням технічних потужностей виробництва. І тут наука і техніка готові забезпечити людство сучасними індустріальними технологіями, які застосовуються у містобудівництві; сучасними транспортними засобами, які у всіх сферах природного середовища - на суходолі, на воді, в повітрі, а з часом і в космосі «звужують» світ і роблять ближчими і доступнішими всі куточки планети; комп'ютерами та новими інформаційними та комунікаційними системами, які активно впроваджуються в усі сфери виробництва і побуту, фактично вже ліквідували бар'єр просторового розриву в комунікаціях і передачі інформації.

Реалізувати перелічені можливості на благо людства можна за умови, що робота здійснюватиметься освіченими, фізично здоровими і вільними людьми, які будуть забезпечені сучасними умовами життєдіяльності (харчування, одяг, житло, доступ до інформації тощо). Отже, постає проблема якості життя людини.

Добробут і розвиток суспільства взаємопов'язані. Вже давно помічено, що здоров'я, фізична та розумова сила народу є запорукою його економічного багатства. Водночас, коли людина розпоряджатиметься матеріальним багатством розумно, то це сприятиме поліпшенню здоров'я, фізичної, розумової та моральної сили людської спільноти. Ця взаємопов'язаність визначається взаємодією багатьох компонентів: багатствами природи і багатствами, створеними людськими руками, станом здоров'я населення, рівнем його освіти та культури, який у країнах з різним рівнем розвитку економіки неоднаковий.

Під час розрахунків показників якості життя країн і територій беруть до уваги такі показники: розміри ВВП на душу населення (як уособлення багатства та добробуту), середньостатистичну тривалість життя населення
(віддзеркалення стану здоров'я і фізичної сили) та рівень освіти населення
(стан культури і науки).

Між країнами і регіонами світу є значні відмінності в якості життя, що зумовлює існування бідності на нашій планеті. Це змушує замислитися над тим, яке непросте коло проблем має розв'язати людство на шляху до спільного процвітання і злагоди.

Забезпечення поступального і пропорційного розвитку господарства світу
- дна з важливих проблем, що стоїть перед людством. До середини 90-х років розрив у рівнях прибутків на душу населення між економічно розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, був чималим, незважаючи на те, що за останні півстоліття багато країн, що розвиваються, досягли значного прогресу: зросли їх прибутки, розпочалася індустріалізація, досягнуто успіхів у галузях охорони здоров'я та освіти. В багатьох країнах Азії та
Африки економічний стан такий, яким він був у країнах Західної Європи на по- початку століття або перед Другою світовою війною. Проте пересічні економічні показники - на крайніх полюсах багатства (розвинуті країни - ВВП на душу населення становить понад 20 тис. доларів на рік) і бідності
(країни, що розвивається, відповідно - менш як 200 доларів на рік) - відрізняються в 100 разів! при цьому в деяких країнах останнім часом відставання навіть збільшилося. світовий прогрес все ще оминає четверту частину людства. Ситуація є особливо граматичною з огляду на те, що, за розрахунками, на межі ХХ-ХХІ ст.ст. понад 9/10 приросту робочої сили припадатиме на країни, що розвиваються. Наприкінці XX ст. глобальна проблема винайдення пропорційності економічного розвитку також стала актуальною для постсоціалістичних країн з перехідною економікою (в тому числі й для України).

Чи можливе подолання диспропорцій у рівнях розвитку світового господарства? Економічний розвиток країн світу впродовж останніх двох століть доводить, що ефективна перебудова господарства окремої країни, швидкий його розвиток є можливими.

Ось приклад з історії. Розорена з поруйнованими містами країна, заводи якої стоять, а зубожіле населення аби прожити торгує та гендлює.
Продовольчих і промислових ресурсів - обмаль, нафти - немає. Товари держави на світовому ринку не конкурентноздатні, а країни-сусіди вже стали на шлях індустріальної перебудови. Здавалось би - повна безнадія.

Прикладів радикальних економічних перетворень окремих держав на шляху розвитку цивілізації чимало. Економіка більшості сучасних економічно розвинутих країн перебувала свого часу на досить низькому рівні розвитку:
США, Канада, Австралія розпочинали розбудову своєї економіки на неосвоєних землях нових континентів. Японія в останній чверті XIX ст. розпочала розбудову індустріальної держана островах, які століттями до цього були в стані ізоляції від світу. «Далекосхідні тигри" розбудували сучасне господарство, розпочавши майже з нуля. Які ж передумови визначають успіх руху від відсталості до прогресу? Безумовно, першою з них є вибір шляху соціально-економічних перетворень, на якому держава має визначити свою стратегію економічної політики і створити різні механізми її реалізації.
Досвід свідчить, що першою передумовою розвитку є затрат на освіту та підготовку кадрів. Однак головним питанням економічної політики від
Держава, яка вибирає ринкові відносини основою розвитку своєї економіки, формує певну модель системи власності в країні (вибір співвідношення державної та приватної власності, проведення приватизації тощо), створює ефективну законодавчу базу господарської діяльності та систему управління, дбає про забезпечення соціальних потреб та охорону довкілля. Отже, створюються умови, за яких продуктивні сили мають змогу нарощувати продуктивність праці, капіталу, землі тощо.

Другою передумовою є реалізація досягнень науково-технічного прогресу, на який, в свою чергу, впливають історія, культура, освіта, наука. Через суспільний поділ праці та механізми інвестування здобутки науково- технічного прогресу перетворюються у фізичний (споруди, машини, устаткування тощо) та людський І або інтелектуальний капітал. У XX ст. залучення нових і найновіших технологій дало змогу багатьом країнам використовувати свої економічні ресурси набагато продуктивніше, ніж будь- коли в історії і досягти різкого збільшення виробництва за порівняно короткі періоди. Так, якщо в період першої промислової революції (XIX ст.) подвоєння обсягу виробництва на душу населення у Великобританії було досягнуто більш як за півстоліття, а в США — за 46 років, то в другій половині XX ст. такого самого результату Японія, Республіка Корея і Китай досягли за 10-12 років економічного розвитку.

Третьою передумовою є інтеграція в світове господарство. Ефективний екс немічний розвиток стає можливим, коли вільний рух товарів, капіталу, наукове технічної інформації сприяє економічному зростанню всіх країн світу. Так, під час промислової революції XIX ст. у процесі взаємодії
«піднялось» господарство країн Європи, а в наш час такі країни, як Японія,
США, «далекосхідні тигри» завдяки обміну товарами, технологіями і капіталом стали головними дійовими особами на світових ринках.

Отже, проблема забезпечення поступального і пропорційного розвитку господарства світу, окремих його країн має глобальний характер, оскільки її неможливо розв'язати без взаємодії всіх учасників світової спільноти і використання механізмів міжнародного поділу праці.

1.1. Поняття бідності.

Головною причиною бідності населення є низький рівень доходів.
Показники розвитку країни є валовий національний продукт (ВНП), який припадає на душу населення.

До економічно відсталих і бідних країн відносяться більшість країн
Азії, Африки, Латинської Америки. Борються з бідністю і країни СНД.

У світі нараховується близько сотні країн, які не пройшли стадію індустріалізації, рівень грамотності їхнього населення низький, їм властиве високе вимушене безробіття. Населення зайняте переважно в сільському господарстві, яке є головним постачальником продукції.

У багатьох країнах, де мешкає ѕ населення світу, панують злидні і голод, там висока смертність населення у тому числі дитяча.

Основними перешкодами для слаборозвинутих країн у вирішенні їхніх економічних і соціальних проблем є внутрішні причини, у тому числі соціально-культурні умови, в яких вони перебувають. Вплив останніх виявляється через зміни у мисленні людей, їх поведінці і спілкуванні, появі прагнення до розвитку. Соціокультурні перешкоди для такого прагнення можуть бути пов‘язані, наприклад із домінуванням племінних відносин і цінностей над загальнодержавними, коли міжплемінні заважають розвивати ефективну спеціалізацію і торгівлю в країні.

Поряд із внутрішніми факторами, які визначають місце слаборозвинутих країн у світовому господарстві, діють і зовнішні, пов‘язані із впливом країн. Їх концентрованим виявом є криза заборгованості по кредитах, отриманих країнами, що розвиваються. Ця заборгованість становить близько становить близько 50% валового національного продукту бідних країн. Деякі комерційні банки США, європейських та інших держав змушені отримувати певну частину боргів слаборозвинутих країн. Одним з центральних завдань розвитку людського суспільства наприкінці ХХ ст. – поч. ХХІ ст.. стало усунення загрози голоду.

Парадоксально, але в наші цивілізовані часи на Землі більше голодуючих, ніж будь-коли раніше в історії людства. За даними ООН нині в світі понад 1 млрд. людей не забезпечені продовольством. Голод став страшним лихом для величезного району світу – країн, що розвиваються. За даними організацій міжнародної організації з питань продовольства щорічно від недоїдання в
Африці потерпають 30% населення. Якщо ця несприятлива тенденція не змінюється, та прогнозами експертів на Землі в найближчій роки голодуватимуть близько 1,5 млрд. чоловік.

Як правило, корінні причини продовольчої проблеми пов‘язані з історичним минулим. Умовами соціально-економічного та політичного розвитку країни. Страшною трагедією українців став голод 1933 року – прямий наслідок сталінської політики колективізації сільського господарства. Кількість жертв цього лиха за різними даними становить до 7 млн. чоловік.

Гостра нестача фінансових коштів, переважання примітивної сільськогосподарської техніки і технології, відсталі виробництва заважають здійсненню радикальних зрушень у продовольчому забезпеченні населення слаборозвинутих країн. Тому на пережитих етапах аграрних реформ потрібна зовнішня продовольча допомога з боку розвинутих країн світу. Світовий досвід свідчить, що в багатьох випадках зовнішня продовольча допомога
(наприклад, Африці близько 40% продовольства, що споживається, ввозиться з- за кордону) часто стає лише додатковим стимулом соціального утримання і навіть гальмує розвиток місцевого господарства.

Для розв‘язання продовольчої проблеми необхідно підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, впровадження передової агротехніки, високоврожайних культур, розвиток високопродуктивного тваринництва.

Проблему продовольства кожна країна вирішує власними силами, забезпечення права кожного хлібороба на власну землю, повної свободи селян у виборі форм господарювання, ефективної державної підтримки села.

Бідність не може бути подолана без подолання енергетичної та ресурсної проблем. Бідність пов‘язана з недостатньою забезпеченістю сировинними ресурсами процесу виробництва й життєдіяльності людей.

Більшість людей супроводжується хворобами. За даними Всесвітньої організації охорони здоров‘я, кожний п‘ятий житель землі зараз хворий, має погане здоров‘я або страждає від недоїдання.

Подолати бідність можна вирішувати і через нові економічні підходи до слаборозвинутих країн, зниження митних тарифів на товари відсталих країн, зниження тарифів на товари відсталих країн, усунути різницю цін на експортовану та імпортовану продукцію. Дуже важливо залучати для розвитку власної економіки іноземні інвестиції.

Активна участь держав, які розвиваються у світовій економічних відносинах сприятиме реформуванню їхньої економіки, динамічному розвитку і піднесенню націй основі добробуту народу, подолання бідності.

Бідність є як характерною, так і постійною рисою капіталістичного суспільства. Внаслідок експлуатації людини людиною та несправедливого розподілу багатства її жертвами в наші дні стають дедалі більш численні знедолені верстви населення як в багатих державах Півночі, так і в бідних країнах Півдня. Коли в 1960-і роки західні країни на чолі з США розпочали так звану війну з бідністю, вважалося, що, незважаючи на економічне зростання цих країн, багаті в них залишалися багатими, а бідні – бідними.
Майже піввікова “боротьба проти бідності” на Заході призвела до того, що на порозі нового століття та третього тисячоріччя багаті з кожним роком стають ще більш багатими, а бідні – ще більш бідними.

Поразку на цьому важливому напрямку внутрішньої політики імперіалістична пропаганда США та інших країн “сімки” пояснює тим, що багаті багатіють завдяки начебто своїм більш високим інтелектуальним здібностям, схильності до підприємницького ризику, намаганню реалізувати ділові амбіції. З іншого боку, бідні бідніють ніби тому, що вони – ледачі, некомпетентні, економічно не мотивовані і взагалі не стільки хочуть працювати, скільки існувати за рахунок соціальної допомоги.

Таким чином західні ЗМІ намагаються виправдати усунення своїх урядів від розв’язання цієї нагальної проблеми в сучасних умовах “вільного підприємництва” і перекласти вину за бідність на її жертв.

Подібні стереотипи нав’язуються зараз населенню країн “третього світу” і з
“перехідною економікою” з тим, щоб виправдати величезні “побічні втрати” реформування ними народного господарства згідно з антинародними приписами
Всесвітнього банку та МВФ.

1.2. Визначення життєвого рівня населення.

Соціальною ціною ринкових реформ в Україні стало різке зниження рівня життя основної маси її населення. Якщо декілька років тому ще точилися дискусії навколо питання, чи слід визнати наявність бідності в Україні, то сьогодні її масове поширення та довготривалий характер є беззаперечними.
Фактично бідність вже стала на теренах колишньої УРСР, яка була однією з найбільш розвинутих країн Європи, тією нездоланною перепоною, що унеможливлює сталий соціально-економічний розвиток України.

Бідність, яку розуміють як нестачу необхідних для підтримки здорового існування благ та відсутність умов для відтворення та всебічного розвитку людини, не є виключно українським феноменом. Незважаючи на те, що для подолання абсолютної бідності в світі необхідно менш ніж 0,5% глобального доходу, сьогодні, згідно з даними ООН, з 6 млрд. населення Землі 2,8 млрд. існують менш ніж на 2 долари на добу, 840 млн. голодують. Бідність присутня як в соціальній структурі багатих індустріальних країн, так і в країнах, що розвиваються, хоча вона й проявляється неоднаково.

В найбідніших країнах люди гинуть від недоїдання та епідемій, які є постійними супутниками масової бідності, не мають можливості отримати навіть початкову освіту. В країнах “золотого мільярда” відносно бідні громадяни відкидаються на узбіччя суспільства. І хоча деякі з них можуть бути навіть повними через споживання неякісної їжі (типу американських гамбургерів або генетично модифікованих продуктів) та вміють читати та писати, вони позбавлені можливостей вирватися з групи соціально виключених, тому що не мають необхідних коштів для отримання сучасної якісної освіти та інших можливостей поліпшення власного добробуту, головним чином через байдужість до них з боку держави та решти суспільства.

Стрімке поширення бідності в країнах Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР, які стали на шлях ринкових реформ, експерти слушно вважають найзначнішим відступом перед злиднями у мирний час. В 1990-х роках чисельність бідних в країнах цього регіону збільшилася на 150 млн. осіб. Ця цифра перевищує загальну чисельність населення таких держав, як Франція,
Велика Британія, Голландія та скандинавські країни. На жаль, Україна сьогодні є однією з тих країн, де бідність набула найбільшого поширення.

Результати соціологічних опитувань дозволяють скласти уявлення про гостроту та ступінь поширення бідності в Україні. За даними Всеукраїнського моніторингового дослідження, проведеного Інститутом соціології НАН України на початку 2002 р. за репрезентативною для дорослого населення країни вибіркою, середньодушові доходи в родинах 85,4% респондентів були нижчі, ніж 342 грн. на місяць, тобто офіційно встановленого прожиткового мінімуму.
При цьому в родинах 65,2% всіх опитаних вони не перевищували навіть й половини прожиткового мінімуму (171 грн.), розмір якого, на думку багатьох експертів, є суттєво заниженим.

Опитування виявило також вкрай обмежений доступ значної частини населення до життєво важливих благ. Відсутність можливостей придбання найнеобхідніших продуктів харчування відзначила половина респондентів
(49,6%), необхідного одягу – 45,2%, необхідної медичної допомоги – 63,7%.

Загальний низький рівень життя населення пояснює переважно негативний характер оцінок матеріальних умов працюючих на промислових підприємствах
України, хоча останні за рівнем заробітної плати (406 грн. на місяць в 2001 р.) перебували в більш вигідному становищі порівняно з працівниками культури (143 грн.), охорони здоров’я (183 грн.), освіти (224 грн.) та безробітною частиною населення.

Так, за даними дослідження, проведеного на промислових підприємствах
Донеччини, третина респондентів (30%) живе в крайній бідності, тобто визнає, що не має достатньо коштів для забезпечення найнеобхідніших потреб, чи прямо вказує на свої злидні (3,2%). Ще майже третині респондентів
“грошей вистачає лише на харчування”, що також не дозволяє викреслити їх з групи малозабезпечених.

Незначна група тих, хто “ні в чому собі не відмовляє”, в дійсності, ймовірно, буде ще меншою. З 15 осіб, які обрали такий варіант відповіді, 11 були робітниками (8 – кваліфікованими та 3 – різноробочими). Подібна відповідь або відбиває невибагливі вимоги до добробуту цих респондентів, або наштовхує на думку про приховану іронію, з якою вони оцінюють матеріальне становище власних сімей. До категорії найзаможніших респондентів не ввійшов жодний з опитаних керівників вищої ланки.

Невисоку самооцінку матеріальних умов життя підтверджує і той факт, що з 1170 опитаних лише 4 респонденти (0,3%) віднесли себе до категорії дуже багатих. І знову у високо статусній групі опинився 1 різноробочий і не було жодного представника вищого керівництва. В той же час більше третини опитаних (34,2%) ідентифікують себе з бідними. На тлі загального занепаду не зовсім коректним буде висновок, що 41,3% респондентів, які віднесли себе до “небагатих”, та 20,7% опитаних, які самовизначилися як “середні”, є представниками ілюзорного “прото середнього” чи “середнього” класу, пошуками якого в Україні так занепокоєні зараз соціологи.

Рівень життя середнього класу в загальноприйнятому розумінні передбачає не лише певний рівень заробітної плати, що дозволяє повноцінно харчуватися, але й, наприклад, подорожувати, відпочивати за кордоном та взагалі задовольняти всю сукупність духовних потреб, крім цього - робити заощадження, а також мати престижну освіту та роботу. Та чи можна це сказати про п’яту частину кваліфікованих робітників, різноробочих та службовців без вищої освіти, які віднесли себе до “середніх”, в умовах згортання виробництва, тривалої структурної кризи та невиплати заробітної плати, незначної за своїм розміром? Скоріше за все, респонденти, які не відносять себе до бідних, хотіли показати, що вони ще знаходять сили для опору злидням, ще не повністю позбавлені засобів до існування і матеріальні умови життя їхніх родин є “середніми” в тому значенні, що не відрізняються від в цілому невисокого добробуту їхнього соціального оточення.

Дані дослідження виявили також незадовільний характер динаміки добробуту опитаних та зростання ступеню відчуття негативних змін з пониженням професійного статусу працівника. Респондентів, які відзначали погіршення матеріального становища власних родин (48,6%), було в 2 рази більше, ніж тих, хто вказував на поліпшення матеріальних умов життя (23,8%) за попередні опитуванню рік чи два. При цьому значне поліпшення добробуту за цей період відзначали 5,2% всіх опитаних, а значне погіршення – 22,3%. В підгрупі робітників відносна чисельність респондентів, які вказували на зниження матеріального рівня життя, була найвищою (52%) по всьому масиву і коливалася від 50,2% серед кваліфікованих робітників до 64,8% серед різноробочих.

Керівники середньої ланки становлять єдину підгрупу, в котрій частка респондентів, які оцінили нещодавні зрушення у власному добробуті як позитивні (34,8%), дещо перевищувала частку тих, хто оцінює останні як негативні (31,5%).

Найважливішими причинами масової бідності в Україні респонденти вважали саме ті, які обумовлюють кризу в економіці і, так чи інакше, знаходяться в площині зовнішньої політики, що відбиває зростаючу взаємозалежність сучасного світу (табл. 2). Після руйнування господарських зв’язків внаслідок розпаду СРСР, Україна втратила значну частину свого промислового потенціалу, що, на думку респондентів, й стало основною (60%) причиною масового зубожіння в Україні. Корумпованість всіх гілок влади (58,7%) і, як результат, міжнародні скандали навколо відмивання “брудних” грошей не сприяють формуванню іміджу України як гідного економічного партнера і закріплюють її другорядну роль у світовому розподілі праці як сировинного додатку, що, в свою чергу, третина респондентів (36,3%) вважають також чинником розповсюдження бідності в Україні.

В різних підгрупах розподіл респондентів за значущістю причин масової бідності мав певні коливання. Чітко простежується тенденція зростання значущості впливу на масове збіднення населення чинників, які за результатами опитування в цілому посіли друге та третє місця, з погіршенням самооцінки власного добробуту. Так, тих, хто вважає, що корупція сприяє масовому зубожінню, було 42,1% в підгрупі “середніх” та 69,2% в підгрупі
“бідних”. Співвідношення тих, хто вважає поступове перетворення України на колонію передумовою зниження рівня життя її населення, в цих підгрупах становило відповідно 26,9% та 42,25%.

Також слід відзначити, що значущість всіх трьох основних – за результатами опитування в цілому – причин масової бідності в Україні підвищується зі зростанням віку респондентів. І навпаки, зі зниженням віку та покращенням самооцінки добробуту респонденти відносно частіше вбачають причини бідності в тимчасових економічних труднощах, хоча останні в жодній підгрупі не стали домінуючим чинником погіршення добробуту.

Зростання соціально-економічної нерівності в українському суспільстві знайшло відображення в тому, що більше третини (35%) респондентів відзначили антисоціальний характер реформ як причини масової бідності.
Значущість антинародної спрямованості сучасних економічних перетворень зростала з погіршенням умов життя респондентів – серед тих, хто відзначав достатність коштів для існування, на зростаюче розшарування як передумову поширення бідності, вказували 24,7%, а в підгрупі тих, хто потрапив до злиднів, – 55,7% респондентів.

Скорочення соціальних виплат, самоусунення держави від питань регулювання соціальної сфери та орієнтація економічного розвитку на пануючі в світі неоліберальні принципи призведуть, ймовірно, до того, що значне розшарування населення не тільки закріпиться, але й набуватиме незворотного характеру.

Загальновідомо, що стан здоров’я людини визначає її майбутнє. Якщо вдатися до аналогії, які перспективи та можливості має країна, в якій більшість населення, і в тому числі творці її багатства, ледве животіють в образливих для людини злиднях? Економічне благополуччя та моральне здоров’я країни починаються з добробуту кожного її громадянина і вимірюються не максимальною позначкою багатства окремих її представників, а рівнем життя та соціальними шансами її найменш забезпечених верств.

Тому шанс на вихід з тривалої соціально-економічної кризи, в якій опинилася Україна, залежить від того, чи набуде боротьба з бідністю статусу основного пріоритету майбутнього суспільного реформування. Сподіватися на те, що це зможе чи захоче зробити сучасний пануючий антинародний режим в
Україні, не доводиться. Особливо в умовах відсутності тиску на нього з боку мільйонів знедолених громадян. Але й останній фактор спроможний тільки дещо покращити їх становище, а не розв’язати проблему бідності, тому що ліквідувати її в межах капіталізму ще не вдалося жодній капіталістичній країні навіть з числа тих, які належать до “клубу багатих” на чолі з США.

3. Дослідження вчених проблеми бідності.

“Сьогодні для усіх, окрім самих недалекоглядних і догматично налаштованих ідеологів вільного ринку, очевидно, що колишні комуністичні держави не досягнуть успіху там, де потерпіли поразку всі інші країни, – у справі будівництва неоліберальної утопії. Воістину найбільш витончена і жорстока іронія історії полягає у тім, що криза легітимності інститутів західного ринку, якої немарксистські теоретики подібні до Хабермаса дарма чекали протягом десятиліть економічного процвітання і холодної війни, очевидно, настає тепер, у новому історичному контексті, вже під час відсутності ворожого сусідства Рад”, – відзначає один з видатних політичних теоретиків сучасності, британський науковець Дж. Грей.

Останній не є ні марксистом, ні комуністом, але як чесна людина, він привертає увагу наукової спільноти до безперечних і очевидних фактів сучасності. На його думку, перетворення посткомуністичних країн в дослідницький полігон для запровадження збанкрутілих ліберальних ідеологій неприпустиме саме тому, що ціна політичних помилок для населення на постсоціалістичному просторі є незрівнянно вищою, ніж у будь-якій західній державі. Переконувати мільйони громадян України, які опинилася на
“економічному дні” суспільства внаслідок здійснення цього антинародного експерименту, у тому, що це була не політична помилка, а свідомий вибір українських можновладців та олігархів, навряд чи має рацію.

Дослідження Елли Лібанової о бідності в Україні:

„Бідність породжує сором.

Той, хто соромиться, втрачає мужність.

Боягуз страждає від принижень.

Принижених всі зневажають.

Зневажений впадає у відчай.

Зневірений втрачає розум.

Божевільний гине.

Так, бідність — джерело всіх бід.”

Давньоіндійська мудрість

Українське суспільство хворе. Хвороба називається бідністю, хоча в офіційному переліку захворювань (тобто в чинному законодавстві) така навіть не згадується. Немає, відповідно, й офіційних критеріїв бідності; офіційна статистика не дає інформації про масштаби, глибину та гостроту проблеми; соціальну допомогу надають, виходячи з офіційних середніх доходів на душу населення, про ступінь відповідності яких реальному рівню добробуту відомо навіть школяреві. То, можливо, й не існує в нашій країні бідності, як не було сексу в СРСР?

Звісно ж, є. Хоча б тому, що немає жодної країни — навіть найбагатшої та найсправедливішої, — де б частина людей вимушено не жила значно гірше, ніж більшість населення. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств суспільства належать ті, хто не з власної волі позбавлений необхідного: нормального житла, їжі, одягу, здоров’я, можливості здобувати освіту. Крім того, бідність — це ще й страх перед майбутнім, обумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе та близьких від нестатків.

1. Проблеми бідності в Україні.

2.1. Оцінка бідності в Україні.

Проте поряд із такими загальними ознаками українська бідність має цілу низку специфічних особливостей:
1) низький рівень життя населення в цілому;
2) психологічне неприйняття економічної нерівності;
3) украй висока питома вага людей, котрі вважають себе бідними;
4) поширеність бідності серед працюючого населення.

Низький рівень життя. Сьогодні населення України в цілому бідне. Це засвідчують найрізноманітніші показники: низька якість раціону харчування, постійний відтік громадян за межі країни, низька народжуваність, висока захворюваність і смертність, незадоволеність широких верств суспільства загальноекономічною ситуацією та своїм матеріальним становищем. Незважаючи на те, що частка витрат на харчування в бюджеті середньої української родини виросла за 1991—2000 роки з 33 до 64%, якість харчування помітно погіршилася: енергетична цінність денного раціону знизилася з 3597 до 2505 ккал, вміст білків — зі 105 до 73 г, жирів — зі 124 до 71 г, кальцію — з
1362 до 848 г (табл. 1 на стор.10). Але, можливо, це закономірність, характерна для нового ставлення до режиму харчування в багатих країнах?

Узагалі-то, коли бачиш традиції багатого застілля в Україні, здається, що люди не голодують, але... Неупереджена статистика свідчить: якість харчування населення в нас помітно нижча, ніж в інших європейських країнах.
До того ж у 10 млн. чоловік (майже п’ятої частини населення!) енергетична цінність харчування — нижча від 2100 ккал. А це, за визначенням фахівців
Всесвітньої організації охорони здоров’я, є межею бідності.

Низька якість харчування в поєднанні з погіршенням медичного обслуговування, недоступністю для широких верств населення багатьох ліків, відмовою від занять спортом, хронічними психологічними й емоційними перевантаженнями, роботою в несприятливих умовах тощо — усе це позначається на стані здоров’я нації. Приміром, рівень поширення залізодефіцитної анемії серед жінок 15—54 років збільшився за 10 років майже втричі, а кількість хворих на туберкульоз — більш як у півтора рази; кількість ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, котрі перебувають на обліку, за п’ять років зросла більш як у 17 разів. На щастя, й адаптація населення до нових умов життя, і скорочення виробничого травматизму, і зусилля медиків щодо зниження смертності, передусім новонароджених і дітей раннього віку, зрештою, привели до деякого збільшення середньої тривалості життя в країні.

Безпосередньою реакцією громадян на низький рівень життя є міграційний відтік. Щорічно протягом 1994—2000 років через міграцію загальна чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тисяч чоловік — найбільш активних, ініціативних, освічених. І хоча за останні два роки негативне сальдо міграції скоротилося більш як удвічі, офіційні дані віддзеркалюють лише верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо тих, хто від’їздить на заробітки) залишає територію країни нелегально.
Україна перетворилася на постачальника дешевої й досить кваліфікованої робочої сили в багато країн близького й далекого зарубіжжя. За даними
Національного інституту українсько-російських відносин, лише в Росії працюють понад 300 тисяч наших співвітчизників.

Одним з найнебезпечніших проявів є «відплив мізків». Після трирічного зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий сплеск. 2000 року до країн з більш привабливими для наукової праці умовами виїхав 151 доктор і