смотреть на рефераты похожие на "Державне регулювання ринкової економіки "

Курсовая.
Тема: Державне регулювання ринкової економіки

План.

Вступ.

1. Економічні функції держави.

2. Історія становлення державного економічного регулювання.

3. Об’єктивна необхідність державного регулювання економіки.

4. Структура механізму регулювання.

5. Основні методи державного регулювання.

6. Державне регулювання в Україні.

7. Економічні функції місцевих органів влади.

8. Співвідношення між ринковим механізмом і державного регулювання.

Висновок.

Вступ.

Високорозвинена ринкова економіка — це оптимальне поєднання засад, притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення), та цілеспрямованої політики державного регулювання економічних процесів. Державне регулювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроекономічного регулювання народного господарства.

Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь "абсолютної свободи" і
"вільної гри" економічних сил, що спрямовуються "невидимою рукою" саморегульованої конкуренції. Необмежена економічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарного виробництва і формування ринкових відносин, коли (функціонувало безліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. За умов вільної конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, через вільне ціноутворення визначали оптимальні пропорції виробництва та його економічну ефективність.
Головними регуляторами суспільного виробництва були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальні умови для функціонування приватних капіталів. З розвитком відносин власності та вдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера і напрями політики державного втручання в економічні та соціальні процеси. Головним завданням політики централізованого економічного регулювання стало розв'язання суперечностей між частковою монополістичною планомірністю і товарними відносинами, які залишалися загальною формою економічних зв'язків у суспільстві.

Для сучасних умов характерні переплетення ринкових з державними методами регулювання та їх поєднання. Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб'єктів власності та господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям.

В умовах високорозвиненої ринкової економіки, яка характеризується наявністю великої кількості не лише дрібних і середніх підприємств, а й великих виробничих комплексів, про "вільну гру" економічних сил не може бути й мови. Щодо діалектики розвитку економіки країн Заходу та еволюції механізму її регулювання американський економіст П. Самуельсон писав, що, мабуть, Америка XIX ст. підійшла ближче, ніж будь-яка інша країна, до стану laissezfaire (невтручання. —Авіті.), який Карлейль назвав "анархія плюс констебль". Результатом цього виявилися ціле століітя прискореного економічного розвитку та обстановка індивідуальної свободи. Однак це призвело також до періодичних економічних циклів, виснаження природних ресурсів, які не відновлюються, до бідності й багатства, розкладу державного апарату, які переслідують різні цілі, і часом до витіснення монополією саморегульованої конкуренції".

У більшості індустріальне розвинених країн Заходу значно підвищилася економічна роль держави. Те, що держава є центральним органом політичної влади в країні, надає їй можливість використовувати норми правового примусу і розпоряджатися значними економічними ресурсами. Вона не лише стала власником багатьох заводів, земельних ділянок, залізниці, морських портів, аеродромів, фінансових ресурсів, а й заволоділа цілими галузями економіки, які потребують для свого розвитку величезних капіталовкладень і найменше орієнтовані на прибуткове функціонування (атомна і космічна промисловість, енергетика тощо).

У більшості країн ринкової економіки державі належить близько третини національного багатства, вона перерозподіляє через бюджет половину валового національного продукту, здійснює до 20 відсотків капіталовкладень в економіку. Наприклад, у США під контролем уряду виробляється до 20 відсотків національного продукту, третину його становлять податки і загальний обсяг урядових витрат.

Зростання економічної ролі держави, її втручання в процес суспільного виробництва і висока концентрація останнього модифікували традиційний механізм саморегулювання економіки, різко обмежили дію стихійних ринкових сил. Держава прийняла на себе цілу низку регулюючих функцій, особливо щодо розвитку державного сектора економіки, а також ринкової кон'юнктури.

Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого економічна система стала високоефективною. Політика державного регулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні процеси і небажані відхилення, які періодично переривають і деформують рух економічного циклу.

Економічна політика держави формується свідомо через мережу органів державного апарату, суспільні інститути, засоби масової інформації. Важливу роль в цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові групи та
"групи тиску". Підприємницькі організації, наприклад Національна рада французьких підприємців, Федеральний союз німецької промисловості,
Конфедерація британської промисловості, Конфіндустрія (Італія),
Представництво фінансових і промислових кіл (Фінляндія) та ін., беруть участь у вирішенні найбільш важливих питань з економіки і політики. Вони готують економічні проекти і рекомендації для органів державної і муніципальної влади, впливають на розробку і прийняття багатьох законів і указів, у певних випадках здійснюють контроль за їх виконанням.

Фінансові групи мають безпосередні контакти з органами державної влади. Оскільки в кожній з розвинених країн їх склалося по декілька, то між ними точиться боротьба за лідерство і отримання певних пільг. Наприклад, у
США лідерами є групи Морганів, Рок-феллорів, каліфорнійська на чолі з "Бенк оф Америка", у Великобританії — "Ллойдз", "Барклейз", в Німеччині — групи на чолі з "Дойче банк", "Дрезденер банк" та "Комерцбанк".

"Групи тиску" зародилися у США, сьогодні вони широко використовуються в країнах Західної Європи та в ін. Вони формуються з метою виливу на офіційних представників державної адміністрації і членів уряду при розв'язанні таких питань, як оподаткування, ціноутворення, регламентація ринків, право на створення нових підприємств тощо. Так, в Іспанії інтереси приватного сектора представляють 9 таких груп: в паперовій промисловості —
Інститут паперу, в металургії — Союз виробників чорних металів, у суднобудуванні — Техніко-торґовельне управління суднобудівників та ін.

Місце політики державного регулювання в господарській системі є сталим, проте його масштаби і форми не залишаються незмінними. Дії державної адміністрації не обов'язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регулювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалізації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державного регулювання не підпорядкована закону самозростання капіталу, вона враховує розстановку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню великих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток — забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні, її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.

Економічні функції держави.

Обговорюючи роль держави, ми звичайно вважаємо за слушне, що держава встановлює правила дорожнього руху, ухвалює закони, забезпечуючи і право власності, і контракти. Але якими є економічні функції держави? Це – забезпечення ефективності справедливості та сприяння макроекономічному зростанню і стабільності.

Уряди роблять спроби виправити невдачі ринку, щоб забезпечити ефективність економіки. Державні програми забезпечення справедливості використовують податки і видатки для перерозподілу доходів щодо певних груп. Уряди покладаються на податки, видатки та регулювання грошового обігу, щоб сприяти макроекономічному зростанню та стабільності, зменшувати безробіття та інфляцію, водночас стимулюючи економічне зростання.
Розглянемо коротко кожну функцію.

Ефективність.

Економіка інколи терпить від невдач ринку. Наприклад, фірма може отримувати високий прибуток, підвищуючи ціни або збільшуючи виробництво.
Деякі фірми забруднюють повітря або скидають токсичні речовини в грунт.У кожному випадку ринкові невдачі призводять до неефективного виробництва і споживання. Держава може відігравати корисну роль у лікуванні економічних хвороб. Проте, оцінюючи роль держави у лікуванні хвороб економіки, ми мусимо також бути уважними до помилок,- ситуацій, в яких уряд намагається виправляти ринкові невдачі, і можливо, погіршує становище або спричиняє інші проблеми.

Недосконала конкуренція. Суттєвим відхиленням від досконалої конкуренції є недосконала конкуренція, або елементи монополії.

Згадаємо, наскільки точним є визначення досконалого конкурентного ринку.Досконала конкуренція виникає на ринку, коли існує достатня кількість фірм або рівень конкуренції такий, що жодна фірма не може впливати на ціну певного товару. Недосконалий конкурент – це той конкурент, чиї дії можуть вплинути на ціну товару.

Насправді майже всі власники підприємств, можливо, за винятком кількох мільйонів фермерів, кожен з яких виробляє незначну частку сукупного врожаю, є недосконалими конкурентами. Крайнім проявом недосконалої конкуренції є монополіст – єдиний постачальник, який сам визначає ціну певного товару.

Якими є наслідки монополістичної влади – здатності великої фірми впливати на ціну товару на певному ринку? Влада монополії веде до того , що ціна товару значно перевищує витрати, і це зменшує кількість купованих виробів, продаж яких падає нижче від ефективного рівня. Цей варіант дуже високих цін і дуже малого виробництва є критерієм неефективності, пов’язаною з владою монополії.

Протягом минулого століття уряди вживали заходів, спрямованих на приборкання влади монополій.Держави інколи регулюють ціни і прибутки монополій, як у випадку побутових послуг. Крім того, антитрестівське законодавство забороняє такі дії, як встановлення і підтримання цін і поділ ринків.

Побічні наслідки економічної діяльності. Інша ситуація падіння ефективності виникає, коли мають місце зовнішні, або позаринкові, фактори.Ринкові операції – це добровільний обмін, за якого люди обмінюють товари за гроші. Коли фірма використовує обмежені ресурси, такі як земля, вона купує землю у власника на ринку землі. Коли фірма виробляє цінний товар,наприклад, видобуває нафту, вона отримує всю вартість від покупця на ринку нафти.

Однак багато угод насправді мають місце поза ринками. Фірма А скидає токсичні відходи у річку і забруднює її для людей, які ловлять рибу або купаються. Фірма А використовує чистий обмежений ресурс – воду без оплати людям, які терплять від забруднення води. Фірма Б, навпаки, забезпечує своїм працівникам безплатні зчеплення проти інфляційних хвороб; коли імунітет набуто, працівники і поза фірмою мають вигоду від зменшення небезпеки захворювання.

В обох випадках фірма допомагає або шкодить людям позаринковими операціями, тобто існує економічна дія без економічної плати.

Побічні, або позаринкові, ефекти виникають, коли фірма або люди завдають збитку або приносять вигоду іншим позаринковими відносинами.

Коли наша країна стала щільніше заселеною, обсяг виробництва енергії, хімічних та інших речовин збільшився, а негативні позаринкові впливи зросли від невеликих незручностей до великої загрози, саме тоді втручається держава. Мета державного регулювання – контролб побічних наслідків економічної діяльності, таких як забруднення повітря і води, відкриті розробки корисних копалин, небезпечні відходи, недоброякісні напої та їжа, радіоактивні матеріали тощо.

Критики регулювання намікають, що економічна діяльність держави є непотрібним примусом. Уряди як батьки – завжди кажуть “ні”.Але ми не повинні використовувати дитячу працю. Ми не повинні випускати дим із заводської труби. Ми не маємо право продавати наркотики. Ми не повинні керувати автомобілем, не скориставшись ременем безпеки. І так далі.

І водночас більшість людей сьогодні погоджується з тим, що уряд мусить запобігати найгіршим позаринковим ефектам, вчинений через ринковий механізм.

Товари колективного споживання. Фірмам можна заборонити викидати відходи, встановлюючи відповідні обмеження; набагато складніше уряду заохотити виробництво товарів колективного споживання. Останні виступають як економічна діяльність – надання великих чи малих вигод суспільству – яка не може ефективно здійснюватися приватним підприємством. Прикладами товарів народного споживання є підтримка національної безпеки, охорони порядку, побудова мережі автомагістралей, підтримка фундаментальної науки та охорони здоров’я. Приватне виробництво товарів колективного споживання неможливе, тому що вигоди від них настільки поширюються серед населення, що жодна окрема фірма чи споживач не мають економічного стимулу в їх наданні.

Податки. Держава мусить вишукувати надходження, щоб заплатити за товари колективного споживання, і для програм перерозподілу. Такі надходження отримуються від податків на особисті доходи і доходи корпорацій, заробітну плату, продаж споживчих товарів та інші статті. Уряд на всіх рівнях збирає податки, щоб оплачувати свої видатки.

Податки нагадують ціну, яку громадяни платять за товари колективного споживання. Проте податки суттєво відрізняються від цін. Податки не є добровільними. Кожен громадянин є об’єктом дії податкового законодавства.
Ми усі зобов’язані оплачувати частину витрат на товари колективного споживання. Звичайно, ми як громадяни самі накладаємо на себе податки і кожен з нас має право на свою частку товарів колективного споживання, які забезпечуються урядом.

Однак тісний зв’язок між видатками і споживанням, який ми бачили для товарів індивідуального споживання, не існує для податків і товарів колективного споживання. Я куплю гамбургер чи світер з вовни лише в тому разі, якщо я його хочу, але я мушу платити свою частку податків, що використовуються для фінансування безпеки і освіти, навіть якщо мене зовсім не цікавлять ці види діяльності.

Отже, коротко, для видимої руки уряду грунтується на економічній логіці. Держава встановлює правила дорожнього руху, збирає податки і збори, щоб оплачувати діяльність державних установ, купує товари колективного споживання, наприклад, такі, як автомагістралі. Ці види діяльності сприяють нормальному функціонуванню підприємництва, попереджують зловживання і обмежують діяльність фірм, коли викиди в повітря загрожують життю і майну.

Справедливість.

Наш аналіз ринкових невдач, таких як влада монополії чи видатки на товари колективного споживання, зосередився на недоліках розподільної функції ринків – вадах, які можна скоригувати розумним втручанням. Але припустімо на хвилину, що економіка функціонує з повною ефективністю – завжди на межі ивробничих можливостей і ніколи всередині неї, завжди вибирає правильне співвідношення між товарами індивідуального і колективного споживання тощо. Навіть якби ринковий механізм функціонував так досконало, як було описано, це все одно могло б призвести до небажаних наслідків. Чому?

Ринки не обов’язково забезпечують розподіл доходу, що розглядається як суспільно допустимий і справедливий. Чиста економіка вільного підприємництва може продукувати неприйнятні для суспільства розриви в доходах і споживанні.

Чому ринковий механізм може давати неприйнятне розв’язання питання для кого? Причина полягає в тому, що доходи визначаються неусталеним набором обставин – спадщиною, невдачею, важкою працею, ціновим фактором тощо. Тому результат розподілу доходу, можливо, не завжди відповідає критерію српаведливості. До того ж згадайте, товари ідуть за доларовими голосами, а не за найбільшою потребою. Кіт багатої людини, можливо, випиває молоко, яке необхідне бідній дитині, щоб бути здоровою. Чи відбувається це через помилки ринку? Зовсім ні, оскільки ринковий механізм виконує свою функцію – надає товари в руки тих, хто володіє доларовими голосами. Якщо в країні більше використовується на їжу для тварин, ніж на допомогу бідним, щоб вони навчалися в коледжі, то це дефект розподілу доходів, а не ринку.
Навіть найефективніший ринковий механізм може продовжувати велику нерівність.

Часто розподіл доходів в ринковій системі є результатом випадковостей в розвитку технології. Припустімо, винахід робота може спричинити різке падіння конкурентної ціни на працю, зменшуючи доходи робітників у разі спрямування 95 % національного доходу власникам роботів. Чи буде кожен спиймати це як необхідне право чи ідеал? Можливо, ні.

Чи можна дозволити, щоб хтось став мільярдером, просто успадкувавши
5000 квадратних миль землі або нафтові свердловини? Це є зворотний бік ринкового механізму. Чи ви хотіли б оподаткувати доходи роботів, або запровадити високі податки на спадщину та нагромаджене багатство? Люди глибоко розходяться з питання: чи дуже високі доходи мають обкладатися дуже високими податками?

Нерівність у доходах може бути політично чи етично нсприйнятною. Для країни рішення конкурентних ринків як наперед визначені і незмінні не є обов’язковими. Люди можуть перевірити ринковий розподіл доходів і вирішити,що він несправедливий. Якщо демократичне суспільство не погоджується з розподілом доларових голосів за вільної системи підприємництва, то воно може вжити заходів щодо зміни розподілу доходів.

Припустімо, виборці вмрішили зменшити нерівність у доходах.Які інструменти може застосувати Конгрес? По-перше, він може використати прогресивне оподаткування, оподатковуючи великі доходи вищою ставкою, ніж малі. Федеральний подоходний податок і податок на спадщину є прикладами такого прогресивного перерозподільного оподаткування.

По-друге, оскільки низькі податкові ставки не можуть допомогти тим, хто зовсім не має доходів, в останні десятиліття держава створила систему трансфертних платежів, або грошових виплат населенню. Такі трансферти включають допомогу престарілим, сліпим немічним, батькам з неповнолітніми дітьми, а також страхування безробітних. Ця система трансфертних платежів створює “мережу безпеки” для захисту нещасливців від нестатків. І, нарешті, держава інколи субсидіює споживання груп з малим доходом, надаючи продовольчі талони, безплатну медичну допомогу ідешеве житло.

Через економічне зростання і програми соціальної допомоги, які встановлюють мінімальний життєвий рівень,багато значних і очевидних недоліків капіталізму ХІХ ст, були ліквідовані у
ХХ ст. Проте відносна бідність вказує на труднощі розв’язання цієї проблеми. Внаслідок змін у складі сімей за останні роки масштаби бідності зросли.

Що можуть внести економісти в дебати про справедливість? Економіка як наука не може відповісти на такі нормативні питання, яку величину конкурентно визначеного доходу треба передати бідним сім’ям.Це політичне питання, яке повинно розв’язуватися на виборчих дільницях.

Економісти можуть аналізувати втрати чи вигоди від різних систем перерозподілу. Економісти витратили багато часу, аналізуючи, чи спричинюють соціальні програми, соціальні втрати, коли люди працюють менше або купують наркотики, а не їжу. Економісти вивчали, чи є надання бідним грошей, а не товарів, ефективним засобом зменшення бідності. Економіка як наука не може відповісти на питання, який рівень бідності прийнятий і справедливий. Проте вона може допомогти розробити ефективніші програми для збільшення доходів бідних.

Макроекономічне зростання і стабільність.

Окрім забезпечення ефективності і справедливості, держава також виеонує макроекономічну функцію підтримання економічного зростання та стабільності економіки.

Від свого початку капіталізм терпів від періодичних приступів інфляції (зростання цін) і депресії (високого безробіття). Іноді, як під час Великої депресії у 30-ті роки, нестатки і труднощі тривали ціле десятиліття, бо уряди ще не знали, як оживити економіку.

Сьогодні, завдяки інтелектуальному внеску Джона Майнарда Кейнса і цого послідовників, ми знаємо, яяяяяк контролювати найгірші прояви ділового циклу. Ми тепер розуміємо, як уряд може впливати на обсяг виробницива, зайнятість та інфляцію, обережно застосовуючи монетарну і фіскальну політику. Фіскальна політика держави, як уже зазначалося, це право оподатковувати і право витрачати. Монетарна політика встановлює пропозицію грошей, впливаючи, таким чином, на процентні ставки та пропозиції, та інші чутливі до процента видатки. За допомогою цих двох головних інструментів макроекономічної політики держава може впливати на розмір сукупних видатків, темпи зростання і обсяг національного виробництва, рівні зайнятосі та безробіття, на рівні цін і темпи інфляції в економіці.

Уряди індустріально розвинених країн успішно застосовували уроки кейнсіанської революції протягом останнього півстоліття. Численні монетарні і фіскаліні заходи прискорили економічний розвиток країн з ринковою економікою, засвідчивши безпрецедентне зростання після другої світової війни. Проте, зіткнувшись з економічними труднощами у 70-ті роки. – високою інфляцією і зростаючим безробіттям та уповільненням темпів зростання продуктивності праці – дехто висловлював скептичні завваження щодо здатності монетарної і фіскальної політики стабілізувати економіку. Два завдання перебувають у фокусі довгострокової макроекономічної політики: швидке економічне зростання і висока продуктивність рпаці. Економічне зростання визначає зростання національного обсягу виробництва, а продуктивність праці впливає на обсяг виробництва на одиницю ресурсів, або ефективність застосування ресурсів.

У 70-ті роки уряди розробили макроекономічну політику, щоб забезпечити довгострокові завдання економічного зростання і підвищення продуктивності праці. Фіскальні заходи були розроблені, щоб збільшити зацікавленість у виробництві. Розміри податків було зменшено в більшості розвинених країн, зростання програм державних податків уповільнилося. Уряди цих країн тривожилися впливами своїх фіскальних заходів на заощадження, інвестиції та іновації. Наприкінці 80-х і на початку 90-х років Сполучені
Штати намагались зменшити дефіцит державного бюджету, щоб збільшити розмір національних інвестицій і прискорити економічне зростання. Водночас монетарна політика стала більш активною в управлінні короткостроковими коливаннями в обсязі виробництва, рівні безробіття і темпах інфляції.
Результатом поєднання орієнтованих на зростання фіскальних і активних монетарних заходів стало найтриваліше в історії США в мирний період економічне піднесення з 1982 по 1990 рр.

Макроекономічні заходи, спрямовані на стабілізацію і економічне зростання, включчають фіскальні заходи разом з монетарними заходами. З формуванням макроекономіки як науки у 30-ті роки уряд успішно справляються з найважчими проявами інфляції та безробіття.

В усіх передових країнах панує змішана економіка, в яких ринок визначає більшість індивідуальних цін і кількість товарів. Водночас уряд управляє економікою через програми оподаткування, видаткиі регулювання грошового обігу.

Обидві половини – ринок і уряд – важливі для здорового функціонування економіки. Управляти сучасною економікою, вилучивши одну зних,- це пробувати аплодувати однією рукою.

Історія становлення державного

Економічного регулювання.

Державні структури України мають вивчити нагромаджений протягом століть арсенал форм і методів державного регулювання економіки. Історія становлення державного економічного регулювання – невід’ємна складова історії економічної політики. Епоха традиційного господарювання, яка характеризувалась економічною замкнутістю, слабкістю державної влади не залишила визначних прикладів державного регулювання господарського життя.
Загальнодержавне втручання в економіку яскраво заявило про себе лише за часів абсолютизму, переходу до підприємницьких відносин. Цей період увійшов в історію як епоха широкого втручання в економіку держави, що активно впливала на становлення підприємницьких відносин, ламала цехову організацію праці, сприяла підвищенню її продуктивності, знищувала традиції особистої залежності. Одним з перших і найвидатніших державних юридичних актів з ціого питання став ремісничий регламент Людовіка ІХ 1229р. у Франції.
Згодом широко застосовуючи політику протекціонізму, держава активно формувала нову структуру ранньопідприємницької промисловості і торгівлі.
Епоха підприємницьких відносин вільної конкуренції характеризувалась значним обмеженням втручання держави в господарське життя. Її господарська функція зводилась до ролі “нічного вартівника” економічної системи.

Швидке усуспільнення, концентрація і централізація виробництва в кінці
ХІХ – початку ХХ століття зумовили докорінну зміну економічної ролі держави, господарські функції різко зросли. З того часу держава – активний учасник суспільного процесу відтворення благ. У більшості цівілізованих країн світу, незалежно від їх політичної орієнтації, вона взяла на себе функції забезпечення розвитку транспорту і зв’язку, інших систем комунікацій, освіти і охорони здорв’я, захисту навколишнього середовища, пенсійного забезпечення, соціальної та ринкової інфраструктури, соціальної справедливості, оборони.

Держава контролює проведення структурних макроекономічних змін, створює умови для розвитку науки і техніки, економіки окремих регіонів.
Вона забезпечує грошовий обіг, валютне і митне регулювання, проводить позичкову і податкову політику.

В арсеналі державного регулювання є як прямі, так і побіжні методи впливу на виробничі і соціальні процеси, співвідношення між якими час від часу змінюється, відбиваючи різні тенденції розвитку сучасного господарського життя.

Об’єктивна необхідність державнаго регулювання економіки.

Держава завжди виконувала певні економічні функції. Вона законодавчо встановлювала “загальні правила гри”,тобто систему нормативних актів, що регулюють діяльність суб’єктів ринку в тому числі таких інститутів, як комерційні банки, біржі, акціонерні товариства. В державних судових органах розглядалися не тільки кримінальні справи, але й майнові господарські конфлікти. Держава збирала податки, за рахунок яких не тільки утримувала чиновників, але й фінансувала закупівлі зброї і спорядження у приватних компаній.В ряді країн державі належали залізниці і так звані “казенні” заводи. Однак у цілому економічна роль держави ще на початку 20 століття була гранично обмежена, народне господарство залишалося майже винятковою сферою приватного бізнесу.

Становище змінилося в період першої світової війни, коли спочатку в
Німеччині, а потим і в країнах Антанти країна стала активно втручатися в господарське життя з метою мобілізації обмежених ресурсів для досягнення воєнної перемоги.Зазначені заходи, однак, мали надзвичайний,воєнно- мобілізаційний характер,а тому із закінченням війни державне втручання у господарське життя зійшло нанівець, все повернулося “на круги своя”.

До початку 30-х років серед західних економістів панувала думка про те, що економічні спади (кризи) пояснюються випадковими причинами, що механізм ринкового саморегулювання в принципі забезпечує відповідність між сукупним попитом і сукупною пропозицією, отже, і автоматичний вихід економіки з кризи та наступне її піднесення на базі оновлення основного капіталу й ліквідації нерентабельних підпріємств.Звідси робиться висновок про небажаність і навіть шкоду державного втручання в економічне життя

Однак глибока криза і затяжна депресія 30-х років докорінно суперечили зазначеній теорії.Стало очевидним, що механізм ринкового саморегулювання не справляється з своїми функціями, не забезпечує автоматичний вихід з кризи, що й потребувало переходу до активного державного регулювання економіки. Таке регулювання на практиці стало здійснюватися в США з 1933 р. командою З.В.Рузвельта, яка розробила і реалізувала так званий “новий курс”.Теорія державного регулювання ринкової економіки була, як відомо, створена Дж. М Кейнсом і його послідовниками.Кейнс зробив висновок про те, що вихід з глибокої кризи, зростання обсягів виробництва та рівня зайнятості немжливі без активної участі держави, яка має не тільки стимулювати зниження дисконтної норми комерційних банків (процента), але й здійснювати масштабні державні закупівлі з метою збільшення сукупного платоспроможного попиту. Крім того, держава повинна виплачувати соціальні допомоги безробітним, людям похилого віку та іншим непрацездатним членам суспільства з метою не допустити соціального вибуху.

Таким чином, найбільш далекоглядні державні діячі та економісти західних країн приходять до принципового висновку про те , що ринковий механізм має бути доповненим механізмом прямого державного регулювання економіки. В результаті реалізації даної концепції склався своєрідний тандем : ринковий механізм і механізм державного регулювання при провідній ролі ринку, який і регулює сучасну ринкову економіку.

Необхідно зазначити, що система заходів державного регулювання, запропонована Дж. М. Кейнсом, мала виражений антикризовий характер, мета цих заходів полягала в тому, щоб допомогти капіталістичній ринковій економіці вийти із затяжної кризи, забезпечити відновлення виробництва і максимальну зайнятість працездатного населення. Тому багато учнів і продовжувачів Кейнса критикували обмежений характер запропонованих ним рецептів, говорили про те, що у нього ”держава відіграє роль пожежної команди, яка гасить пожежу, що вже почалася”.Неокейнсіанці 50х – 60х років
(А. Хансен, Ст. Чейз, П. Самуельсон та інші ) обгрунтували висновок про те, що державне регулювання ринкової економіки має передбачити довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного господарства, підвищення темпів економічного зростання, створення найсприятливіших умов для ринкової конкуренції, завоювання нових позицій на світових ринках, усунення надмірної диференціації доходів, підтримання соціального миру і, в кінцевому підсумку,забезпечення на цій основі високого рівня та якості життя переважної частини населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру. Саме такі цілі домінують у системі сучасного державного регулювання ринкової економіки у розвинутих країнах Заходу і Сходу.

Cтруктура механізму регулювання.

Одним з основних елементів механізму регулювання капіталістичного господарства, а тим самим і збалансованості національного ринку, за умов учасного капіталізму є, по-перше, ринкове регулювання, що здійснюється за допомогою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту та пропозиції тощо. Таке регулювання обмежене переважно рамками немонополізованого сектора економіки,в якому налічується понад 95% усіх підприємств(у США їх близько 15.5млн), на яких виробляється приблизно
405 ВНП,зайнята більша частинва найманих робітників.

До основних складових елементів механізму регулювання капіталістичного господарства і рівноваги національного ринку належить, по-друге, корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична) планомірність. Гігантські багатогалузеві концерни за допомогою ЕОМ, маркетингу постійно вивчають масовий попит (його структуру, динаміку), формують його. Тому виробництво товарів концернами орієнтується на відомий ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури продукції, її кількості і якості. У наш час на світовий капіталістичний ринок на основі попередніх домовленостей між виробниками та споживачами надходить близько
70 % усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднання.

По-третє, державне регулювання найповніше здійснюється у наданні державою замовлень, закупівлі нею значної частини виробленої продукції, що означає гарантований попит на неї. Так Федеральний уряд США розташовує щорічно до 16 млн. замовлень у понад І ЗО галузях промисловості. Виконанням таких замовлень зайнято близько 20 % сукупної робочої сили. У США закупівля державою товарів і послуг військового та невійськового призначення становить близько 8 %. У країнах «Спільного ринку» на початку 90-х років на закупівлю товарів і послуг витрачалося близько 18 % усіх держаних витрат.

Між складовими елементами механізму регулювання сучасного капіталізму має місце взаємодія, взаємопроникнення. Це означає, наприклад, що механізм ринкового регулювання дещо доповнює монополістичну планомірність, а остання частково поширюється і на немонополізований сектор економіки. Так. окремі деталі для виробництва автомобілів могутньої автомобільної корпорації
«Дженерал моторз» постачають близько 40 тис. дрібних і середніх підприємств- постачальників, а частка закупівель у загальній сумі обороту цієї компанії досягає 48 %. Це означає, що ці підприємства немонополізованого сектора економіки втягнуті в орбіту монополістичної планомірності.

Найбільш важливою ланкою останньої є приватномонополістичне планування у межах гігантських ТНК. Ядро їх діяльності — внутріфірмові операції. У середині 80-х років 37,3 % імпорту і 39,2 % експорту США проходило по внутріфірмових каналах ТНК (американських і зарубіжних ).

Найважливіші напрями державного регулювання економіки, а отже і встановлення рівноваги національного ринку, такі: 1) антициклічне регулювання, що має короткочасний характер і спрямоване на послаблення циклічних коливань, зниження рівня інфляції: 2) програмування
(капіталістична планомірність), що має довготривалий характер, прагне цілеспрямовано впливати на обсяг і напрями капіталовкладень, зміну структури народного господарства, тобто має стратегічні цілі. Для досягнення як короткотривалих, так і довготривалих цілей використовують: 1) пряме (адміністративне) регулювання, яке здійснюється за допомогою прийняття законодавчих актів і заснованих на них дій виконавчої влади; 2) непряме регулювання, засноване на використанні різних економічних, фінансових важелів (зміна ставки податків, норми процента, надання податкових пільг та ін.). Економічна роль держави у даному випадку полягає в тому, -що вона забезпечує регулювання суспільного капіталу у цілому.

Антициклічне регулювання передбачає використання таких методів, як бюджетна та кредитно-грошова політика. У першому випадку з метою впливу на платоспроможний попит населення маневрують державними витратами та податками (при недостатньому попиті збільшуються державні капіталовкладення, знижуються податки та ін.; при надмірному — державні витрати скорочуються, а податки зростають). Стимулювання попиту, як правило, посилює інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застій При кредитно-грошовому регулюванні центральні банки збільшують або зменшують кількість грошей в обігу і ставки позичкового процента. Основним методом боротьби з 50 х до с