Экономическая сущность лизинга » Рефераты: скачать бесплатно рефераты на любую тему.

Экономическая сущность лизинга

смотреть на рефераты похожие на "Экономическая сущность лизинга"

ВСТУП

Перехід до ринкової системи господарських відносин звалив на наших, необізнаних щодо безлічі форм підприємництва людей масу нових термінів, понять, підходів до ведення справ, давно вже канонізованих в практиці західного бізнесу. В результаті цього — нерідке нерозуміння, безглузде переінакшування чи, навпаки, дублювання чужого досвіду. Відсутність реальних знань в результаті веде до дискредитації ідеї, що здатна бути плідною і на вітчизняному грунті за вдумливого, зваженого підходу.

Сказане цілком можна віднести до такого поняття як “лізинг”, інтерес до якого вперше проявився на внутрішньому ринку лише в часи захоплення орендним рухом. В 90-х роках на світ з’явилися дестяки фірм, які написали в своїй назві слово “лізингова”, проте не мали ніякого відношення до лізингової практики. З іншого боку, зарубіжні лізингові компанії зробили ряд спроб проникнення на внутрішній ринок країн СНД і далеко не всі ці спроби виявилися вдалими.

Перетворення під впливом науково-технічного прогресу сфери виробництва та обігу, глибокі зміни економічних умов господарювання викликають необхідність пошуку та впровадження нетрадиційних для господарства нашої країни методів оновлення матеріально-технічної бази та модифікації основних фондів суб’єктів різноманітних форм власності. Одним з таких методів і являється лізинг.

До початку 60-х років лізинг в зарубіжних країнах в основному торкався роздрібних компаній, які часто орендували свої приміщення. На протязі останніх трьох десятиріч популярність лізингу стрімко зросла; замість того, щоб позичати гроші на купівлю комп’ютера, автомобіля, судна чи супутника, компанія може взяти його в лізинг.

Актуальність розвитку лізингу в Україні, включаючи формування лізингового ринку, обумовлена передусім нестприятливим станом парку устаткування: значна питома вага морально застарілого устаткування, низька ефективність його використання, немає забезпеченості запасними частинами тощо. Одним з варіантів рішення цих проблем може стати лізинг, який об’єднує всі елементи зовнішньо-торгівельних, кредитних та інвестиційних операцій.

Перехід до ринкової економіки поставив перед промисловими підприємствами ряд проблем, головною з яких являється наступна: як затвердитися в умовах зростаючої конкуренції, скорочення ринку збуту через невисокі ціни продукції та неплатоспроможність, складність пошуку постачальників сировини, матеріалів та обмеженості фінансових ресурсів.

В наш час більшість українських (та й не тільки українських) підприємств відчувають нестачу оборотних коштів. Вони не можуть оновлювати свої основні фонди, впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу і вимушені брати кредити. Існують різноманітні види кредитування: іпотечне, під заставу цінних паперів, під заставу партій товару, нерухомості. Однак підприємству при необхідності оновлення своїх основних фондів вигідніше брати устаткування в лізинг. При цьому економія коштів підприємства у порівнянні зі звичайним кредитом на придбання основних засобів доходить до
10% від вартості устаткування за увесь строк лізингу, який складає, як правило, від одного до п’яти років. Теперішня економічна ситуація в
Україні, на думку багатьох експертів, сприяє лізингу. Форма лізингу примирює протиріччя між підприємством, у якого немає коштів на модернізацію, і банком, який неохоче надасть цьому підприємству кредит, так як не має достатніх гарантій повернення інвестованих коштів. Лізингова операція вигідна усім учасникам: одна сторона отримує кредит, який виплачується поетапно, та потрібне устаткування, інша сторона — гарантію повернення кредиту, так як об’єкт лізингу є власністю лізингодавця чи банка, що фінансує лізингову операцію, до надходження останнього платежу.

Лізинг є однією з найцікавіших форм інвестування, що здатні значно пожвавити процес оновлення виробництва і посприяти входженню економік країн
Співдружності до структури світового ринку. Лізинг може дати потужний поштовх процесам приватизації, конверсії, оновлення технологічного парку існуючих підприємств і створення нових виробництв, оптимізувати використання наявного машинного парку і на вигідних умовах отримати найсучасніше вітчизняне та зарубіжне устаткування.

Успіх лізингового бізнесу в будь-якій галузі багато в чому залежить від правильного розуміння його змісту та специфічних особливостей, їх адекватного відображення в методичних рекомендаціях та практичних рішеннях.
Ще Декарт підкреслював, що чітке визначення слів зможе позбавити людство від половини його помилок.

Тому передусім потрібно з’ясувати, в чому ж сутність лізингу, які його природа та потенціал, принципи та організаційні форми. Лише повне пізнання економічного механізму та переваг, закладених в лізинговій системі, дозволить широко використовувати його в практичній підприємницькій діяльності.

1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ЛІЗИНГУ

Прийнято вважати, що всі економіко-правові відношення, пов’язані з лізингом, відносяться до нового чи новітнього періоду історії господарських взаємозв’язків. Проте це не так. Як свідчать документи, оренда (лізинг) була відома людині ще з прадавніх часів.

Дійсно, ідея лізинга зовсім не нова, хоча терміну "лізинг" (lease) як такого ще не існувало. Розкриття сутності лізингової угоди бере свій початок ще за далеких часів Арістотеля (384/383 — 322 рр. до н.е.). Саме йому належить назва одного з трактатів в "Риториці": "Багатство полягає в користуванні, а не в праві власності". Іншими словами, не обов’язково для отримання доходу мати у власності будь-яке майно, потрібно лише мати право користуватися ним і в результаті цього отримувати доход.

Орендні (лізингові) угоди були відомі і за часів, що набагато передують
IV ст. до н.е., тобто рокам, коли жив Арістотель. Вони укладалися ще в стародавній державі Шумер і датуються приблизно 2000 роком до н.е. Так, глиняні таблички, знайдені в шумерському місті Ур, містять відомості про оренду сільськогосподарського знаряддя, землі, водних джерел, волів та інших тварин. Ці глиняні таблички розповідають про храмових священиків — орендодавців, що укладали договори з місцевими фермерами. Однак стародавні документи не обмежують сферу орендної політики Шумером, і не виключено, що оренда існувала і більш давні часи, хоча поки що до нас не дійшло жодної інформації про це.

Англійський історик Т. Кларк виявив декілька положень про лізинг в
Законах Хаммурапі, прийнятих між 1775-1750 рр. до н.е. Група статей, що торкалися власності — найбільша в збірці. Статті грунтовно розглядали всі випадки оренди і норми орендної плати, умови застави майна.

Інші стародавні цивілізації, включаючи греків, римлян, єгиптян, вважали оренду привабливим, доступним, а часом і єдино можливим засобом придбання устаткування, землі та худоби.

Давні фінікійці, що вважалися чудовими моряками та торговцями, практикували оренду суден, яка за своєю економіко-правовою сутністю дуже схожа на класичну форму сучасного лізингу устаткування. Велика кількість договорів короткострокової оренди забезпечували отримання судна та екіпажу.
В сучасних умовах ці угоди відповідають операціям так званого "мокрого" лізингу. Довгострокові чартерні угоди підписувались на строк, що покривав весь розрахунковий період економічного життя суден, і вимагали від орендаря прийняти на себе більшу частину зобов’язань, які випливали з монопольного використання орендованих засобів.

Лізинг в давнину не був обмежений орендою будь-яких конкретних видів власності. Фактично з історії відомо, що орендувалися не тільки різні типи сільськогосподарської техніки і ремісничого устаткування, але навіть і військова техніка.

Перша згадка про практично проведену лізингову угоду відноситься до
1066 року, коли Вільгельм Завойовник орендував у норманських судновласників кораблі для вторгнення не Британські острови.

В середьовіччя орендна діяльність була дещо обмежена. В оренду здавалися в основному сільськогосподарське знаряддя та коні. Однак час від часу відбувалися події, що породжували унікальні форми та предмети оренди.
Так, 1248 році була зареєстрована угода, згідно з якою лицар Бонфіс
Манганелла Гаета орендував обладунок для участі в Сьомому Хрестовому поході. Потім він виплачував за нього орендну плату, яка в кінцевому підсумку значно перевищила початкову вартість амуніції.

В 1572 році у Великобританії був прийнятий законодавчий акт, який дозволяв використовувати тільки дійсний, а не удаваний лізинг, тобто законними визнавалися орендні договори, підписані на розумних засадах, так як до того часу почастішали угоди, метою яких було приховати справжній стан справ — хто власник, хто користувач. Використовувалось це як засіб прихованої передачі власності, тобто для введення в оману кредиторів.

Таким чином, оригінальна ідея розділення користування і власності і можливості діставати вигоду з користування відома праву з найдавніших часів.

На початку ХХ сторіччя у Великобританії в зв’язку з розвитком промисловості, збільшенням виробництва різних видів устаткування зросла кількість товарів, що здавалися в лізинг. Особливу роль в цьому зіграв розвиток залізничного транспорту та кам’яновугільної промисловості.

Власники ком’яновугільних копалень спочатку купували вагони для перевезення вугілля, однак скоро стала очевидною невигідність та неможливість такого фінансування. Видобуток вугілля збільшувався, відкривалися нові шахти, потрібна була все більша кількість вагонів. Цілком слушно, що невеликі підприємства вирішили скористатися цією ситуацією для вигідного вкладення капіталу. Вони купували вагони для вугілля і здавали їх в оренду (лізинг) залізничним компаніям. З’явилися компанії, єдиною метою яких був лізинг потягів та залізничних вагонів. При укладанні договорів вони стали включати в нього право на купівлю (опціон), яке надавалося користувачеві після закінчення строку лізингу. Однією з причин появи такої умови було те, що користувачі значно акуратніше та дбайливіше поводилися з вагонами, якщо існувала перспектива їх подальшого придбання у власність.
Такі угоди отримали назву договорів оренди-продажу. Подальший розвиток лізингу та оренди-продажу призвів до необхідності розмежування договорів лізингу та оренди-продажу.

На початку ХХ сторіччя багато залізничних компаній збагнули, що зростаюча кількість вантажовідправників не бажає здійснювати довгострокове управління чи монопольне використання вагонів, що передбачало надання устаткування в трастове (на засадах довіри) користування. Замість цього вони вимагали лише короткострокового його використання. Трасти почали пропонувати контракти з більш коротким строком дії. Після закінчення контракту вагони мали повернутися орендодавцю, який зберігав за собою право власності. Такі договори поклали початок оперативного лізингу.

Розвиток економічних відносин визначив зацікавленість виробників техніки та устаткування в отриманні необхідного фінансування виготовлення своєї продукції. Ця обставина, в свою чергу, викликала в США на початку ХХ сторіччя хвилю нового виду кредитування — кредиту, що виплачувався частинами. Виробники і продавці вважали, що вони зможуть продати більше, якщо разом з необхідним устаткуванням запропонують більш привабливий для клієнта план — графік виплат. Звідси бере початок практика лізингового фінансування, що забезпечується продавцями — даний вид лізингових відносин залишається й понині досить важливим інструментом поставок по лізингу.

Перше відоме вживання терміну "лізинг" (про це пише австрійський дослідник В. Хойер у своїй книзі "Як робити бізнес в Європі") відноситься до 1877 року, коли телефонна компанія "Белл" прийняла рішення не продавати свої телефонні апарати, а здавати їх в оренду, тобто встановлювати устаткування в будинку чи офісі клієнта тільки на основі орендної плати. Ця операція справила сильний вплив не тільки на розвиток зв’язку. Багато компаній високо оцінили оренду устаткування, що дозволяла їм на відміну від простого продажу захистити своє монопольне право на використання "ноу-хау".
Аналогічно "Белл", компанія Hughes, яка виготовляла інструменти, зберігала контроль над цінами, надаючи свій спеціалізований 11-ти гранний бур тільки на умовах оренди. Компанія "U.S. Shoe Machinery", яка виробляла устаткування для виготовлення взуття, використовувала угоди, що пов’язували клієнтів виключно з її власною продукцією. Тільки прийняття федерального антимонопольного законодавства США поклало кінець цій практиці і змусило виробників виставити устаткування на вільний продаж.

Після Другої світової війни став швидко нарощувати масштаби лізинговий бізнес, пов’язаний з транспортними засобами. Ще в 30-ті роки Генрі Форд ефективно використовував оренду для розширення збуту своїх автомобілів.
Проте "законним батьком" автомобільного лізингового бізнесу вважається
Золлі Френк — торговий агент з Чікаго, який на початку 40-х років запропонував довгострокову оренду автомобілів.

Однак справжня революція в орендних відносинах відбулася в Америці на початку 50-х років нашого сторіччя. В оренду стали масово здаватися засоби виробництва: технологічне устаткування, машини та механізми, судна, літаки тощо. Уряд США, оцінивши це явище, оперативно розробив і реалізував державну програму його стимулювання.

Першим акціонерним товариством, для якого лізингові операції стали основним видом діяльності була створена в 1952 році в Сан-Франціско відома американська компанія "United States Leasing Corporation"[1]. Заснував компанію Генрі Шонфельд. Спершу він створив компанію для однієї конкретної лізингової угоди, але потім зрозумів, що лізинговий бізнес може стати дуже перспективним, і в результаті з’явилася на світ "U.S. Leasing Corporation".
Лізингові операції досить швидко перетнули межі США і, отже, з’явилося таке важливе для розвитку лізингового бізнесу поняття як "міжнародний лізинг".
Через декілька років компанія почала відкривати свої філіали в інших країнах (передусім в Канаді в 1959 році). В подальшому вона стала зватися
"United States Leasing International".

В 1982 році відбулася подія, знаменна для лізингу авіаційної техніки. В цей рік корпорація Мак-Доннела Дугласа змогла за рахунок нової фінансової політики за допомогою лізинга завоювати ринок для літака ДС-9-80 в конкуренції з Боінгом-727. Запропонована Дугласом концепція була названа
"fly before buy" ("політати, перед тим як купувати").

На думку таких спеціалістів, як О.Н. Чекмарева, К.Г. Сусанян, В.А.
Перов, в Радянському Союзі лізинг застосовувався до початку 90-х років в порівняно невеликих масштабах і лише в міжнародній торгівлі. Проте і раніше напрокат здавалися легкові автомашини, а прокат за своєю сутністю близький до оперативного лізингу.

В 70-80-ті роки лізинг розглядався радянськими зовнішньоторговими організаціями передусім як одна з форм придбання та реалізації такого устаткування, як великогабаритні універсальні та інші коштовні верстати, конвеєрні лінії, дорожно-будівниче, ковальсько-пресове, енергетичне устаткування, а також ремонтні майстерні, літаки, морські судна, автомашини, обчислювальна техніка на базі ЕОМ тощо, з використанням специфічної форми кредиту. Лізинг звичайно фіксувався в угодах, укладених між радянськими та іноземними партнерами на певний строк.

Різновидом лізингової операції, що активно застосовувалась Мінморфлотом
СРСР, був "бербоут-чартер" – найм морського судна без екіпажу. Сенс цієї операції полягав ось у чому: відповідно до умов контракту, який укладався
П/О "Совфрахт" Мінморфлота СРСР з посередницькою фірмою, що надавала в оренду судно, яке цікавило Міністерство, на це судно (переважно з портів
Західної Європи чи Японії під прапором третьої країни) направлявся радянський екіпаж, піднімався прапор Радянського Союзу і судно надходило в розпорядження радянської сторони для експлуатації. По закінченні строку оренди за взаємно укладеною угодою в якості обов’язкової умови передбачалося придбання корабля орендарем.

На умовах "бербоут-чартер" Мінморфлот СРСР придбав значний тоннаж — вантажні, пасажирські судна, танкери, що знаходилися в експлуатації на протязі 6-12 років[2].

Досить активно застосовувався лізинг міжнародних автомобільних перевезень зовнішньоторговим об’єднанням "Совтрансавто", яке придбавало за кордоном на умовах оренди з подальшою купівлею різні види вантажного автомобільного транспорту: тягачі, рефрижераторні та тентові напівпричепи, кузови, контейнерні шасі. На умовах оренди в СРСР використовувались іноземні контейнери.

В червні 1991 року була створена, а з грудня того ж року почала діяти міжнародна радянсько-німецько-французька лізингова компанія "Євролізинг".
Її засновниками з радянської сторони стали Внешэкономбанк СРСР, Радморфлот,
Госснаб СРСР, з французької — один з найбільших банків Європи "Bank
National de Paris", а з німецької — одна з найбільших лізингових компаній
Західної Німеччини - "Мітфінанц ГмбХ".

Разом з тим лізинг в міжнародних операціях застосовувався в дуже незначних масштабах. До кінця 80-х років розвиток міжнародного лізингу стримувався головним чином через те, що у радянських підприємств не було іноземної валюти для оплати іноземного устаткування. Після того як, починаючи з квітня 1989 року, підприємства отримали право самостійного виходу на зовнішній ринок, у багатьох з них з’явилося власне джерело валютних надходжень. Крім того, в окремих випадках допускалося використання іноземних верстатів та іншої техніки підприємствами, що не мали валютних ресурсів. Такі угоди передбачали оплату зобов’язань поставкою продукції, виготовленої на цьому устаткуванні (компенсаційний лізинг — buy-back).

Початок розвитку лізингових операцій на вітчизняному внутрінньому ринку можна визначити серединою 1989 року в зв’язку з переведенням підприємств на орендні форми господарювання. Помітним явищем в становленні початкових правил застосування лізингу стали Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про оренду від 23 листопада 1989 року № 810-1 та лист Держбанку
СРСР від 16 лютого 1990 року №270 "Про план рахунків бухгалтерського обліку", в якому був поданий порядок відображення лізингу в бухгалтерському обліку. Розвиток мережі комерційних банків сприяв впровадженню лізингових операцій в банківську практику.

Оцінюючи лізинговий ринок країн СНД, який поки що лише формується, не можна не відмітити його складність, помножену на економічні труднощі, що все більше і більше поглиблюються і здатні привести у відчай навіть найбільших ентузіастів цього молодого у нас виду підприємництва. Проте, очевидно, якщо ми бажаємо встигнути на "потяг світової економіки", необхідна важка та кваліфікована праця.

Спеціалісти, що займаються лізинговими операціями, повинні володіти глибокими знаннями в області комерції, організації кредитування, ринку
(фондів, лімітів) нового і уживаного устаткування, технології виробництва, бухгалтерського обліку, інспектування юридичної служби, страхування майна.

Більш детально про ситуацію з розвитком лізингової практики в Україні та її перспективи йтиметься нижче.

2. ЛІЗИНГОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ

2.1. Поняття та функції лізингу

Щодо економічної сутності лізингу поки що не існує єдиної думки серед економістів. Його зміст і роль в теорії та практиці трактуються по-різному.
Одні розглядають лізинг як своєрідний спосіб кредитування підприємницької діяльності; інші повністю ототожнюють його з довгостроковою орендою або з однією з її форм, яка в свою чергу зводиться до найманих чи підрядних відносин; треті вважають лізинг завуальованим способом купівлі-продажу засобів виробництва чи права користування чужим майном; а четверті визначають лізинг як дії за чужий рахунок, тобто управління чужим майном за дорученням довірителя.

В законі України "Про лізинг" дано таке визначення цьому поняттю: лізинг — це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням із лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Тобто лізинг можна розглядати як форму забезпечення вкладень, як прогресивний метод матеріально-технічного забезпечення, як активний інструмент маркетингу, як одну із форм кредитних надходжень, як альтернативу банківському кредиту.

Сучасне розуміння лізингу бере початок ще від класичних принципів
Римського права про розмежування понять "власник" і "користувач" майна.
Виникнення і саме існування його в якості особливого виду бізнесу засновані саме на можливості розділення компонентів власності на дві важливі правочинності — користування річчю, тобто застосування її згідно з призначенням з метою дістати прибуток та інші вигоди, і саме право власності як правове панування особи над об’єктом власності. Багатовіковим досвідом доведено, що багатство в кінцевому рахунку полягає не просто у володінні власністю безпосередньо, а у ефективному її використанні.

Звідси передусім випливає, що лізинг — це спосіб реалізації відносин власності, що виражає певний стан виробничих сил та виробничих стосунків, з якими він знаходиться в тісному взаємозв’язку. Особливість лізингової діяльності полягає в тому, що, з одного боку, вона сприяє становленню приватної власності на засоби виробництва, а з іншого — веде до її подолання, зміні власника та розпорядника. В процесі лізингу відбувається також саморозвиток державної власності, а при певних умовах — і перетворення її загальну, спільну чи пайову.

Лізинг в широкому сенсі є організаційною формою підприємницької діяльності, яка виражає відносини власності, особливу систему господарювання. Однак, як і кожне самостійне явище, як економічна категорія, він має свій власний зміст та різні форми виявлення, які можна подати з різним ступенем конкретності.

Оскільки лізинг виражає певну взаємодію елементів виробничих сил та виробничих стосунків, то він має матеріально-речову основу та соціально- економічну форму.

Соціально-економічний зміст лізингу визначається відносинанми власності і спільної економічної діяльності по вертикалі і горизонталі (з власником, суспільством тощо), а також умовами трансформації власності. Матеріально- речовий бік лізингу характеризується організаційно-правовими формами виробництва, наймом усіх або частини речових елементів підприємницької діяльності, купівлею-продажем майна та умовами кредитування.

В українській мові немає аналога терміну "лізинг". Корінь "ліз" в перекладі з грецької означає розчинення, а з англійської — орендувати, здавати в найм. Вважається загальновизнаним, що лізинг тісно пов’язаний з орендним механізмом, але в діловому обігу він має більш широку, складну троїсту основу і містить в собі одночасно істотні якості кредитної угоди, інвестиційної та орендної діяльності, які тісно сполучаються та взаємопроникають одна в одну, створюючи нову організаційно-правову форму бізнесу. В ньому реалізується комплекс майнових відносин, пов’язаних з передачею засобів виробництва у тимчасове користування шляхом їх купівлі- продажу та подальшої здачі в оренду.

Лізинг відноситься до підприємницької діяльності більш високого рівня, в порівнянні з орендою, банківською чи комерційною, оскільки він передбачає і вимагає широкого діапазону знань і фінансового бізнесу, і положення у виробництві, на ринках устаткування та нерухомості, а також мінливих потреб клієнтів та особливостей оренди.

Отже, лізинг включає в себе три форми організаційно-економічних відносин: орендні, кредитні та торговельні.

Лізинг як складне соціально-економічне явище виконує дуже важливі функції з формування багатоукладної економіки та активізації виробничої діяльності.

Розглянемо чотири найважливіші з них: фінансову, виробничу, постачальницьку та використання податкових пільг.

Фінансова функція виражається у звільненні товаровиробника від одноразової оплати повної вартості необхідних засобів виробництва і як би в наданні йому довгострокового кредиту.

Виробнича функція лізингу полягає в оперативному вирішенні виробничих задач шляхом тимчасового використання, а не купівлі дорогих та морально старіючих машин. Це ефективний спосіб матеріально-технічного постачання виробництва та доступу до новітньої техніки, до результатів науково- технічного прогресу. При повному лізингу передача майна може супроводжуватись різноманітним сервісом: технічне обслуговування, страхування, забезпечення сировиною, робочою силою тощо.

Постачальницька функція — це розширення кола споживачів та освоєння нових ринків збуту, залучення в сферу лізингу тих, хто не може відразу купити те чи інше майно.

Функція використання податкових та амортизаційних пільг має деякі особливості: а) взяте за лізингом майно відображається на балансі користувача або лізингодавця по узгодженню між ними; б) орендна плата відноситься на собівартість продукції (послуг), що виробляється і відповідно зменшує прибуток, який підлягає оподаткуванню; в) застосування прискореної амортизації, яка обчислюється, виходячи із строку контракту, що зменшує оподаткований прибуток та прискорює оновлення матеріально-технічної бази. В результаті лізинг сприяє диверсифікації пропозицій, залучаючи нові об’єкти до своєї сфери; розвиває та диверсифікує ринок засобів виробництва, скорочує цикл освоєння нових поколінь техніки.

Лізингова форма підприємництва заснована на системі принципів чи вихідних положень, правил, які визначають єдність та зв’язки загальних, окремих та особливих її якостей та зовнішніх проявів, котрі необхідно враховувати в практичній діяльності. Давно помічено, що знання основних принципів відшкодовує незнання багатьох факторів, в тому числі і в лізингових відносинах.

2.2. Об’єкти та суб’єкти лізингових відносин

Визначення об’єкту лізингу є істотною умовою, без якої угода вважається недійсною. В залежності від конкретних обставин об’єктом лізингу може бути будь-яке рухоме і нерухоме майно, що відноситься за діючою класифікацією до основних засобів, окрім майна, яке заборонене для вільного обігу на ринку.
Всі об’єкти лізингу в загальному вигляді можна класифікувати за різними сутнісними ознаками. Як вже відмічалося, обов’язкова умова лізингу полягає в тому, що об’єкти, які передаються в лізинг, можуть бути використані лише для підприємницьких цілей. Згідно з дійсним положенням до виробничих основних засобів відносяться такі засоби, які пов’язані із здійсненням підприємницької діяльності, тобто з виробництвом промислової продукції, будівництвом, сільським господарством, торгівлею та громадським харчуванням, заготівлею сільськогосподарської продукції та іншими видами діяльності. Тому, якщо в лізингову компанію з пропозицією взяти в оренду оргтехніку звернулися, наприклад, дві організації: одна з них комерційна, що здійснює підприємницьку діяльність, а друга — некомерційний благодійний фонд, то лише в першому випадку операція може вважатися предметом лізингової угоди.

Іншим важливим критерієм визначення майна, що може бути предметом лізингу є неспоживаність речей у виробничому процесі. Прийнято, що неспоживані речі не втрачають своїх натуральних якостей в процесі використання, тобто по закінченні строку лізингу предмет має бути придатним для продажу або подальшої здачі в оренду.

Цій вимозі відповідають основні засоби виробництва.

Широкого розповсюдження набула класифікація об’єктів лізингу за ознакою рухомості майна і відповідне виділення рухомих речей та нерухомості. На відміну від звичайної оренди в лізинг не можуть передаватися земельні ділянки та природничі комплекси, що являються основою всіх об’єктів нерухомості взагалі.

Розрізняють також індивідуально визначені речі та такі, що визначаються родовими ознаками. Останні характеризуються якостями, загальними для всіх предметів даного роду і які визначаються кількістю, масою тощо. Речі, які визначаються родовими ознаками, замінні, тому їхня втрата не звільняє боржника від зобов’язання повернути речі кредитору. Індивідуально визначена річ завжди конкретна. Вона або унікальна, або хоча і відноситься до класу речей, що визначаються родовими ознаками, проте володіє властивими лише їй якостями.

Об’єктом лізингу часто є складні речі, які складаються з різнорідних речей, що утворюють одне ціле. Якщо предметом лізингу слугує такий об’єкт, наприклад підприємство, то дія угоди за загальним правилом поширюється на всі його складові різнорідні частини: будівлі, устаткування та інші компоненти, з яких можуть бути і виключення за договором.

В даній сукупності предметів може бути головна річ та її приналежність, наприклад будівля та добудова до неї. Головна річ має в господарському обороті самостійне значення, а приналежність залежить від неї, служить головній речі і пов’язана з нею спільним господарським призначенням.
Приналежність наслідує долю головної речі. Тому, якщо головна річ передається в лізинг, то разом з нею в оренду передається і приналежність.

У всіх випадках об’єкт лізингу має бути найбільш точно визначений, ідентифікований. Якщо предмети одного найменування можуть володіти різними ознаками, то потрібно вказати, які саме характеристики має предмет угоди.
Коли ж користувач хоче отримати неоднорідний товар, то визначається кількість товару за кожною ознакою, який передається в лізинг з детальною специфікацією.

Якщо предметом лізингу являється товар зі складними технічними характеристиками, то подається їх детальний опис.

В практиці в лізинг найчастіше передається різноманітне технологічне устаткування з високими темпами морального старіння, коштовні машини, верстати, прилади, будівельна техніка, автомобілі, морські та річкові судна, обчислювальна техніка, трактори, комбайни, будівлі, споруди та ін.

Суб’єктами (учасниками) класичного лізингу являються три основних особи: лізингодавець, лізингоодержувач та виробник (продавець) предмета лізингу.

Здавати майно у лізинг мають право його власники чи їх представники.
Постачальниками можуть також бути фірми, які забезпечують гарантовані поставки заздалегідь визначеного типу устаткування, запасних частин і, можливо, фірмових послуг за технічним сервісом.

Усім комплексом лізингових послуг, як правило, займаються спеціалізовані компанії, які мають кошти для інвестування. З пропозиціями на лізинговому ринку виступають також місцеві органи влади та управління.

Лізингові компанії, сворені банками, орієнтуються на надання стандартних лізингових послуг широкому колу клієнтів, що не виключає, з іншого боку, переважного обслуговування клієнтів "власного" банку. Зазвичай банки не тільки фінансують діяльність дочірніх компаній, але і активно постачають їм клієнтів з числа тих, що звертаються напряму до банку за отриманням кредиту на придбання основних засобів. Природно, що компанії, які входять до структури великих банків, і самі є одними з найбільших на ринку, мають великий портфель замовлень, використовують більш сучасні методи роботи, кваліфікований персонал.

Лізингові компанії, створені державними та муніципальними структурами, жорстко орієнтовані на здійснення лізингових угод з визначеними типами клієнтів. Умови лізингових угод, які пропонуються цими компаніями, а вони звичайно використовують пільгове бюджетне фінансування, є більш привабливими для клієнтів, у порівнянні з умовами, що їх пропонують комерційні лізингові компанії, проте доступність їхніх послуг обмежена.
Нерідко перед такими компаніями питання ефективності чи хоча б надійності лізингових проектів, що реалізуються, стоїть не так гостро, як перед комерційними лізинговими компаніями.

Галузеві лізингові компанії орієнтуються на обслуговування підприємств певної галузі. Багато в чому галузеві лізингові компанії орієнтуються на підпримку держави. Лізингові компанії – дочірні підприємства різних торгових домів, фірм-виробників, а також створені приватними особами, не маючи доступу до достатніх фінансових ресурсів, укладають мало лізингових угод. Ряд іноземних фірм-виробників (в основному це стосується ринку великих вантажних автомобілів) використовують лізинг в якості інструмента збуту продукції. Лізингові угоди, укладені ними, звичайно передбачають участь українського банку, прийнятного для іноземної фірми, який дає гарантію за свого клієнта — кінцевого лізингоодержувача.

Попит на ринку лізингу забезпечуть в першу чергу підприємці всіх галузей народного господарства, а також окремі громадяни. Споживачі лізингових послуг мають відповідати наступним вимогам: забезпечувати високу норму та масу прибутку, мати достатню професійну та економічну підготовку та надійні гарантії платоспроможності.

Аналіз поведінки орендарів в різних господарських ситуаціях, мотивів їхніх дій та цілей, які вони ставлять, дозволяє попередньо виявити два типи лізингоодержувачів:

Перший тип — це підприємці, які за допомогою лізингу намагаються досягти декількох цілей: отримати високий доход, затвердитися у суспільстві як самостійна вільна особистість, створити комфортні умови життя та побуту.

Другий тип — це люди, які не мають достатнього стартового капіталу.
Вони прагнуть отримати максимум прибутку за рахунок нарощування об’ємів виробництва, вводять жорсткий режим економії, мало піклуються про умови праці та побуту, добиваються своєї мети в основному важкою виснажливою працею.

Посередники — професійні учасники лізингових операцій, виступають в якості:

. представника клієнта перед іншими учасниками лізингових відносин;

. самостійного суб’єкту угод з постачальниками, який купує у них устаткування у власність з метою подальшої реалізації іншим клієнтам.

Серед посередників, що приймають участь в лізингових угодах, виділяються ряд професійно спеціалізованих підприємців з різноманітним колом прав та обов’язків (схема 1).

Посередники — це особи, які представляють інтереси товаровиробника та споживача, а нерідко і діють від їхнього імені. Вони сприяють підвищенню ефективності роботи виробників, оскільки дозволяють їм зосередитися на самому процесі виробництва, передаючи функції просунення товару посереднику. Крім того, включення посередників до лізингових операцій істотно скорочує строк обертання капіталу і, як наслідок, підвищує доходність виробництва.

В складних лізингових операціях приймає участь велика кількість юридичних осіб на боці позикодавців, лізингодавців, постачальників та орендаторів, так як в угоду включаються різноманітні посередники
(брокерські фірми, страхові та трастові компанії тощо).

Коли ж постачальником та лізингодавцем виступає одна і та ж особа, то склад учасників угоди скорочується до мінімуму — до двох осіб. В таких випадках лізинговими операціями займаються спеціальні філіали чи дочірні фірми підприємства-виробника устаткування (машин) чи його структурні підрозділи, які займаються просуненням своїх товарів на ринку за допомогою лізингу.

Схема 1.

Вернуться