План.

План. 1
Вступ 2
1Адміністративно-правові методи 3
1.1. Поняття адміністративно-правових методів 3
1.2. Види адміністрагивно-правових методів 6
2.Метод переконання 9
3.Поняття і види адміністративного заохочення 11
4. Метод адміністративного примусу 14
5. Управління в системі внутрішніх справ 20
Висновок 34
Список літератури. 37

Вступ

Приступаючи до вивчення змісту й особливостей методів державного управління, необхідно насамперед визначити, що ж таке управління?. Цей термін став універсальним засобом характеристики визначеного виду діяльності, тобто сукупності дій, які виконуються заради досягнення відповідних суспільно значимих цілей.

У самому широкому понятті управління означає керівництво чимосьУ подібному розумінні воно трактується й у наші дні. Однак обмежитись такою констатацією недостатньо. Виникає потреба розкриття змісту цього керівництва, його функціонального значення. Загальнотеоретичні позиції, включаючи кібернетичні, дають достатні підстави для наступних висновків:

Управління є функція організованих систем різної природи (біологічних, технічних, соціальних), що забезпечує їхня цілісність, тобто досягнення задач, що стоять перед ними, збереження їхньої структурипідтримка режиму їхньої діяльності.Термін «державне управління» широко використовується у вітчизняній і закордонній науковій літературі, а також у законодавстві багатьох країн. Більш 70 років він вживався й у нас, створюючи тим самим конституційні підстави для виділення даного виду державної діяльності
Конституція України відмовилася від цього терміна. Замість нього вживається новий термін – виконавча влада. Чи означає це, що державне управління надалі не існує чи це чисто термінологічна реформація?

На ці закономірні питання відповідь може бути одна, у відповідності до
Конституції України державна влада здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

1Адміністративно-правові методи

1.1. Поняття адміністративно-правових методів

Під методом звичайно розуміють спосіб або засіб досягнення поставленої мети. Відповідно до цього адмінісгратіївно-право-вими методами є способи та прийоми безпосереднього і цілеспрямованого впливу виконавчих органів
(посадових осіб) на підставі зак ріпленоїза ними компетенції, у встановлених мелісах та відповідній формі на підпорядковагіі їм органи та громадян.
Методи проявляються у формах управління, через взаємодію суб'єктів та об'єктів управління, зв'язки, що між ними склалися. В них відбиваються воля держави, повноваження юридично-владного характеру, що належать виконавчим органам. Тому методи управління юри-дично оформлені, закріплені адміністративно-правовими нормами.
Правильне розуміння методів можливе на підставі та у зв'язку з функціями управління. Будь-яка функція, що потребує реалізації, становить собою конкретну мету управління і дії, взаємопов'язані через завдання її здійснення. Тому вона є частиною управлінської діяльності. Це дає змогу відокремити методи управління від понять, що вживаються в подібному до них розумінні. Наприклад, планування, контроль, облік та інші подібні до них дії є функціями управління. Але, взяті як окремі прийоми будь-якої з функцій управління, вони являють собою вже методи управління. Саме їх оптимальний вибір у конкретних умовах забезпечує ефективну діяльність органу управління.

Внаслідок значного різноманіття суб'єктів виконавчої влади та об'єктів, що перебувають під їх впливом, методи управління теж є різноманітними. Але це не виключає наявності у них загальних рис. Найбільш характерними для методів управління є: 1) способи впливу виконавчого органу
(посадової особи) на підпорядкований йо му орган та громадян; 2) вираження державного публічного інтересу, керівної ролі держави; 3) засоби досягнення мсти; 4) способи організації, прийоми здійснення функцій, що виникають в процесі здійснення спільної діяльності, 5) способи реалізації компетенції.
При цьому прийоми та способи, що використовуються для реалізації управлінських завдань, які стоять перед суб'єктом виконавчої влади, прямо залежать не тільки від його правового статусу, а й від особливостей адресата — об'єкта управління (форми власності, індивідуального чи колективного характеру і т. ін.). Будучи правильно поєднані, ці методи створюють єдину взаємопов'язану систему способів впливу. Проте це не виключає й суперечностей, що виникають тоді, коли ті чи інші методи використовуються або всупереч об'єктивним умовам, або невиправдано широко.
Методи управління, що виражають різні аспекти практичної діяльності того чи
Іншого виконавчого органу (посадової особи), дають відповідь на запитання: і як вони діють, реалізуючи свої повноваження, як використовують різні 1 засоби для досягнення поставленої мсти? Від уміння їх обирати та ; застосувати залежить ефективність управлінської діяльності.
У практичній діяльності виконавчих органів (посадових осіб) з метою вироблення найбільш ефективного варіанту використовуються певні прийоми та способи управлінської роботи. Як правило, до прийняття управлінського рішення застосовується моделювання, здійснюються розрахунки, прогнозується можливість досягнення відповідних результатів і т. ін. Але визнавати їх методами управління немає підстав, бо вони не виражають безпосереднього управлінського впливу, не діють на об'єкт управління. Таким чином, дії, шо мають зовнішнє юридично-', владне значення та вираження, слід відрізняти від методів організації роботи апарату управління і методів процедурного характеру.1
Методи управляючого впливу є адміністративно-правовими методами. Саме в них виявляються всі якості державно-управлінсь-кої діяльності, в межах якої реалізується виконавча влада.
За допомогою адміністративно-правових методів суб'єкт виконавчої влади здійснює управляючий вплив на об'єкт шляхом використання адміністративно- правових форм управління.адмініністративному праві загальновизнано, що метод і формауправління є взаємопов'язаними сторонами процесу управління.Саме у відповідній формі метод управління реально виконує роль способу (засобу) управляючого впливу.

1.2. Види адміністрагивно-правових методів

У зв'язку з переходом до ринкових відносин і корінними змінами в механізмі державного управління та організаційно-правовому статусі суб'єктів управління надзвичайно актуальною видається проблема адміністративно- правових методів. Під дією змін, що відбуваються, змінюється також система правових засобів, які застосовуються для забезпечення ефективного державного впливу на управлінську діяльність. Ці зміни відображуються як в законодавстві, так і в управлінській діяльності, методах її практичного здійснення.
Традиційно управлінські методи в цілому поділяються ще на наукові та ненаукові, демократичні та диктаторські, державні та гро-мадсїкї,' адміністративні та економічні, прямого та непрямого впливу. Внаслідок того, що одні методи мають загальний характер, притаманні всім видам державної діяльності, всім державним органам, а інші — лише окремим із них, методи управління поділяються на загальні, та слещальнь До загальних методів, як правило, належать методи переконання, та примусу, адміністративного та економічного впливу, нагляду та контролю, прямого та непрямого впливу, регулювання, керівництва та управління (у тому числі оперативного).
Такі універсальні методи, як переконання та примус, здавна привертають увагу вчених. Взаємодоповнюючи один одного, ці методи забезпечують належну поведінку учасників управлінських відносин. Вони взаємопов'язані, мають об'єктивний характер, між ними існує діалектична єдність, ступінь їх використання визначається рівнем розвитку суспільних відносин.[1]

Адміністративні методи звичайно кваліфікуються як способи або засоби впливу на діяльність підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян шляхом прямого встановлення їх прав і обов'язків через систему наказів. Суб'єкт управління в межах своєї компетенції приймає управлінське рішення, юридичне обов'язкове для об'єкта управління. Такий прямий управлінський вплив виходить безпосередньо з владної природи управління — так реалізується виконавча влада. Без використання адміністративних методів неможливе досягнення мети впорядковуючого впливу на поведінку різних учасників управлінських суспільних відносин.
Адміністративні методи використовуються поряд з економічними, які виступають способами чи засобами економічного або непрямого впливу з боку суб'єктів державно-управлінської діяльності на відповідні об'єкти управління через їх інтереси. Застосування економічних методів означає формування таких економічних умов і стимулів, які створюють у виконавців зацікавленість у кінцевих результатах праці. При цьому об'єкти управління не одержують обов'язкових вказівок, а мають змогу проявити ініціативу у виборі засобів діяльності для реалізації своїх матеріальних інтересів. Звичайно це зводиться до одержання податкових, майнових пільг, матеріального заохочення і т. ін.
Нагляд є необхідним пасивним методом управління. За його допомогою можна оцінити стан справ, але він не дає змоги суб'єктам, які його здійснюють, втручатися в діяльність відповідних органів, організацій та посадових осіб.
Вплинути безпосередньо на стан справ шляхом активного втручання в діяльність підконтрольних [суб'єктів дозволяє використання різних форм контролю.
Органи державного управління можуть впливати на об'єкти і управління шляхом непрямого впливу.
Прямий вплив виражає волю відповідного органу —,н а к а з. Непрямий вплив — це створення умов зацікавленості у виконавців", надання їм можливості обрати варіант поведінки та ін.

Застосування методу Р е г у л ю в_а_н_н я, .означає встановлення загальної політики та принципів щодо її реалізації через дер|жавне фінансування, пільги тощо. Керівництво має за мету {практичне втілення в життя загальної політики та принципів, здійс-нення контролю за підпорядкованими об'єктами, розроблення на-і прямів їх діяльності.
Систематичний, безпосередній вплив суб'єктів [на об'єкти становить собою метод управління.
Проблема методів державно-управлінської діяльності, або адмі-Іністративно- правових методів, лежить в площині їх розумного поєднання з урахуванням суб'єктивних та об'єктивних чинників, інших ов. Послідовне вирішення цього завдання залежить від темпів ро-I боти по упорядкуванню всієї системи державного управління відпо-I відно до мети політичного та економічного реформування суспільного життя.

2.Метод переконання

У системі методів державного управління важливе місце посідає переконання — особливий засіб правового впливу. Він поля-йгає в тому, щоб суб'єкти державного управління додержувалися певних вимог внаслідок їх внутрішнього визнання, а не через сліпе підкорення велінням влади. Це означає впровадження дисциплінованості, розуміння того, що міцна громадська дисципліна і законність являють собою необхідну умову успішної побудови правової, функції, форми та методи державного управління незалежної, демократичної держави, а також формування свідомої звички, спрямованої на додержання правових вимог, почуття недопустимості їх порушення, потреби активно боротися з правопорушеннями.
Таким чином, переконання — це система заходів.дравшого і неправового характеру, які проводяться державними та громадськими органами, що виявляється у здійсненні виховних, роз'яснювальних та заохочувальних методів, спрямов"анйх"на"ф6рмування у громадян розуміння необхідності~чтгкого виконання законів та інших правових актів.
Основними формами переконання, які застосовуються в державному управлінні, є: організація державних і громадських заходів, спрямованих на вирішення конкретних завдань (облік, контроль, прийняття необхідних документів, проведеная семінарів, зборів тощо); виховання (економічне, правове, моральне та ін.), особистий приклад; роз'яснення завдань державного управління (усне чи через засоби масової інформації); Інструктаж осіб підпорядкованого апарату і громадськості з питань найбільш дійового виконання поставлених завдань; .заохочення (моральне — подяка, нагородження почесним знаком, присвоєння почесного звання і т. ін., матеріальне — грошові премії, путівки окремим особам або групі осіб); критика роботи і поведінки окремих осіб.
Останнім часом в Україні все більшого поширення набувають правові форми переконання, заходи заохочення, передбачені правом за зразкове виконання трудових, службових і громадських обов'язків. Зараз Урядом України розробляються юридичні акти, якими буде встановлено систему нагород та заохочень.
Зростаюче значення заохочень є важливим проявом посилення ролі переконання як важливого методу регулювання управлінської діяльності і життя всього суспільства..

3.Поняття і види адміністративного заохочення

Останнім часом у правовій науці більше уваги приділяється такому методу, як заохочення правомірної поведінки громадян.
Вважається, що цей метод досить ефективно використовується в ряді розвинених країн (США, Японія, ФРН, Швеція та ін.). Передбачається, що з побудовою правової економічно розвиненої і стабільної держави, він пошириться і в діяльності наших органів управління.
Заохочення - спосіб впливу, що через інтерес, свідомість направляє волю людей на здійснення корисних, з погляду заохочуючого, справ. Заохочувальний вплив сприяє виникненню інтересу до здійснення визначених справ, одержанню матеріального, морального, іншого схвалення.
Як методу діяльності виконавчої влади заохоченню характерні наступні особливості:
• фактичною підставою для застосування заохочення є заслуга, діяння, позитивно оцінювані суб'єктами влади;
• заохочення пов'язане з оцінкою вже зроблених діянь, є складовою частиною державного контролю;
• заохочення персоніфіковане, застосовується у відношенні окремих індивідуальних або колективних суб'єктів;
• заохочення укладається в моральному схваленні, наділенні визначеними правами, матеріальними цінностями й іншими благами;
• в основному заохочення врегульоване правом, у багатьох випадках реалізується у формі правозастосування;
• заохочення побічно впливає на волю заохочуваного, стимулюючи його.
В залежності від основ заохочення розрізняють:
• абсолютне заохочення, зумовлене абсолютними підставами заохочення.
Такими підставами є: сумлінне виконання трудових і службових обов'язків; виконання громадянського обов'язку (допомога в затримці злочинця, порятунок потопаючого і т.п.); заохочення матерів, що народили і виховали більш п'яти дітей; ювілеї, заслуги іноземних громадян перед Україною в розвитку науки і т.п.;
• відносне. Відносне заохочення регламентоване КпАП України, дисциплінарними статутами. Норми зазначених актів зобов'язують заохочувати добровільне відмовлення від неправомірної діяльності, щире розкаяння, добровільне усунення заподіяної шкоди. Статтею 34 КпАП України визначено, що щире розкаяння винного, відвернення Шинним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди є обставинами, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушенняЗ погляду правової основи розрізняють:
• формальне заохочення - заохочення, регламентоване правовими нормами
(відповідні міри оформляються спеціальними правозастосовчими актами і, як правило, заносяться в трудову книжку, службову картку);
• неформальне заохочення - застосування різноманітних заходів впливу, не передбачених юридичними нормами (наприклад, публічна похвала).

За змістом заохочення може бути:
• моральним (подяка, грамота);
• матеріальним (премія, коштовний подарунок);
• статусне (змінює правовий статус громадянина, наприклад, присвоєння почесного звання "Заслужений юрист України");
• змішане (часто одна міра містить моральне, матеріальне і статутне заохочення).
В залежності від кола осіб, до яких застосовуються заходи заохочення, розрізняють:
• заходи заохочення, що застосовуються до колективних суб’єктів (наприклад, оголошення подяки Президента України колективу
Академії ДПС України за заслуги по підготовці висококваліфікованих фахівців);

• заходи заохочення, що застосовуються до індивідуальних суб'єктів
(наприклад, для іноземних громадян і осіб без громадянства встановлене застосування такого заохочувального засобу, як надання особі почесного громадянства
Пріоритет прав людини у державній діяльності, розвиток демократичних засад в управлінні вимагають в усіх сферах суспільного життя подальшого зміцнення правосвідомості громадян, виховання у кожного почуття громадського обов'язку, підвищення дисципліни і організованості.
Додержання правил співжиття в правовій державі здійснюється свідомо і добровільно, оскільки право втілює в собі волю народу, його норми є загальнообов'язковими, спираються на підтримку держави і громадської думки.[2]

4. Метод адміністративного примусу

У числі адміністративно-правових методів були згадані і засоби індивідуального характеру, використовуючи які виконавчі органи забезпечують необхідний вплив, що упорядковує регулювання суспільних відносин. У своїй сукупності міри примусового забезпечення належного поводження підлеглих складають інститут адміністративного примусу. Природно, що в першу чергу маємо на увазі адміністративно-правові норми, що регулюють застосування такого роду засобів.

Будучи різновидом державного примусу, адміністративний примус використовується головним чином як крайній засіб забезпечення й охорони та по забезпеченню суспільної безпеки і т.п.

.Правовий примус правопорядку в сфері державного управління, виконує каральну функцію. Однак його значення не вичерпується тільки цим. Одночасно з метою охорони права адміністративно-примусові міри виконують і іншого роду функції тобто застосовуються не тільки як покарання за правопорушення, але і для їхнього попередження. Це означає, що їх варто розуміти значно ширше, ніж реалізація санкцій адміністративно-правових норм. У такім розумінні вони забезпечують суспільний порядок і суспільну безпеку.Для адміністративного примусу характерно наступне:

а) як правило, позасудове застосування передбачених законом чи підзаконними актами правових мір владою уповноважених на те виконавчих органів;

б) застосування примусових мір не усіма без винятку виконавчими органами, а лише тими, котрі наділені спеціальними повноваженнями по здійсненню адміністративної влади;

в) примусові заходи застосовуються з метою забезпечення дотримання не всіх адміністративно-правових норм, а тільки тих, котрі формують обов'язкові правила поведінки в сфері державного управління, що не мають відомчих меж.

г) як правило, примусові заходи застосовуються виконавчими органами, уповноваженими на здійснення правоохоронних функцій у сфері державного управління.

Особливе місце приділяється примусовим заходам, реалізованим у рамках державно-службових відносин. Воно полягає в тім, щоб забезпечити належне і своєчасне виконання кожним органом нижчого підпорядкування управління, його структурним чи підрозділом окремим службовцем розпоряджень вищих органів, підрозділів і посадових осіб. Мова йде про забезпечення вимог необхідної дисципліни там, де вони не дотримуються добровільно. Як міри дисциплінарного примусу застосовуються, з одного боку, психічний, вольовий примус, спрямований на те, щоб зажадати, змусити виконати відповідне розпорядження, а з іншого боку - дисциплінарна відповідальність. Однак безпосередніми примусовими заходами вони не є, тому що не кожен керівник наділений повноваженнями адміністративної влади.

Примусові заходи різноманітні. По цільовому призначенню вони можуть бути розділені на три групи:

- адміністративно-попереджувальні міри;

- адміністративно-припиняючі міри;

- міри адміністративної відповідальності.

Кодекс України про адміністративні правопорушення ( КпАП ) виділяє також міри процесуального забезпечення провадження по справах про адміністративні правопорушення. Однак вони самостійного юридичного значення не мають, тому що поглинаються трьома названими видами примусових заходів.

Адміністративно-попереджувальні міри примусового характеру, застосовуються, як це випливає з їхнього найменування, з метою попередження можливих правопорушень у сфері державного управління, запобігання інших, шкідливих для режиму суспільної безпеки явищ.

Незважаючи на яскраво виражений профілактичний характер, міри подібного роду здійснюються в примусовому порядку, тобто в процесі однобічної реалізації юридично-владних повноважень компетентних виконавчих органів.

Адміністративно-попереджувальні міри не зв'язані зі здійсненням правопорушень. Вони їх запобігають і, у цьому контексті, передують застосуванню інших примусових заходів, спрямованих проти винних у здійсненні адміністративних правопорушень.

Міри такого роду різноманітні, застосовуються в різних областях громадського життя і різних суб'єктів з компетенцією контрольно-наглядового характеру. В основному вони носять галузевий профіль, але можуть здійснюватися й органами з загальною управлінською компетенцією.

Найбільш типовими є наступні адміністративно-попереджувальні міри:

а) контроль і наглядові перевірки;

б) огляд речей і особистий огляд (митний, міліцейський);

в) перевірка документів, що засвідчують особу;

г) введення карантину (при епідеміях, епізоотіях);

д) припинення руху транспорту і пішоходів при виникненні погрози суспільної безпеки;

е) огляд медичного стану особи і санітарного стану підприємств громадського харчування;

ж) реквізиція майна;

з) закриття ділянок державного кордону і т.п. Застосування цих і інших мір строго регламентовано.

Адміністративно–припиняючи міри за своїм призначенням мають припинення протиправних дій і запобігання їхніх шкідливих наслідків. Самі по собі вони не є мірами адміністративної відповідальності, але забезпечують можливість застосування таких мір і звичайно передують їм.

а) заборона експлуатації транспортних засобів, технічний стан яких не відповідає установленим вимогам;

б) заборона обмеження ремонтно-будівельних робіт на дорогах і вулицях, якщо не дотримуються здійснюється за допомогою юрисдикційних, актів.

Примус застосовується строго на підставі закону. Юридичні норми регулюють, які норми, при яких умовах, у якому порядку і яких органах можуть застосовуватися.

Тільки держава в праві видавати юридичні норми і застосовувати Тільки держава в праві видавати юридичні норми і застосовувати встановлені санкції, і володіючи спеціальним апаратом примусу, вправі застосовувати примусові міри до громадян.

Таким чином, примус, як спосіб забезпечення правопорядку, повинен застосовуватися строго на правовій основі, як правило, спеціально уповноваженими державою органами, тільки до конкретних суб'єктів права в зв'язку з їхніми неправомірними діями, шляхом прийняття актів застосування права.

Оскільки примусові заходи різноманітні і мають численні ознаки, можлива різна класифікація їх у залежності від обраного критерію.

Так, по суб'єкті можна розрізняти:

- державно-правовий примус, що у свою чергу поділяється на судове і позасудове,

- суспільно-правовий примус.

Основна задача примусових актів - захист правопорядку За способом його охорони, по функціональному призначенню варто розрізняти:

- припинення;

- відновлення;

- покарання (стягнення).

Адміністративно-правовий примус - один з видів державно-правового примусу.
Тому йому притаманні всі ознаки останнього.

У той же час він володіє колом особливостей, що визначають його якісну своєрідність.

Особливості адміністративно-правового примусу:

- примусові заходи застосовують у зв'язку з адміністративними правопорушеннями.

- воно здійснюється в рамках позаслужбового підпорядкування.

- множинність суб'єктів, що здійснюють адміністративну юрисдикцію.

- воно всебічно регулюється адміністративно-правовими нормами Примус здійснюється з метою охорони правопорядку. Ця мета досягається різними способами: шляхом припинення правопорушень, відновлення шкоди, заподіяного провиною, покарання. Тому в залежності від тієї безпосередньої мети, заради якої використовуються засоби примусу, можна розрізняти запобіжний заходу, припиняючі міри, стягнення.

На відміну від інших авторів Д.Н. Бахрах вважає, що не можна поділяти на міри попередження, припинення і покарання.

Приводом є те, що на думку колективу авторів (А.П Алехина, Ю.М. Козлова ) мірами попередження є різноманітні засоби, що направляються на запобігання правопорушень і інших наслідків. При наявності надзвичайних обставин органи змушені встановлювати додаткові обов'язки, що поширюються на багатьох громадян, більшість з них виконує дані обов'язки. Однак на думку Д.Н.
Бахраха примусові міри застосовуються до тих, хто не виконує обов'язки, порушує заборони, тобто робить правопорушення. Відзначаючи велике значення примусових мір, варто визнати, що вони не є примусовими засобами. А от санкції ( знос самовільно зведених будівель, вилучення незаконне отриманого й ін. ) - це особливий вид адміністративної відповідальності[3]

5. Управління в системі внутрішніх справ

1. Організаційно-правові засади управління внутрішніми справами
Основними завданнями органів внутрішніх справ є: гарантування особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів; забезпечення охорони громадського порядку; попередження, припинення злочинів та інших правопорушень; своєчасне виявлення, розкриття і розслідування злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; накладення адміністративних стягнень; гарантування пожежної безпеки.
До обов'язків міліції (як складової частини МВС України) належать участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам і сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям незалежно від форм власності.
Відповідно до п. 17 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються основи національної безпеки та забезпечення громадського порядку. Забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою належить до сфери завдань публічної адміністрації (органів виконавчої влади), Президента України як гаранта державного суверенітету та додержання прав людини і громадянина, Кабінету Міністрів України, місцевих

державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Таким чином, забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою громадян в широкому плані є завданням як державних, так і недержавних організацій.
Сутність управління у галузі внутрішніх справ і його особливість полягають в тому, що в процесі такого управління здійснюється безпосередня охорона прав і свобод громадян, а також забезпечується громадський порядок та громадська безпека.
Громадський порядок — це певна система відносин, належний порядок, що склався у суспільстві, який відповідає інтересам держави і всіх її громадян. Це сукупність встановлених у державі правил поведінки у громадських місцях, які регулюються правовими, моральними та іншими соціальними нормами.
Під термінами «громадська безпека» і «громадський порядок» взагалі розуміється певний позитивний стан, що існує в суспільстві, забезпечення якого гарантує уникнення певних небезпек як перед суспільством, так і перед окремими громадянами. Цінності, яким загрожує небезпека, є досить різноманітними.
Якщо йдеться про громадську безпеку, то з точки зору цього поняття на перший план виступає елемент загрози, що посягає на такі цінності, як життя, здоров'я, власність, тобто це система відносин, яка складається в процесі запобігання та усунення загрози життю, здоров'ю громадян та їх майну. У більш широкому розумінні громадську безпеку можна визначити як стан, в якому громадяни не позначені індивідуально, як і інші державні об'єкти, і їм не загрожує жодна небезпека, а також не існує загрози порушення щоденного життя суспільства і нормального функціонування державних і недержавних організацій.
Причинами виникнення небезпеки можуть бути стихійні лиха, епідемії, неправомірні дії, що посягають на такі цінності, як життя, здоров'я, власність, неконтрольоване використання механізмів і машин, що є джерелом підвищеної загрози, а також проведення окремих робіт, пов'язаних з ризиком для населення, тощо.
Безпосереднє управління в галузі забезпечення громадського порядку та громадської безпеки здійснюють МВС України та його органи на місцях.
Функції органів внутрішніх справ визначені як в законах України, так і в підзаконних актах, серед яких важливе місце посідає Положення про
Міністерство внутрішніх справ України від 7 жовтня 1992 р.1
Відповідно до головних завдань МВС України здійснює і основні напрями своєї діяльності, а саме: забезпечує державну політику боротьби зі злочинністю; організує роботу органів внутрішніх справ щодо охорони громадського порядку на вулицях та в інших громадських місцях, запобігання та припинення адміністративних правопорушень; організує здійснення органами внутрішніх справ профілактичних та оперативно-розшукових заходів з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів, провадження дізнання і попереднього слідства; безпосередньо здійснює роботу по виявленню, припиненню, розкриттю і розслідуванню злочинів, що мають міжрегіональний та міжнародний характер, веде боротьбу організованою злочинністю і наркобізнесом, зі злочинами у сфері економіки, забезпечує профілактику правопорушень; бере участь у наукових, кримінологічних і соціологічних дослідженнях, розробках на їх основі державних програм боротьби зі злочинністю та охорони правопорядку; вживає разом з іншими державними органами за ходів щодо запобігання дитячій бездоглядності та правопорушенням серед неповнолітніх; забезпечує здійснення державного пожежного нагляду, пожежну охорону населених пунктів; організує на договірних засадах охорону майна різних власників; бере участь у розробці проектів міжнародних договорів (угод) України з питань боротьби зі злочинністю, забезпечує в межах своїх повноважень виконання укладених
Україною договорів (угод) та ін.

Завдання та напрями діяльності МВС України визначають функціональну структуру його органів, яка складається із міліції, слідчого апарату органів внутрішніх справ, внутрішніх військ, пожежної охорони.
МВС України здійснює державне управління в галузі внутрішніх справ шляхом централізованого керівництва через відповідні нижчі органи внутрішніх справ, а також безпосередньо.
Систему управління внутрішніх справ України утворюють МВС України, у складі якого функціонують головні управління, управління та" служби (керівництво, штаб, кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, міліція по боротьбі з організованою злочинністю, Головне слідче управління, відділ організації дізнання в органах внутрішніх справ, Управління Державної пожежної охорони,
Головне управління внутрішніх військ та ін.); Головне управління МВС
України в АРК; Управління МВС України в області, містах Києві та
Севастополі; районний відділ управління МВС України в області; міське управління МВС України в області; районний відділ міського управління.
Для колегіального обговорення і прийняття найбільш важливих управлінських рішень з питань діяльності МВС України, органів внутрішніх справ в областях, містах Києві та Севастополі, АРК створюються колегії.
Систему територіальних органів внутрішніх справ побудовано відповідно до адміністративно-територіального поділу держави.
Діяльність органів внутрішніх справ на транспорті поширюється на територію кількох областей, носить міжтериторіальний характер. Вони забезпечують охорону громадського порядку та боротьбу зі злочинністю на залізничному, повітряному, морському та річковому транспорті; на території вокзалів і портів; на залізничному та

водному транспорті, що рухається. Система органів внутрішніх справ на залізничному транспорті підпорядкована Управлінню внутрішніх справ на транспорті МВС України. На Північно-Західній, Південній, Придніпровській,
Одеській, Донецькій та Львівській залізницях діють УМВС центрального підпорядкування; на великих залізничних станціях — лінійні відділи УМВС; на інших — відділення і пункти міліції. У великих аеропортах, крупних морських і річкових портах функціонують відділи внутрішніх справ, підпорядковані територіальним УМВС областей, міст.
Транспортні органи внутрішніх справ у порівнянні з територіальними мають більш просту побудову. До них входять всі основні служби, але вони не здійснюють такі функції, як нагляд за безпекою дорожнього руху, пожежний нагляд та деякі інші.
У селищах міського типу, мікрорайонах і віддалених населених пунктах можуть створюватися відділи (на правах райвідділів) і відділення міліції, які входять до складу територіальних органів внутрішніх справ.
На окремих промислових підприємствах, в установах і організаціях, діяльність яких пов'язана з особливим режимом роботи (оборонний характер, особливо висока технічна небезпека виробництва та ін.), створюються відділи вщ'іпрішпіх справ для роботи па закритих об'єктах.
Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали внаслідок стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, МВС України з дозволу Кабінету
Міністрів України можуть створюватися спеціальні підрозділи міліції.
Організаційна структура центрального апарату МВС України відповідає юридичне закріпленим основним напрямкам діяльності міністерства. В усіх органах внутрішніх справ існують такі види структурних підрозділів:

1) галузеві (підрозділи міліції, слідчі апарати, пожежна охорона);
2) функціональні (кадрові, фінансово-економічні, господарські, медичні), які виконують функції забезпечення;
3) загального керівництва (штаби, чергові частини, інформаційно-аналітичні центри), які виконують функції загального керівництва.
Служба в органах внутрішніх справ
Проходження служби в органах внутрішніх справ складається з прийому на службу, переміщення по службі, присвоєння спеціальнихзвань,

Згідно з Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженим постановою Кабінету
Міністрів України від 20 липня 1991 р., на службу приймаються , які досягли
18-річного віку.
Підбір і попереднє вивчення кандидата на службу здійснюються на підставі
Інструкції про порядок відбору, вивчення та перевірки осіб, які приймаються на службу в органи внутрішніх справ України.
Рішення про зарахування кандидатів на службу приймається тільки після ретельної перевірки їх ділових і моральних якостей, способу життя, оточення, а також придатності до служби. Після зарахування до кадрів МВС
України працівник складає присягу.
До особового складу органів внутрішніх справ належать громадяни України, призначені на посаду рядового чи начальницького складу. Особовий склад поділяється на рядовий, молодший начальницький, середній

начальницький, старший начальницький та вищий начальницький. До рядового та начальницького складу входять особи, які перебувають в кадрах МВС України і яким присвоєно спеціальні звання.
Рядовий та начальницький склад поділяється на три категорії: міліцію, внутрішню службу та слідчих. До міліції належать працівники, яким присвоєно спеціальні звання міліції; до внутрішньої служби — особи, яким присвоєно звання внутрішньої служби. Слідчим присвоюються спеціальні звання міліції, але вони користуються всіма правами працівника міліції лише у випадку і під час виконання ними функцій, передбачених ст. 10 Закону України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію»1 (зі змінами та доповненнями). Слідчі виконують