Київський Національний Економічний Університет

Кафедра цивільного права

Курсова робота на тему:

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Студента 3 курсу 2 групи вечірнього факультету

спеціальньсть 6601

Товстика Вадима Миколайовича

Науковий керівник :

Жорін Федір Лук’янович

Київ 2000

ПЛАН

| |Вступ |
|1.| Зміст і поняття права власності |
|2.| Поняття і види права інтелектуальної власності |
|3.| Авторське право і суміжні права |
|4.| Цивільно-правові засоби захисту авторських і суміжних прав |
|5.| Право на відкриття |
|6.| Право на інші результати творчої діяльності використовувані у |
| |виробництві |
|7.| Висновок |
|8.| Список літератури |

Підпис керівника: ______________________

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

ВСТУП

“Людський геній є джерелом усіх витворів мистецтва та винаходів. Ці витвори є гарантією життя, гідного людини. Обов’язок держави — забезпечити надійну охорону всіх видів мистецтв і винаходів” — такий напис зроблено на куполі штаб-квартири Всесвітньої організації інтелектуальної власності у
Женеві.

Один з політиків Заходу заявив: “Кому буде належати “мозок” України, той і володітиме нею”.

Культура, науково-технічний рівень виробництва, ефективність економіки, соціально-економічний прогрес в ціломуі врешті-решт добробут суспільства значною мірою залежать від рівня й ефективності творчої діяльності в цьому суспільстві. Творча інтелектуальна діяльність є однією з рушійних сил розвитку цивілізації. Людина за своєю природою схильна до творчості, вона завжди в пошуку кращих умов життя, засобів його поліпшення, своєї безпеки тощо. Проте в силу тих або інших причин рівень творчої діяльності в різних країнах неоднаковий.

У сучасних умовах будь-який вид вид діяльності людини – виробництво чи оборона, охорона здоров’я тощо — без належного науково технічного забезпечення просто неможливий, як неможливий соціально-економічний прогрес суспільства взагалі без духовного розвитку.

Питанням розвитку всіх видів творчості надає великої уваги нова
Конституція України. У ст.54 Конституція проголошує, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Держава гарантує надання захисту інтелектуальній власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Держава гарантує, але, нажаль, ці гарантії мало чим підкріплені. В нашій країні процвітає піратство і існуюючий масив законодавчих актів малоефективний для боротьби з ним. Ми приречені на підібні перегони (влада і пірати) до тих пір, поки наша економіка спроможеться на те, щоб утримувати наше суспільство на рівні достатку необхідного для спокійного життя.

В цій курсовій роботі не будуть розглядатися проблеми і способи боротьби з піратством – ні, це тема іншої розмови, я розгляну лише питання що стосуються відносин у галузі права інтелектуальної власності з точки зору вітчизняного законодавства.

1. ЗМІСТ І ПОНЯТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

У суспільстві з державно-правовою побудовою економічні відносини власності неминуче одержують юридичне закріплення. Це виражається як у системі правових норм, що регулюють зазначені відносини й утворюють інститут права власності, так і в закріпленні певної міри юридичної влади за конкретною особою, що є власником даної речі. У першому випадку говорять про право власності в об'єктивному значенні, у другому - у суб'єктивному змісті або про суб'єктивне право власності. Щоб визначити право власності в об'єктивному значенні, необхідно виявити специфічні ознаки, властиві суб'єктивному праву власності. Виявлення зазначених ознак дозволить відбити їх у визначеннях права власності як в об'єктивному, так і в суб'єктивному значенні.

Зміст права власності складають приналежні власнику правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню річчю. Зазначені правомочності, як і суб'єктивне право власності в цілому, являють собою юридично забезпечені можливості поведінки власника, вони належать йому доти, поки він залишається власником. У тих випадках, коли власник не в змозі ці правомочності реально здійснити (наприклад, при арешті його майна за борги або коли майном незаконно володіє інша особа), він не позбавляється ні самих правомочностей, ні права власності в цілому. Щоб розкрити зміст права власності, необхідно дати визначення кожного з приналежних власнику правомочностей. Почнемо з володіння.

ПРАВОМОЧНІСТЬ ВОЛОДІННЯ - це юридично забезпечена можливість господарчого панування власника над річчю. Мова при цьому йде про господарче панування над річчю, що зовсім не потребує, щоб власник знаходився з нею у безпосередньому контакті. Наприклад, їдучи в тривале відрядження, власник продовжує залишатися власником речей, що знаходяться в його квартирі.

Володіння річчю може бути і незаконним.

ЗАКОННИМ називається володіння, що спирається на якусь правову основу, тобто на юридичний титул володіння. Законне володіння часто іменують титульним.

НЕЗАКОННЕ володіння на правову основу не спирається, а тому є безтитульним. Речі, за загальним правилом, знаходяться у володінні тих, хто має те або інше право на володіння ними. Зазначена обставина дозволяє при розгляді суперечок із приводу речі виходити з презумпції законності фактичного володіння. Іншими словами, той, у кого річ знаходиться, передбачається маючим право на володіння нею, поки не доведене зворотнє.

Незаконні власники у свою чергу підрозділяються на добросовісних і недобросовісних. Власник добросовісний, якщо він не знав і не повинний був знати про незаконність свого володіння. Власник недобросовісний, якщо він про це знав або повинний був знати. Відповідно до загальної презумпції сумлінності учасників цивільних прав і обов'язків, варто виходити з припущення про добросовісність власника.

Розподіл незаконних власників на добросовісних і недобросовісних має значення при розрахунках між підприємцем і власником по прибутках і витратах, коли власник поставить вимогу про витребування своєї речі за допомогою виндикаційного позову, а також при вирішенні питання, чи може власник набути право власності по давнині володіння, чи ні.

ПРАВОМОЧНІСТЬ КОРИСТУВАННЯ - це юридично забезпечена можливість використання корисних властивостей речі у процесі її особистого або виробничого споживання або у виробничих цілях. Так, швейну машину можна використовувати для пошиття одягу не тільки своїй сім'ї, але і за за якусь плату комусь іще. Правомочність користування звичайно спирається на правомочність володіння. Але іноді можна користуватися річчю, і не володіючи нею. Наприклад, ательє по прокаті музичних інструментів здає їх напрокат із тим, що користування інструментом відбувається в помешканні ательє, скажемо, у певні годинни і дні.

ПРАВОМОЧНІСТЬ РОЗПОРЯДЖЕННЯ - це юридично забезпечена можливість визначити долю речі шляхом вчинення юридичних актів по відношенню до цієї речі. Не викликає сумнівів, що в тих випадках, коли власник продає свою річ, здає її у найм, в заставу, передає у вигляді внеску в господарське товариство або спілку або як пожертвування в доброчинний фонд, він здійснює розпорядження річчю. Значно складніше юридично кваліфікувати дії власника у відношенні речі, коли він знищує річ, що стала йому непотрібна, або викидає її коли річ за своїми властивостями розрахована на використання лише в однім акті виробництва або споживання.
Якщо власник знищує річ або викидає її, то він розпоряджається річчю шляхом вчинення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті однократного використання речі (наприклад, Ви з'їдаєте яблуко або спалюєте дрова в каміні), то воля власника спрямована зовсім не на те, щоб припинити право власності, а на те, щоб використати корисні властивості речі. Тому в зазначеному випадку має місце здійснення тільки права користування річчю, але не права розпорядження нею.

Нині чинне цивільне законодавство, як і те, що йому передувало, обмежується перерахуванням приналежних власнику правомочностей (іноді засобів їх здійснення), не визначаючи жодне з них. А це негативно позначається не тільки на розкритті змісту права власності, але і на практику застосування законодавства. Важко, зокрема, відповісти на запитання, який зміст вкладає законодавство в поняття права володіння і кого можна вважати власником речі. У цьому питанні можна було б піти шляхом або римського права і розмежувати поняття володіння і уримання, або шляхом законодавств германської групи і закріпити інститут подвійного володіння з виділенням фігури слуги, що володіє. На жаль, жодного з цих варіантів законодавець не обрав. Важко тому відповісти на запитання чи продовжує власник залишатися власником речі при здачі її у найм або власником речі на період наймання визнається тільки наймач.

Розкриття змісту права власності ще не завершується визначенням приналежних власнику правомочностей. Справа в тому, що однойменні правомочності можуть належати не тільки власнику, але й іншій особі, у тому числі носію права господарського ведення або права довічного (що успадковується) володіння. Необхідно тому виявити специфічну ознаку, що притаманна зазначеним правомочностям саме як правомочностям власника. Він полягає в тому, що власник приналежні йому правомочності здійснює за своїм розсудом. Відносно права власності, здійснення права за розсудом, у тому числі і розпорядження їм означає, що влада (воля) власника спирається безпосередньо на закон і існує незалежно від влади всіх інших осіб у відношенні до тієї ж речі. Влада ж всіх інших осіб не тільки спирається на закон, але і залежить від влади власника, обумовлена нею.

Правда, у новітньому цивільному законодавстві ця ознака у певній мірі размита, оскільки особи, яким належать цивільні права, всі ці права (а не тільки право власності) здійснюють за своїм розсудом (див. п. 2 і п.
1 ст.9 ЦК). Вважаємо, проте, що оскільки зазначена ознака у відношенні права власності закріплена спеціально, завдання полягає в тому,щоб виявити властивий їй зміст відносно права власності, що і було зроблено. Власник вправі за своїм розсудом чинити у відношенні приналежного йому майна будь- які дії, що не суперечать закону й іншим правовим актам і не порушують права і інтереси інших осіб, що охороняються законом у тому числі відчужувати своє майно у власність іншим особам, передавати їм, залишаючись власником права володіння, користування і розпорядження майном, віддавати майно в заставу й обтяжувати його іншими засобами, розпоряджатися ним іншим способом.

Право власності гнучке та еластичне. Це значить, що йому властива здатність відновлятися в колишньому обсязі, як тільки його обмеження, що зв'язують, відпадуть.

Право власності відноситься до числа виключних прав. Це значить, що власник наділений правом виключати вплив усіх третіх осіб на закріплену за ним у відношенні приналежного йому майна сферу господарського панування, у тому числі і за допомогою засобів самозахисту.

Сказане, проте, не означає,що влада власника у відношенні приналежної йому речі безмежна. Відповідно до дозволительної спрямованості цивільно-правового регулювання, власник дійсно може чинити у відношенні свого майна будь-які дії, що не суперечать законам і іншим правовим актам. Власник зобов'язаний вживати заходів, що підтверджують шкоду здоров'ю громадян і навколишньому середовищу, що може бути нанесений при здійсненні його праві. Він повинний утримуватися від дій, що приносить занепокоєння його сусідам і іншим особам, і тим більше від дій, що чиняться винятково з наміром заподіяти комусь шкоду. Крім того, власник не повинний виходити за загальні межі здійснення цивільних прав, встановлених ст.5 ЦК. На власника також покладається обов'язок у випадках, на умовах і в межах, передбачених законом і іншими правовими актами, допускати обмежене користування його майном іншими особами.
Зазначені обставини підлягають врахуванню при формулюванні загального визначення права власності. Нарешті, даючи визначення права власності, варто спиратися на загальне визначення суб'єктивного цивільного права, що поширюється і на право власності. Щодо права власності, це загальне визначення повинно бути конкретизоване з урахуванням властивому праву власності специфічних ознак.

Виходячи з раніше викладених положень, дамо визначення суб'єктивного права власності.

СУБ'ЄКТИВНЕ ПРАВО ВЛАСНОСТІ - це система правових норм, що регулюють відносини по володінню, користуванню і розпорядженню власником приналежною йому річчю за розсудом власника й у його інтересах, а також по усуненню втручання всіх третіх осіб у сферу його господарської діяльності.

У тих випадках, коли власник сам володіє і користується річчю, йому для здійснення свого права звичайно достатньо того, щоб треті особи утримувалися від зазіхань на цю річ. Але так буває далеко не завжди. Щоб розпорядитися річчю (продати її, здати внайми, закласти і т.д.), власник, як правило, повинний вступити у відношсини з якоюсь конкретною особою (наприклад, із тим, хто хоче купити річ, одержати її в найм або в заставу).

Хоча шляхом встановлення відносин з конкретною особою власник і здійснює своє право, їхнє регулювання виходить за межі права власності, а сам власник виступає під маскою продавця, наймодавця, заставника і т.д.
Якщо ж право власності порушено, то все залежить від того, чи зберігається це право чи ні. Якщо зберігається,то відновлення порушених відношсин відбувається за допомогою норм інституту права власності.
Якщо ж право власності не зберігається (скажемо, річ знищена), то для відновлення порушених прав доведеться вдатися до норм інших правових інститутів (наприклад, зобов'язань із заподіяння шкоди або страхового права). У такий спосіб норми, що утворюють інститут права власності, знаходяться в постійному контакті і взаємодії з нормами інших правових інститутів, як цивільно-правових, так і іншої галузевої приналежності.
Зазначена обставина підлягає врахуванню при виборі правових норм, що регулюють ту або іншу ділянку майнових відносин, у тому числі і відносин власності.

2. Поняття і види права інтелектуальної власності

Право інтелектуальної власності - це сукупність цивільно-правових норм, що регулюють відносини, пов'язані з творчою діяльністю. При цьому цивільне право безпосередньо не регулює самоу творчу діяльність, тому що процес творчості залишається за межами дії його норм. Функції цивільного права полягають у визнанні авторства на вже створені результати творчої діяльності, встановленні їхнього правового режиму, моральному і матеріальному стимулюванню і захисту прав авторів і інших осіб, що мають авторські права.

Авторські, винахідницькі і подібні їм права звичайно називають винятковими, тобто абсолютними суб'єктивними правами, що забезпечують їхнім носіям правомочності на вчинення різноманітних дій з одночасною забороною всім іншим особам чинити зазначені дії.

Виняткові авторські і подібні їм права (право на винахід, промисловий зразок, раціоналізаторську пропозицію і т.ін.) виникнули як реакція права на масове застосування товарно-грошових відносин у духовній сфері, що дозволяє ставити знак рівності між виключним правом і правом власності, і розділ VI Закону України «Про власність» так і називається «Право інтелектуальної власності».

Проте інтелектуальна власність має свою істотну специфіку, що полягає в нематеріальній природі об'єктів права інтелектуальної власності, творчому характері праці по їх створенню, тобто це інститут власності на нематеріальні блага його суб'єктів. І тут не зовсім придатна класична тріада правомочностей власника, що здійснює звичайні майнові права, оскільки, відчужуючи, наприклад, об'єкт, своєї інтелектуальної власності, його творець не позбавляється тим самим усяких прав на нього, а набувач не одержує можливості за своїм розсудом змінювати цей об'єкт і узагалі вважати його винятково своїм. Тім більше, що у власність інших осіб переходять, як правило, не об'єкти права інтелектуальної власності, а матеріальні носії науково-технічних ідей і художніх образів (конкретні картини, видання, технічна документація).

Таким чином, сутність права інтелектуальній власності полягає в нематеріальній природі її об'єктів.

Зміст права інтелектуальної власності складають особисті немайнові
(духовна власність) і пов'язані з ними майнові права її суб'єктів.
Специфіка змісту права інтелектуальної власності складається в двоєдиній структурі й у тому, що тут майнові права не просто пов'язані з не майновими, смердоти виходять від немайнових прав і грунтуються на духовній власності творців.

У відповідності зі ст.41 Закону України «Про власність» об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт і інші результати інтелектуальної праці.

У залежності від особливостей об'єктів права інтелектуальної власності можна виділити чотири її різновиди:

1) авторське право і суміжні права;

2) право на відкриття;

3) промислова власність (право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, що називають також патентним правом);

1) інші результати творчої діяльності, використовувані у виробництві

(право на товарний знак, знак обслуговування, на раціоналізаторську пропозицію, фірмове найменування, охорону селекційних досягнень, топологій інтегральних схем, інтересів володаря «ноу-хау»).

Об'єкти права інтелектуальної власності варто відрізняти від матеріального носія, у якому виражений твір або інший результат інтелектуальної праці. Якщо право на об'єкти інтелектуальної власності належить тільки авторам і їхнім законним спадкоємцям, те право власності на матеріальні носії, у яких виражений твір, може належати необмеженому колові осіб, але вже не на праві інтелектуальної власності, а в порядку звичайного майнового права.

3. Авторське право і суміжні права

Цивільно-правовий інститут авторського права і суміжних прав регулює немайнові відносини і пов'язані з ними майнові відносини в сфері створення і використання творів літератури, науки і мистецтва.

Нормативно-правове регулювання зазначеного інституту поряд із законодавством про власність здійснюється безпосередньо Законом України
«Про авторське право і суміжні права», у ст.1 який указується, що дійсний
Закон охороняє особисті (немайнові) і майнові права авторів і їхніх правонаступників, пов'язані зі створенням і використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фонограм, організацій віщання (суміжні права). Іншими словами, у законі прямо закріплений подвійний зміст авторського права і суміжних прав як різновиду права інтелектуальної власності і пріоритет у змісті особистих
(немайнових) прав.

3.1 Об'єкти авторського права

Це твори літератури, мистецтва і науки, що задовольняють таким вимогам:

По-перше, твір винний бути творчим.

Творчість - це інтелектуальна робота, спрямована на створення чогось нового. Творчий характер твору означає, що воно є новим у порівнянні з раніше відомими. Новизна може висловитися як в новому змісті, так і в новій формі. Для об'єктів авторського права істотне значення має як новизна змісту, так і новизна форми. Нова форма відображення відомого змісту характеризує твір як щось творче і спричиняє визнання його об'єктом авторського права. Історія літератури і мистецтва знає чимало цьому прикладів: Шекспир брав теми для ряду своїх транедій із творів античних грецьких авторів, Стендаль широко використовував для своїх новел італійські середньовічні хроніки, біблійні сюжети знайшли відображення на полотнах багатьох великих живописців і т.д.

Іншою ознакою об'єкта авторського права є об'єктивна виразність - об'єкт повинний існувати в якийсь формі, доступної для сприйняття іншими людьми. Якщо ідеї, думки, образи автора не одержали вираження поза його свідомістю - немає об'єкта авторського права. З історії вітчизняної музики відомо, що композитор М. И. Глінка, що написав дві геніальні опери
«Іван Сусанін» і «Руслан і Людмила», склав третю оперу, що він назвав
«Двумужница». Глинка говорив: «Опера в мене вся тут, у голові, дайте мені лібретиста, і через місяць опера буде готова». Не знайшовши лібретиста і захворівши, Глінка поїхав у Німеччину, «на води» - лікуватися де помер, і в такий спосіб ця опера не побачила світу. Для визнання твору об'єктом авторського права достатньо двох названих ознак. Не має значення, обнародуване воно або ні. Твір стає об'єктом авторського права з моменту його створення в якийсь звичайній формі. Не потрібно офіційного оформлення цих творів. Не має значення серйозність і призначення твору. Не має значення зовнішня форма його вираження.

Відповідно до ст. 5 Закону «Про авторське право і суміжні права» об'єктами його охорони є такі твори в області науки, літератури і мистецтва:

1) літературні, письмові твори белетристичного, наукового, технічного або практичного характеру (книги, брошури, статті, комп'ютерні програми тощо);

2) виступи, лекції, промови, проповіді й інші усні твори;

3) музичні твори з текстом і без тексту;

4) драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні й інші твори, створені для сценічного показу;

5) аудіовізуальні твори;

6) скульптури, картини, малюнки, гравюри, літографії й інші твори образотворчого мистецтва;

7) твори архітектури;

8) фотографії;

9) твори прикладного мистецтва, якщо вони не охороняються спеціальним законом про промислову власність;

10) ілюстрації, карти, плани, ескізи, пластичні твори, що стосуються географії, геології, топографії, архітектури й інших областей науки;

11) сценічні опрацювання творів, зазначених у підпунктах 1 дійсної статті, і опрацювання фольклору, придатні для сценічного показу;

12) переклади, адаптації, аранжування, інші переробки творів і опрацювання фольклору (похідні твори) без заподіяння збитку охороні оригінальних творів, на підставі яких створені похідні твори;

13) збірники творів, збірники опрацювань фольклору, енциклопедії й антології, збірники звичайних даних, інші складові твору, за умови, що вони є результатом творчої роботи з добору, координації або упорядкуванню змісту без заподіяння збитку охороні вхідних у них творів.

Не є об'єктами авторського права :

1) офіційні документи (тексти законів і інших правових актів, рішення судів і т.п.);

2) державна символіка (прапор, герб, ордена і т. п.) ;

3) твори народної творчості ;

4) повідомлення про події і факти, що мають офіційний інформаційний характер.

3.2 Суб'єкти авторського права

Суб'єкти авторських і суміжних прав підрозділяються на дві групи:

1) суб'єкти з початковими правами (автори, виконавці, виробники фонограм, організації віщання);

2) правонаступники (спадкоємці, організації-правонаступники, держава);

Автор - головний суб'єкт авторського права. Це фізична особа, творчою працею якої створений твір, що є об'єктом авторського права. Не має значення його дієздатність. Моментом виникнення авторського права є завершення створення твору, без офіційного оформлення авторства, незалежно від опублікування. Для виникнення і здійснення авторського права не потрібно реєстрації твору, або іншого спеціального оформлення, або дотримання яких-небудь формальностей.

Суб'єктами авторського права можуть бути як громадяни України, так і іноземці. Іноземні громадяни – автори користуються захистом авторського законодавства в Україні якщо створені ними твори знаходяться в якийсь об'єктивній формі на території України, а якщо ні – то відповідно до міжнародних договорів України і спільних конвенцій по авторському праву
(Женевської, Бернської). Суб'єктами авторського права можуть бути співавтори, якщо твір створений спільною творчою працею двох або більш осіб.

Розрізняються два види співавторства :

1) твір являє собою одне нерозривне ціле (наприклад, «Золоте теля»,

«Дванадцять стільців» Ільфа і Петрова);

2) твір складається 16 частин, кожна з який виконана визначеним співавтором і може мати самостійне значення (наприклад, підручник, написаний колективом авторів, кожний із яких написав окремі глави).

Суб'єктами авторського права є правонаступники автора – спадкоємці, контрагенти по авторських договорах, до них переходять деякі авторські права.

Авторські права підрозділяються на особисті і майнові.

Особисті немайнові права – це право авторства, право на авторське ім'я, право на захист твору від усяких перекручувань і зазіхань, право опублікування твору (обнародування).

Особисті немайнові права – право авторства, право на ім'я і право на захист твору і репутації автора безстроково. Ці права не переходять у спадщину. Але спадкоємці можуть здійснювати захист цих прав, і ці правомочності спадкоємців строками не обмежуються.

Особисті (немайнові) права автора закріплені в ст. 13 Закону «Про авторське право і суміжні права» і полягають у тому, щоб:

1) вимагати визнання свого авторства, нагадування його імені в зв'язку з використанням твору, якщо це можливо;

2) забороняти згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитися анонімним;

3) вибирати псевдонім (вигадане ім'я) у зв'язку з використанням твору;

4) протидіяти будь-якому перекрученню або іншій зміні твору або будь- якому іншому зазіханню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора; право на обнародування твору.

Майнові права - це виключні права на використання твору, тобто право відтворювати його, поширювати, привселюдно показувати, привселюдно виконувати, повідомляти для загального відання в ефір або по кабельній мережі, перекладати тощо, а також одержувати авторську винагороду. Розмір винагороди встановлюється договорами, а в законі визначаються лише мінімальні ставки.

Майнові права автора перераховані в ст. 14 зазначеного Закону, де передбачається, що автору або іншій особі, що має авторське право, належать виключні права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом, зокрема йому належить виключне право дозволяти або забороняти:

1) відтворення творів;

2) привселюдне виконання і привселюдне розголошення творів;

3) привселюдний показ;

4) будь-яке повторне привселюдне розголошення в ефірі або по кабельній мережі уже переданих в ефір творів, якщо воно здійснюється іншою організацією;

5) переклади творів;

6) переробки, адаптації, аранжування й інші подібні зміни творів;

7) поширення творів шляхом продажі, відчуження іншими засобами або шляхом здавання внайм або в прокат і іншу передачу до першого продажу примірників твору; здавання внайм після першого продажу, відчуження іншими засобами примірників аудіовізуальних творів, музичних творів, у нотній формі, а також творів, зафіксованих на фонограмі або у формі, що читається машиною;

8) імпорт екземплярів творів.

Автори творів образотворчого мистецтва крім названих имеют доаткові права (якщо твір став власністю іншої особи). Це:

1) право доступу – можливість відтворювати свій твір

2) право проходження, що означає, що при перепродажі творів образотворчого мистецтва його автор має право на винагороду від продавця у вигляді визначеного відсотка від перепродажної ціни.

Цей перелік не є вичерпним, зокрема виключні права авторів на використання творів архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва містять у собі і право участі в практичній реалізації проектів цих творів.

Майнові права авторів переходять у спадщину.

Охорона прав авторів діє в строки, установлені ст.24 Закону «Про авторське право і суміжні права». По загальному правилу, охорона, надана дійсним Законом, діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті.

Строк охорони творів, створених у співавторстві, діє протягом усього життя і 50 років після смерті останнього автора.

Для творів, обнародуваних анонімно або під псевдонімом, строк охорони минає через 50 років після того, як твір був обнародуваний. Якщо узятий автором псевдонім не викликає сумніву у відношенні особистості автора або якщо автор твору, обнародуваного анонімно або під псевдонімом, розкриє свою особистість протягом 50 років, то застосовуються загальні правила о термінах охорони. Термін охорони творів посмертно реабілітованих авторів діє протягом 50 років після їхньої реабілітації . Авторське право на твір, опублікований протягом 30 років після смерті автора, діє протягом 50 років від дати його правомірного опублікування. Дія строку охорони починається з
1 січня року, що іде за роком, у якому мали місце вищевказані юридичні факти. Право авторства, право на ім'я і право протидіяти перекручуванню, спотворюванню або іншому змінюванню твору або якому-небудь іншому зазіханню на твір, що може завдати шкоди честі і репутації автора, охороняються безстроково.

Після закінчення терміна дії авторського права твір стає суспільним надбанням. Такі твори можуть вільно використовуватися будь-якою особою
(не треба запитувати дозволу, наприклад, на його відтворення, постановку і т.д.) і без виплати авторської винагороди. Проте при цьому повинні дотримуватися виняткові безстрокові права авторів - право авторства, право на авторське ім'я, право на захист твору і репутації автора (право на недоторканність твору).

Вільне використання авторських прав у деяких випадках, що допускаються законом, можливо і при житті автора – при цитуванні, використанні в навчальних цілях у якості ілюстрацій, при відтворенні в засобах масової інформації для загального розголосу статей по поточних економічних, політичних, соціальних, релігійних питаннях, використання привселюдно вимовлених політичних промов, виступів, доповідей і в інших випадках. При цьому повинні дотримуватися такі умови:

1) це можливо тільки у випадках, зазначених у законі ;

2) тільки у відношенні правомірно опублікованих творів;

1) з обов'язковим зазначенням імені автора ;

2) з зазначенням джерела (видання) ;

5) із дотриманням недоторканності твору.

Поряд з авторськими правами названий Закон докладно регулює відносини в сфері суміжних прав. Подібну назву ці права одержали тому, що особи, володіючі ними, творчо використовують створені іншими особами твори, і вони не розглядаються як автори виконуваних чи записуваних і відтворюваних творів. Об'єктом для їхніх прав слугує саме виконання або звуко- і відеозапис. Тому в порівнянні з авторськими ці права носять у визначеній мірі обмежений характер і зводяться по суті до дозволу (згоди) на відтворення (використання) і вимозі відповідної оплати.

Відповідно до ст. 31 Закону «Про авторське право і суміжні права» виконавці здійснюють свої права за умови дотримання ними прав авторів творів що виконуються. Виробники фонограм і організації віщання повинні дотримуватись, творчо використовати створені іншими особами твори, і вони не розглядаються як автори виконуваних чи записуваних і відтворених ними творів. Об'єктом для їх прав служить саме виконання або звуко- і відеозапис. Тому в порівнянні з авторськими ці права носять у визначеній мірі обмежений характер і зводяться по суті до дозволу (згоді) на відтворення (використання) і вимозі відповідної оплати.

Відповідно до ст. 31 Закону «Про авторське право і суміжні права» виконавці здійснюють свої права за умови дотримання ними прав авторів творів що виконуються. Виробники фонограм і організації віщання повинні додержуватися права авторів і виконавців. Організації віщання повинні додержуватися права авторів, виконавців і виробників фонограм.

3.3 Суміжні права

Це права виконавців, виробників фонограм і організацій радио- і телемовлення.

Вони є суміжними стосовно авторських прав, тобто це права близькі, що примикають, пов'язані з авторськими. Їхня роль свого роду посередницька – між авторами і широкою аудиторією. Водночас вони є вторинними стосовно авторських прав, тому що забезпечують використання творів авторів. Суміжні права забезпечують захист творчої праці осіб, що доводять твори авторів до широкої аудиторії, від нелегального використання результатів їхньої роботи.

Специфіка суміжних прав:

1) вони пов'язані з використанням певних технічних пристроїв (тому вони з'явилися лише в XX сторіччі, із розвитком технічного прогресу

– винаходу звуко- і відеозапису, радіо, кіно, телебачення, штучних супутників) ;

2) об'єкти суміжних прав закріплюються на матеріальних носіях

(наприклад, наявність запису виконання на магнітних плівках, касетах, видеоплівках);

3) здійснювати виконання, можливо повторно, нескінченно, перед практично необмеженою аудиторією і без живої участі самого виконавця.

3.4 Суб'єкти суміжних прав

Суб'єктами суміжних прав являються:

1) виконавці (актори, музиканти, режисери, диригенти і т.д.) ;

2) виробники фонограм (особи, котрі першими виконали звуковий запис виконання) ;

3) організації ефірного або кабельного віщання (ті, що самі або за замовленням створили передачу і за рахунок яких створена передача).

Суб'єкти суміжних прав повинні мати договір з автором твору, а виробники фонограм і організації ефірного і кабельного віщання - ще й договір з виконавцем. Всі суб'єкти суміжних прав мають виключне право на використання твору (виконання, постановки, фонограми, передачі). Це означає, що інші особи повинні одержувати дозвіл на первинний запис виконання, постановки, передачу в ефір або по кабельній мережі від суб'єктів цих прав. Вони дають також дозвіл на відтворення фонограми, додатки до неї, переробку і ряд інших дій. Суб'єкти суміжних прав мають також право на винагороду. Ці права регулюються за допомогою договорів із користувачами, а збір і виплата винагороди - спеціальними організаціями, що керують суміжними правами, які створюються їхніми суб'єктами. Термін дії суміжних прав - 50 років.

Винятками є випадки, коли припускається використання записів виконання, постановок, фонограм, програм передач транслюючих організацій без одержання дозволу (без згоди) їхніх суб'єктів. Це допускається при:

1) використанні винятково з метою навчання і наукового дослідження

;

2) для цитування у формі невеликих уривків в інформаційних цілях ;

3) включення в огляд про поточні події невеликих уривків; використання в особистих цілях.

4. Цивільно-правові засоби захисту авторських і суміжних прав

До загальногромадянських засобів відносяться :

1) визнання права;

2) відновлення права;

3) припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

4) відшкодування збитків;

5) визнання угоди (договору) недійсним;

6) стягнення особливої неустойки при невчасній оплаті.

Особливі (додаткові) засоби захисту, передбачені спеціальним
(авторським) законодавством :

1) стягнення прибутку, отриманого порушником внаслідок порушення авторських або суміжних прав;

2) виплата компенсації в сумі від 10 до 50 тис. мінімальних розмірів оплати праці (конкретний розмір визначається судом).

Будь-який з цих заходів потерпілий вибирає сам, але замість відшкодування збитків.

Терміни охорони суміжних прав встановлені ст.38 даного Закону. Майнові права виконавців охороняються протягом 50 років після першої фіксації виконання або постановки. Особисті права виконавців охороняються безстроково.

Права виробників фонограм охороняються протягом 50 років після першого опублікування фонограми, а якщо вона не була опублікована, то протягом 50 років після першої фіксації звукового запису.

Організації ефірного віщання користуються зазначеними правами протягом
50 років після першої передачі в ефір або по кабельній мережі.

Перераховані терміни починають стікати з 1 січня року, що слідує за роком, у якому мали місце дані юридичні факти.

До спадкоємців виконавця і правонаступникам виробників фонограм і організацій віщання переходить право