Дохристиянські вірування слов’ян на теренах України

Контрольне завдання за курсом "Історія України"

Роботу виконала Новохатько Лілія Вікторівна, студентка 2-го курсу групи ЭКЗ-32, спеціальність - маркетинг.

Міністерство освіти та науки України

НТУ "Харківський політехнічний інститут"

м. Харків,

2004 р.

Вступ.

Слов'янський народ вважається в історії порівняно молодим. Під власним ім'ям вони вперше згадуються в письменних джерелах лише з VI століття. Вперше ім'я слов'ян у формі oxhabnvos ми зустрічаємо в Псевдо-Цезариуса близько 525 р.

В даний час батьківщиною слов'ян визнається область, простирающаяся до півночі від Карпат. Але при найближчому визначенні її границь учені дуже істотно розходяться між собою. Наприклад, один з основоположників слов'янознавства, чеський учений Шофарик проводив границю слов'янської прабатьківщини на заводі від устя Вісли до Німану, на півночі - від Новгорода до джерел Волги і Дніпра, на сході - до Дону. Далі вона, на його думку, йшла через нижній Дніпро і Дністер уздовж Карпат до Вісли і по вододілі Одеру і Вісли до Балтійського моря.

Проблеми походження і розселення слов'ян дотепер залишається дискусійної, але численні дослідження істориків, археологів, антропологів, етнографів і лінгвістів дають можливість скласти загальну картину ранньої історії Східних слов'янських народів.

У середині I тисячоріччя н.е. на загальній території Східної Європи, від озера Ільмень до Причорноморських степів і від Східних Карпат до Волги, склалися східнослов'янські племена. Історики нараховують близько 15 таких племен.

Первісні форми релігій: сутність та значення в житті людини.

Не є таємницею, що вірування та повір¢я – ця основа світоглядних уявлень людей і найважливіша складова їхнього духовного життя – до останнього часу або залишались поза увагою науковців, або ж описувалися ними досить однобічно. Ставлення до них було переважно негативним - як до пережиткових явищ культури. Постулатом вважався відомий вислів Ф. Енгельса про те, що релігійні вірування - не що інше, як фантастичні відображення в головах людей тих зовнішніх сил, котрі панують над ними в їхньому повсякденному житті. Ця в цілому вірна теза у більшості наукових досліджень нерідко гіпертрофувалася, що призводило до звуження величезного спектра народних вірувань та повір¢їв. Адже безперечним є той факт, що всі міфологічні й демонологічні уявлення, магічні обряди та ритуали не тільки пов¢язані з фантастичною сферою - вони, як правило, відбивають і багатющий міжпоколінний досвід людей, а часом відтворюють їхні вікові прагнення. Тому це зобов¢язує нас пильніше придивитись до даного феномена, що грав неабияку роль в становленні та розвитку духовності народу.

Зростання національної самосвідомості населення, підвищений інтерес до витоків традиційної культури, етнічної історії диктує звернення до цієї проблеми, адже розпочатий процес національного відродження України може бути прискорений, зокрема, через засвоєння духовних багатств народу, накопичених поколіннями. Збіднення духовного етносу, а відтак і криза суспільства, є безперечним наслідком кожної незаповненої прогалини у системі міжпоколінної передачі культурної інформації, що і визначає практичний інтерес до вивчення народних вірувань та уявлень.

Не менш важливий аспект цього інтересу – суто науковий, історичний. Народні вірування та уявлення вбирали в себе все багатоманіття ідей, що панували в різні епохи, хоча їх не можна вважати своєрідним “музеєм”, де ці ідеї постійно зберігаються. Аналіз різночасових ідей, що втілені у народні вірування, виявляє насамперед історичні зв¢язки тих слов¢янських племен, що колись проживали на території України, з іншими народами, дозволяючи “прочитати” не тільки історичну долю країни, а й духовний рух її народу.

Система вірувань та повір¢їв українців є надзвичайно строкатою і складається з цілого ряду регіональних варіантів, що є наслідком зародження в суперечливих умовах. З одного боку - це тісні культурні взаємини з сусідніми народами (росіянами, білорусами, молдаванами, болгарами, греками), з іншого– боротьба з численними державами, котрі зазіхали на українські землі. Такими у різний час були і Велике князівство Литовське, і Річ Посполита, і османська Туреччина, і королівська Румунія та Угорщина, і буржуазна Чехословаччина, і, звичайно, царська Росія. Кожна з цих держав, підкорюючи окремі землі України, привносила свій культурний чи релігійний фон: чи то полонізацію, румунізацію, русифікацію, чи то покатоличення, омусульманення тощо.

По мірі прискіпливого розгляду походження міфологічних та демонологічних уявлень народів виразніше проступає стадіальність їхнього розвитку, що була викликана передусім соціальними умовами – різними для різних історичних періодів. Певним рубежем якісної трансформації цих уявлень було прийняття християнства, яке радикально позначилось на розумінні сутності вірувань та повір¢їв. Найдавніші дохристиянські уявлення людей, як правило, пов¢язувались із нагальними господарськими інтересами і грунтувалися на вірі в особливу силу тих чи інших явищ природи, а у деяких випадках – на вірі в їх надприродну силу. Через віру, шляхом виконання магічних дій, людина намагалася вплинути на досягнення поставленої мети: захистити врожай, забезпечити спокій домашнього вогнища, вилікувати хворого. Словом, людина виступала тут переважно як активне начало, а не тільки як жертва сил природи. Щодо другорядних побутових проблем, то їх реалізація здійснювалася, як правило, за допомогою активних методів впливу - прикмет, вірувань, передбачень – усього того, що отримало назву повір¢їв.

Із впровадженням християнства у віруваннях та повір¢ях зростає елемент надприроднього, але він обов¢язково пов¢язується з вірою в реальне його існування, отже, з вірою в реалізацію будь-якого бажання, якщо звернутися по допомогу до надприродних сил – богів, наприклад. Усе, що стосувалось фантастичного, надприродного, але не пов¢язувалось з вірою, не відносилося до релігії та вірувань; воно могло відноситися до традиції, до поезії, чи до казок: в них був елемент фантастичного, вигаданого, але людьми він не сприймався як реальність.

Варто зазначити, що духовну культуру українського народу наші пращури почали творити ще задовго до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. Зустріч Візантії з Україною – це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і усній народній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Проте ми так звикли до цього, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних повір¢ях староукраїнське, і де починається християнське.

Дохристиянські вірування українців-русів як прояв розуміння довкілля.

До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян було язичництво, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун – бог грому і блискавки. До сонму важливих божеств належали також Даждьбог і Сварог – боги повітря й сонця, дарителі земних благ, Велес – бог худоби, Стрибог – бог вітру, загадкова богиня Мокош та інші. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ богів родючості – Рода та Рожаниці. Крім того, об’єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків: мавки, русалки, лісовики, водяники, домовики, дідухи та інші міфічні істоти.

Поклоніння язичницьким богам часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. У здійсненні цих релігійних обрядів головна роль належала жерцям як виконавцям волі богів, зберігачам таїнств віри. Таких людей називали волхвами, відунами, кудесниками, чародіями. Жертви богам приносилися у спеціальних місцях – капищах, де стояли вирізьблені з дерева або каменю статуї богів – кумири або ідоли. Наприклад, за часів Володимира Великого статуя Перуна була дерев’яною з срібною головою та золотими вусами. Головне капище Києва знаходилось на Старокиївській горі, неподалік від княжого двору. Жерці під страхом смерті мали підтримувати перед кумиром головного бога вічний вогонь.

Релігійні свята давніх слов’ян супроводжувались різними “ігрищами” – іграми, танцями під пісні і музику, іноді з рядженими. Ігрища були невід’ємною частиною богослужіння язичників. Їх починали, як правило, після жертвоприношень. Також важливим елементом язичницьких богослужінь були трапези – ритуальне спільне прийняття їжї учасниками релігійних дійств. Відголосками давніх язичницьких трапез були пишні князівські бенкети вже в християнський період.

Взагалі всі визначні події в природі та житті людини й суспільства відзначались у давніх русичів певними обрядами. Їх можна умовно розділити на цикли сімейних, календарних та трудових обрядів. Наприклад, сімейні обряди та ритуали в образно-символічній формі відзначали певні етапи в житті людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім’ї, народження дитини, її повноліття, смерть когось із членів сім’ї і т.д. Основні елементи цього циклу – родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім’ї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил.

Календарні свята й обряди – складний фольклорний комплекс, в якому поєднувались раціональний досвід і релігійно-магічні вірування. До його складу входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Обов’язковими компонентами календарних свят давніх русів-українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, обжинкові пісні та інші.

Взаємозв’язок свят і праці має традиції, що сягають доісторичних часів. Традиційна трудова обрядовість була тісно пов’язана з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Обряди неодмінно супроводжували початок оранки, сівби, вигін худоби на пасовище, закінчення жнив тощо. Ці традиції та обряди були справжньою школою для підростаючого покоління. У процесі виконання ритуальних дій дитина здобувала перші трудові навички.

Давньоруські обряди були дуже мальовничими. Наприклад, на свято Купала (Купайла), яке відзначалося в найтеплішу пору року, коли день найдовший, наряджали вінками та стрічками деревце, яке називалося Мариною. Робили з соломи також куклу і одягали її, як дівчину. Вона називалась Купало. Марину та Купало ставили біля води, перед ними накривали стіл з їжею та напоями. Неподалік розкладали вогнище, навколо якого водили хороводи та стрибали через вогонь. Потім Купало топили, і всі купалися. Дівчата ворожили, спускаючи вінки на воду. Всі ці дії були сповнені магічного змісту. Так, наприклад, стрибання через вогонь та купання знаменували очищення від всього злого і мали дарувати людині здоров’я. Стіл перед Мариною та Купало був своєрідним жертвоприношенням.

Із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачали свій первісний зміст, все бідьше набуваючи розважального та естетичного характеру. В такому вигляді деякі з цих обрядів дійшли до наших часів (колядування, Масляна та ін.). Але в житті давніх слов’ян обряди та магічні ритуали займали дуже важливе місце. Вони були часткою їх світосприйняття та самовираження, засобом захисту від злих сил природи та забезпечення здоров’я й добробуту.

Язичество на Русі.

Язичники дивилися на життя людини з чисто матеріальної сторони: при пануванні фізичної сили людина слабкий був істотою самим нещасливої, і знову життя в такої людини вважалася подвигом жалю. Релігія східних слов'ян поразительносходна з первісною релігією арійських племен: вона состаяла в поклонінні фізичним божествам, явищам природи і душам покійних, родовим домашнім геніям. Але слідів героїчного елемента, що так сильно розвиває антропоморфізм, ми не зауважуємо в слов'ян, а це може означати, що між ними не утворилися завойовницькі дружини під начальством вождів - героїв і що переселення їх відбувалися в родовий, а не в дружинній формі.

Східнослов'янське язичество напередодні створення Київської Русі й у його подальшому співіснуванні з християнством відбито у великій кількості матеріалів, що є джерелами для його вивчення. Це, насамперед , справжні і точно датируемые археологічні матеріали, що розкривають саму суть язичеського культу: ідоли богів, святилища, цвинтаря без зовнішніх наземних ознак ("полючи поховань", "полючи погребательных урн"), а також і зі збереженими насипами древніх Курганів.

Біля півтора сторіч Київська Русь була державою з язичеською системою, що нерідко протистоїть проникненню християнства. У київській Русі ІX - X вв. склався впливовий стан жрецов ("волхвів"), що керували обрядами, що зберігали давню міфологію і розробляли продуману аграрно-заклинальну символіку.

В епоху Святослава, у зв'язку з воїнами з Візантією, християнство стало гнаною релігією, а язичество було реформовано і протипоставлене проникненню на Русь християнству: так називаний "Пантеон Володимира" був, з одного боку, відповіддю християнству, а з іншого боку - ствердженням князівської влади і панування класу воїнів - феодалів.

Виконання загальплемінних ритуальних дій ("собори", "події"), організація ритуальних дій, святилищ і грандіозних князівських курганів, дотримання календарних термінів річного обрядного циклу, збереження, виконання і творче поповнення фонду міфологічних і етичних сказань вимагало спеціального жрецького стану ("волхви", "чарівник", "облакопроганителей", "ведуни", "потвори" та ін.) . Через сторіччя після водохрещення Русі волхви могли, у деяких випадках залучити на свою сторону ціле місто для протидії чи князю єпископу (Новгород). Грецьке християнство застало в 980-і роки на Русі не просте сільське знахарство, а значно розвиту язичеську культуру зі своєю міфологією, пантеоном головних божеств, жрецами, цілком ймовірно , зі своїм язичеським літописанням 912 - 980 р.

Обряди і ритуальні дії.

Отже, ми вже знаємо, що древні слов'яни - це язичники, що обожнювали сили природи. Їхніми основними богами були: Бог рот - бог неба і землі; Перун - бог грому і блискавки, а також війни і зброї; чи Волос Велес - бог багатства і скотарства; Дажь бог (чи Яріло) - сонячне божество світла, тепла і розквітаючої природи. Дуже важливі були божества, зв'язані з тими силами природи, що впливають на землеробство.

Так само древні слов'яни дуже почитали душі предків, думаючи що вони знаходяться десь у середнім небі "аере" - "Ирье" і очевидно, сприяють усім небесним операціям (дощ, туман, сніг) на благо нащадкам, що залишилися. Коли в дні поминовения предків їх запрошували на святкову трапезу, те "діди" представлялися літаючими по повітрю.

Готові ж продукти - каша і хліб испокон століть були ритуальною їжею й обов'язковою частиною жертвоприносини таким божествам родючості, як рожаницы. Існували спеціальні види каші, що мали тільки ритуальне призначення: "кутя", "коливо" (із пшеничних зерен). Варилася кутя в горщику й у горщику ж чи в мисці подавалася на святковий чи стіл відносилася на цвинтар у "домовину" при поминовении померлих. Малися будинку мертвих, як місце спілкування з доброзичливими предками.

У багатьох обрядах жителі селища залишали свої сімейні хоромини і брали участь в обще сільській ритуальній дії. Частина цих обрядів проводилася усередині селища, але більшість їх, цілком ймовірно , улаштовувалася за околицею на пагорбах, у "кладазей" многочестных чи між декількома селищами. Не можна виключити і тривалого побутування древніх, виниклих ще в скифо-сколотский час, загальплемінних святилищ на священних горах.

Жертвопринесення до сил природи.

Релігійне молитовне відношення до сил природи зафіксовано багатьма давньоруськими джерелами, що дуже гудили церковники у своїх повчаннях чи пояснюючи не знанням істиною чи віри підступ диявола, що "овы спокуси у тварину веровати й у сонце ж і огнь і в джерела ж і в древо і в ины різні речі...". И так більш точно зафіксованим місцем щорічних молінь були високі пагорби, гори, що піднімали, що моляться над рівнем звичайного життя і як що б наближали їхній до небесних повителям світу, чи породіллям Роду.

"Червоні гірки", "червоні пагорби", де проводилися оліїсті спалювання опудал зими, обряд заклинання весни, зустріч Лади і Лели, катання яєць на Фоміній тижня (яка і називалася " червоною гіркою") були ймовірно біля кожного села. У рівнинах місцях, де не було помітних височин, селяни відзначали на лугах перші весняні таловини, де раніш всего починав таїти сніг, і там проводили обряд зустрічі весни.

Священні гори часто носять найменування "Лисих" чи "Дівочих" . виникає припущення що перша назва могла бути зв'язана з тим чи іншим чоловічим божеством, з богинею - дівою являвшейся далекої предшествиницей християнській богородиці, діви Марією. Часто на лисих горах були виявлені ідоли оголеного чоловічого божества. Про такі гори нерідко ходили слухи про обитании на них відьом.

Дівочої ж гори в ряді випадків дають підтвердження своєму найменуванню. На одній з дівочих гір був знайдений своєрідний жертовник пекти представляющий собою композицію з дев'яти напівсферичних поглиблень. Число дев'ять у сполученні з дівочим ім'ям цієї величезної і дуже імпозантної гори наводить на думку (як і з приводу ворожильної чаші з дев'ятьма клеймами місяців), що творці жертовника з дев'ятьма складовими частинами насамперед співвідносили це центральне спорудження Девичь-гори з дев'ятьма місяцями вагітності. Богиня - діва, як стійке представлення про жіноче аграрне божество, мислилося, мабуть, подібно християнській богородиці не просто дівчиною, а такий, котра вже "понесла в чреве своєму" і їй стояло дев'ять місяців підготовляти народження нового життя. Число дев'ять входить у розряд спільнослов'янських сокральных чисел ("за три-дев'ять земель",  "у тер-дев'яте царство, тер-десяту державу" і т.п.). Так само в Поганском городище девятиямочный комплекс знаходиться в стіни язичеського храму, що передував будівлі костьолу.

Так само були Бабін гори присвячені жіночому божеству, але, мабуть, іншого виду, чим богиня-діва; це могла бути богиня-мати начебто Макоші, богині врожаю і долі, уособлення всієї земної природи (мати сира земля). Біля деяких Бабін гір були виявлені могильники з трупосожжениями і трупоположениями. Їхня особливість була в зазбереженні дитячих черепів без ритуального інвентарю. На підставі цих знахідок можна згадати слова середньовічних письменників про древніх язичеських жертво приношень. Кирил Туровский у проповіді на Фоміну тиждень ("червона гірка") писав: "від селі (відтепер) бо не приемлеть пекло треби, заколаемых батьки младенець, не смерть почесті - преста бо идолослужении і пагубне бесівське насильство". Інший автор трохи більш ранній писав: "таверская деторезанья ідо-брухт від первенець".

Етнографія знає багато повір'їв про перевертнів - вовкулаках (вовкодлаках), присвячених головним чином до території Білорусії й України, тобто до тих місцям, де відома милоградская культура. Ходили поверия, що раз у рік вони ставали волками на кілька днів і потім знову поверталися в колишнє состояння.

Дотепер є для нас загадковим і не розгаданим болотні городища і язичеська сутність цього культу. Звичайно ж безсумнівно зв'язок з культом води і підводно-підземним "нижнім світом", найкраще вираженим самим болотом з його незвіданими і не доступними глибинами, болотними вогнями, підступництвом болотної зелені і трясовин, шкідливістю болотних лихоманок. Святилищу на болоті придавалась ідеально кругла форма. Можливо, що тут, як і при створенні кургану, мислилася модель видимої землі, правильне коло горизонту-кругозору, як антитеза підлоги ворожої стихії води. Виникає припущення, що болотні городища (іноді насипані, штучно зроблені людами) могли бути присвячені хазяїну цього нижнього світу, у ролі якого часто виступає ящір. У космологічній композиції в горянських чи самогильских шаманських бляшок нижній світ завжди зображувався у виді ящера з вовчим вухом і роззявленою пащею - ящір ковтає вечірнє призахідне сонце. Відсутність на городище реальних слідів споживання жертв учасниками обряду може говорити про особливу форму жертвоприносини, відмінної від звичайного покладання жертовного м'яса на вогонь і наступного поїдання його.

Висновок.

Традиції освіченості та високої духовності, закладені в Київській Русі, завжди жили на нашій землі. Недарма і у царській Росії, і в роки Радянської влади значна кількість видатних вчених, діячів культури і мистецтва були родом з України. Серед них можна назвати, наприклад, вченого-енциклопедиста Феофана Прокоповича, філософа Григорія Сковороду, математика Михайла Остроградського, конструкторів космічних апаратів Юрія Кондратюка та Сергія Корольова, композиторів Бортнянського, Березовського, Веделя, геніальних письменників Миколу Гоголя та Михайла Булгакова і багато-багато інших визначних вчених, музикантів, артистів, співаків.

Сьогодні, в час становлення незалежної Української держави, відродження та пропаганда культурних здобутків Київської Русі має першорядне значення. Молода держава дбає про те, щоб духовні надбання наших далеких предків не були забуті й використовувались для ствердження національної самосвідомості українців, виховання молоді на патріотичних засадах. Відбудовано Михайлівський Златоверхий собор, розпочалася відбудова Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Традиційні свята і обряди чимдалі активніше входять у систему сучасної культури. Після багаторічного панування войовничої безбожності у 1990 р. рішенням Верховної Ради України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Зелені свята.

Звертання до традицій зовсім не означає нехтування сьогоденням. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна й чіткіше зрозуміти сьогодення, і уявити майбутнє. “Той, хто не знає свого минулого, - любив повторювати Максим Рильський, - не вартий майбутнього”.

Список литературы

Давня історія України. Кн. 2.- К., 1995.

І. Нечуй-Левицький. Світогляд українського народу (Ескіз української міфології).- К., 1993.

Я.Е. Боровский. Мифологический мир древних киевлян.- К., 1982.

Б.А. Рыбаков. Язычество древней Руси.- М., 1988.

5. Воропай Олекса “Звичаї нашого народу”, Київ, 1991р., II том

6. Дяченко Ю.П. “Українці: народні вірування, повір¢я, демонологія” Київ, 1992р.