Держава Cасанідів (Еран-шахр)

Природно-кліматичні умови

Середньовічний етнос персів-зороастрійців

Іран на світанку середньовіччя. Утворення держави Сасанідів

Розбудова сасанідської державності. Боротьба з Римом і маніхейством

Імперія Сасанідів у ІV - V ст. Маздакізм та його наслідки

Еран-шахр за правління Хосрова І Ануширвана (531 - 579)

Занепад і крах держави Сасанідів

Природно-кліматичні умови. Кордони імперії Сасанідів динамічно мінялися протягом усього періоду її існування і, переважно, перетинали з певними варіаціями території Ірану, Дворіччя (Іраку), частини Афганістану та Закавказзя. Іноді під тимчасову юрисдикцію Еран-шахру потрапляли також Східне Середземномор'я, Південна Аравія, частина Середньої Азії і, можливо, форпости на Цейлоні. Проте закріпитися там надовго Сасанідам не вдалося.

Корінними землями Еран-шахру залишилося Іранське плоскогір'я, розташоване між Індом і Тигром, Каспієм і Перською затокою. Річок тут багато, але всі вони дрібні і не мають природного стоку в море, а губляться в сухих степах та пісках пустель. Переважна частина плоскогір'я - це неродючі, кам'янисті або солончакові пустелі й напівпустелі, над якими панують вітри (особливо навесні), майже не буває дощів, повітря надзвичайно сухе, чисте й прозоре, а сяйво зірок уночі нагадує денне світло. Періодично цю ідилію порушують снігові або піщані бурі, але дощові хмари зустрічаються лише на вузьких приморських смугах окраїн. Клімат суворий, континентальний: влітку панує нестерпна спека, а взимку - сильний холод. Родючі землі зустрічаються лише на прикаспійській низині та в Хузистані (південний захід Ірану), де природні умови давали можливість отримувати багаті врожаї. На решті території умови для землеробства вкрай несприятливі, але можна було займатися скотарством, виганяючи на випас у спекотливий сезон коней, велику та дрібну рогату худобу на гірські пасовиська Ельбрусу, Загросу, Південно-Іранських чи Туркмено-Хорасанських (Копет-Даг) гір. Там же, в горах, поряд з альпійськими лугами, зеленіли в середні віки ліси, багаті на деревину, звірину й птаство.

У наш час основним багатством Ірану стала нафта, використання якої в середні віки було досить обмеженим, але надра країни містили в собі також золото, срібло, олово, мідь, свинець, залізо, самоцвіти (зокрема, червоно-синій коштовний лазурит, родовищами якого славився Афганістан).

Суворі природно-кліматичні умови компенсувалися надзвичайно вдалим географічним розташуванням плоскогір'я на шляху між Сходом (Індія, Китай) і Заходом. Одомашнення верблюда та наявність оазисів давали можливість розвивати караванну торгівлю, тому перси контролювали європейський імпорт шовку, а також боролися з конкурентами (араби, візантійці, ефіопи, євреї) за панування над товарними потоками прянощів, перлів, самоцвітів тощо. Отримуючи за посередницькі послуги величезні бариші, Сасаніди до кінця боролися за цю монополію, аж доки їхня держава не впала під натиском арабів.

Житницею імперії була Месопотамія - країна з багатотисячолітньою землеробською культурою, бідними на копалини, але надзвичайно родючими землями (внаслідок розливів Тигру та Євфрату), бідною флорою (очерет, верба, фінікова пальма) і досить багатою фауною.

На рівнинах Ірану й Месопотамії водилися азіатські леви, дикі віслюки, бики, кабани, газелі, зайці, страуси, а в горах - гірські барани й козли, ведмеді й барси. Річки й озера були багаті на рибу, в пустелях панували змії та ящірки. Комашня тут дошкуляла не більше, ніж у Європі, і лише очеретяні болота єдиної в середні віки Тигро-Євфратської дельти кишіли смертоносним гнусом і вічними бацилами лихоманки, малярії та інших жахливих хвороб.

Природні ресурси регіону в давнину були досить багатими, але людська активність суттєво їх підкосила, а в часи середньовіччя популяції деяких рослин й особливо тварин майже зникли. Причинами екологічних проблем була не лише експансія антропогенних ландшафтів, а й настанови зороастризму, які поділяли всіх тварин на корисних і шкідливих, причому останні підлягали знищенню. Екологічний бандитизм згубно вплинув на місцеву флору й фауну. Лише завдяки меншій, аніж у Китаї, густоті населення природа змогла витримати цей удар, але й за таких умов місцеві популяції азіатських левів і барсів люди вибили майже поголовно, а дикий ячмінь залишився тільки в горах.

Природа Ірану й Іраку характеризується багатьма контрастами. Рівнини і гори, пустелі і ліси, спека і холод стикаються тут, як ніде на Сході - і це виховало у місцевих мешканців відповідне чорно-біле мислення. Безкомпромісність природи вчила безкомпромісності людей, зробила конфронтаційний дуалізм психологічною домінантою середньоперського етносу (персів-зороастрійців).

Середньовічний етнос персів-зороастрійців. Іран у середні віки пережив не одне потрясіння, бачив десятки династій. На його теренах різалися перси, вірмени, араби, візантійці, тюрки, монголи, турки, хорезмійці, багато інших народів. Проте, незважаючи на свою строкатість, етнічна історія Ірану доби середньовіччя поділяється на два якісно різні етапи, пов'язані з фундаментальними цивілізаційними змінами в регіоні. Перший із них - епоха доісламська, сасанідська, що грунтувалася на глибинному зороастрійському корінні перського етносу; другий - часи мусульманського Ірану. Ці етноси мали більше відмінного, аніж спільного, тому розглядатимуться вони окремо, хоч і в руслі єдиної іранської домінанти.

Як етнос перси-зороастрійці сформувалися ще в епоху Ахеменідів (VІ - ІV ст. до н.е.), але після завоювань Александра Македонського надовго (на цілих сім століть!) утратили власну державність, з чим пов'язаний і певний занепад їхньої етнічної самосвідомості. Відродження зороастрійської імперії у ІІІ ст. розглядалося офіційною пропагандою як відновлення і логічне продовження ахеменідської державності. Проте сасанідські перси уже помітно відрізнялися від своїх давніх пращурів (мовою, суспільно-становою структурою, військовими традиціями, масово-психологічними звичками, сімейним укладом), що свідчить про існування окремого середньовічного перського етносу на зороастрійських засадах, динамічну історію якого насильницьки перервало арабо-ісламське завоювання.

Сасанідські перси були дуже своєрідними людьми. Як і китайці, вони вважали себе єдиним цивілізованим народом Всесвіту, завжди прагнули виконувати нелегку месіанську роль. Все іноземне вони вважали не просто чужим, а апріорі поганим, а всі інші народи - огидними “варварами”, і ставилися до них з надзвичайним презирством (наприклад, арабів перси-зороастрійці зневажливо називали “ящероїдами”). Себе сасанідські перси вважали своєрідною кастою особистостей, свою віру (зороастризм) - єдино правильною, а “варвари” сприймалися ними як недорозвинені істоти, що не мали права навіть переходити в зороастризм, занадто складний для їхніх примітивних голів, з точки зору пихатих персів. “Вогнепоклонником” можна було лише народитися (якщо і батько, і мати - зороастрійці). При цьому всі сусіди (окрім Геродота, якого явно ввели в оману) відзначали їхню надзвичайну підступність, хитрість, недовірливість, чванливість, схильність до містики і переобтяженість забобонами.

За антропологічними ознаками перси належали до індосередземноморської раси, великої європеоїдної раси.

Розмовляли перси-зороастрійці середньоперською мовою, яку ще називають пехлевійською, індоєвропейської мовної сім'ї.

Ця мова стала результатом логічної еволюції давньоперської (ахеменідської) мови, завдяки спрощенню її граматичних категорій (зокрема, в іменників не стало родів і відмінків, у дієслів минулого часу зникла безліч особових форм тощо). Писали тогочасні перси справа-наліво знаками арамейського письма, причому канонізовано позначалися лише приголосні з довільною або нульовою голосною, яка не мала значущого змісту. Науковці називають таку писемність квазіалфавітною.

Родина у сасанідських персів була патріархальною, але моногамною, із досить високим статусом жінки (особливо матері). Тільки правителі, окрім дружини, тримали гареми наложниць. Особлива увага приділялася питанням “чистоти крові”, тому заохочувалися шлюби тільки між зороастрійцями (навіть між братом і сестрою), діти від яких ставали повноправними персами - “вогнепоклонниками”. Напівкровки втрачали право на сповідування “віри Заратуштри” і статус належності до панівного етносу сасанідської імперії. Такі традиції породжували в державі етнодемографічні проблеми, бо кількість стопроцентних персів-зороастрійців постійно зменшувалася. Проте від своїх освячених релігією сімейних канонів “вогнепоклонники” не відійшли.

Основою економіки Еран-шахру залишалося зрошувальне землеробство. В імперії вирощували ячмінь, пшеницю, рис, чечевицю, боби, крок, просо, дурру, квасолю, горох, кунжут, вику, а також цукрову тростину, з якої виробляли найкращий в тогочасному світі сніжно-білий цукор. Серед плодових культур найпоширенішими були маслини, айва, гранати і яблука, а серед баштанних - дині й кавуни. Разом із продуктами виноградарства це забезпечувало щедрий та різноманітний стіл, куди потрапляли також кокоси й прянощі, але останні завозилися з інших країн. Пили перси воду, вино й пиво, молоко, а їжу вживали тільки у другій половині дня: сніданку в персів-зороастрійців не було.

Не втратило своєї ролі й тваринництво: особливо полюбляли “вогнепоклонники” молоко і сир, хоча вживали також і м'ясо (овець, корів, кіз). Тварин, як і весь живий світ, зороастрійці поділяли на дві частини - служителів добра (корисних) і служителів зла (поганих). До останніх відносили змій, жаб, свиней, будь-яких комах і слимаків, мишей, пацюків, левів, слонів, гієн, котів, рисей. Вживати м'ясо “тварин Арімана” (темної сили) категорично заборонялося, зате священним правом і обов'язком вважалося знищувати їх.

На щастя, технічні можливості та технології в ті часи були значно скромнішими, аніж сьогодні (інакше не уникнути б Західній Азії глобальної екологічної катастрофи). Проте й своїми царськими полюваннями перси звели нанівець у середні віки місцеве поголів'я тигрів і азіатських левів.

Колосальну роль у сасанідському господарстві та забезпеченні побутових потреб відігравала транзитна торгівля, хребтом якої був “Великий шовковий шлях”. Своїх еспортних товарів Еран-шахр майже не мав, а золото й срібло перси більше любили накопичувати, аніж віддавати за дорогі заморські товари, тому торгівлею на теренах імперії займалися майже виключно “інородці” (вірмени, євреї, араби, візантійці, согдійці та ін.). Зате митні збори за транзит озолочували країну. Сасаніди до кінця трималися за посередницьку монополію, билися за неї з арабами, ефіопами, візантійцями, ефталітами, тюрками, хазарами, і до VІI ст. контролювали ситуацію, а коли втратили панування над торгівлею - загинув Еран-шахр.

Одяг тогочасних персів складався з шовкових штанів, сорочки та накидки з бавовнику, а взимку до них добавлялися кафтан (каба) або сюртук (сердарі) та кожух із овечої шкури. Обов'язковим для кожного вірного зороастрійця був сакральний пояс (кусті). Він складався з трьох мотузок, а вручав його хлопчику на повноліття (15 років) жрець один раз, після чого зороастрієць носив кусті все життя. Комплект чоловічого одягу доповнював капелюх, який в еліти та жерців був конічним, гостроверхим, а в решти - овальним. До жіночого одягу входили сорочка, штанці або шаровари, з пришитими до них панчохами, кофта й середньої довжини плісирована спідниця, туфлі без задників.

Колір одягу визначався становим статусом носія: жерці носили білий одяг, воїни - червоний (колір крові) і т. ін.

Традиційне глинобитне або цегляне житло мало плоский дах, критий соломою або очеретом, але не мало вікон, які заміняли двері та отвори у стелі (дощі в Ірані - рідкість). Лише в багатих лісом горах будинки споруджувалися з дерев'яних колод і мали двоскатний або конічний дах.

На вулицю така будівля була повернута, як правило, глухою стіною. Внутрішнє убранство складали килими, матраци, посуд і м'які меблі. Взимку помешкання обігрівала спеціальна жаровня під широким столом (курсі).

Особливості природно-кліматичних умов (контрастність природи), цивілізаційних традицій (тісні контакти із Заходом) та господарської діяльності (паразитизм транзитного монополіста) виховали у сасанідських персів повагу до власності та багатства, потяг до накопичення, національне самолюбство. Їх вирізняли надзвичайна вразливість і дотепність, хитрість і спокійне ставлення до несправедливості, обожнювання влади та панічний страх перед її силою, обдарованість, але не дуже велика стійкість у власних переконаннях, жвавий розум, але відсутність у маси підданих патріотичного духу, розчавленого безмежним державним деспотизмом.

Іран на світанку середньовіччя. Утворення держави Сасанідів. Наприкінці ІІ ст. н.е. наймогутнішою державою Західної Азії було Парфянське царство, утворене войовничими іраномовними кочовиками парнами (дахами) - шанувальниками дракона, вихідцями з південної Туркменії. На чолі Парфії стояла єдина династія Аршакідів, але в політичному відношенні імперія являла собою федерацію напівнезалежних “царств”, залежність яких забезпечувала тільки військова могутність парфян.

Основну ударну силу царської армії складала краща на той час у світі парфянська кіннота, насамперед, важкоозброєна, закована в обладунки кавалерія, коли лати покривали і воїна, і коня. Структурно військо складалося з кланових родових загонів, очолюваних могутніми родами парфянської військової знаті (Карени, Сурени, Міхрани та ін.). Що ж до системи адміністративного устрою, то кожне з 18 “царств”, підвладних “царю царів” з династії Аршакідів, мало власний управлінський апарат. Від васалів парфяни вимагали лише сплати данини та допоміжних військових контингентів на випадок війни.

Парфянська державність мала яскраво виражений воєнно-політичний і родоплемінний характер, але в культурно-цивілізаційному відношенні імперія Аршакідів залишалася останнім реліктом елліністичного світу, що було наслідком попереднього панування Селевкидів у регіоні. Грецька мова залишалася однією з трьох офіційних мов парфянського діловодства, великі полісні привілеї мала більшість міст Парфії, а в мистецтві панували естетичні традиції високого еллінізму. В країні продовжували шанувати античних богів, процвітало рабовласництво.

Відсутність державної централізації розмивала імперську єдність, і на початку ІІІ ст. в регіоні знову посилилися перси, політичним центром яких залишалася область Парс (Персида) - одне із залежних “царств” Парфії. Їхньою ідеологічною зброєю стало гасло відродження повнокровної зороастрійської імперії персів ахеменідських масштабів, а в реальній політиці - ліквідація залишків “західницьких” елліністичних традицій в регіоні та відновлення в Західній Азії деспотичної державно-політичної структури східного типу. Очолив персів Арташир, “син Папака із сімені Сасана”.

Рідним батьком Арташира був Сасан - перський жрець-аристократ, який вважав себе нащадком Ахеменідів. Ще в юнацтві його батько Бахман вигнав неслухняного сина з дому за неповагу до старших. Гордий Сасан утік у гори Курдистану, де з різних бродяг та волоцюг зібрав банду і жив грабіжництвом та жебрацтвом, але така доля його не приваблювала, і він змушений був повернутися до Парсу. Бахман на той час уже помер, і Сасан кілька років наймитував пастухом у “правителя Парсу” Папака, якого призначив своїм марзбаном (“намісником”) у Персиді парфянський “цар царів” Ардабан V. Дізнавшись, що його пастух - нащадок Даріїв, - Папак видав за Сасана свою дочку, а коли від цього шлюбу народився Арташир - усиновив останнього, зробивши його своїм спадкоємцем.

За іншою версією рідним батьком Арташира був Папак, а Сасан - жрець зороастрійського храму богині Анахіти - його дідом.

У 208 р. держава парфян розкололася. За престол у Селевкії (столиця Парфії) змагалися два брати: Валарш V і Ардабан V. У події одразу втрутився римський імператор Каракалла, що вкрай загострило внутрішню політичну кризу.

Занепад парфянської могутності активізував сепаратистські тенденції серед імперських васалів, для боротьби з якими “царі царів” увели систему заложників. Як заложник потрапив до двору грізного Ардабана й Арташир. Проте миритися з іноземним пануванням перси уже не хотіли, тому повстали. Арташир утік з почесного полону й очолив після смерті Папака боротьбу свого народу за відродження власної державності.

У 223 р., підтримані месопотамськими союзниками, перси захопили парфянську столицю Селевкію, а невдовзі Арташир “повністю розбив військо Ардабана, захопив його майно, худобу, ставку та військове спорядження, а сам обрав резиденцією Стахр... Він убив Ардабана, все майно Ардабана потрапило до його рук. Він одружився на дочці Ардабана”1. Із шкіри останнього Аршакіда зробили барабан, а в 227 р. Арташир проголосив себе “шаханшахом” (“царем царів”) держави Еран-шахр (офіційна назва Сасанідської імперії). Останньою політичною акцією першого Сасаніда став похід у римську Сирію, але війна з могутніми римськими легіонами затягнулася, і в 243 р. Арташир помер, залишивши своєму сину Шапуру наспіх збиту державу, війну з Римом і досить туманні перспективи на майбутнє. Проте перший крок було зроблено. Утворилася імперія на чолі з перською династією колишніх зороастрійських жерців Сасанідів (227 - 651).

Розбудова сасанідської державності. Боротьба з Римом і маніхейством. Сасанідський Іран успадкував від Парфії майже всі її землі, але це поставило перед Шапуром І (243 - 273) безліч проблем. В імперії проживало 240 етнічних груп (племен і народів), причому крім зороастризму (релігії персів) популярними залишилися античні боги, іудаїзм (серед євреїв), кілька християнських течій, безліч поганських етнічних культів і навіть буддизм (поширений на сході імперії, в районі Балху). До цього треба додати відсутність єдиного чиновницького управлінського апарату, єдиної грошової системи і єдиних стандартів ваги й довжини.

За правління Шапура І з елементами політичної аморфності було покінчено. Спираючись на солідну державницьку традицію (на відміну від парфян, у яких таких традицій не було), перси створили міцний централізований і надзвичайно розгалужений управлінський апарат, на зразок ахеменідського. Силою зброї повністю ліквідували колишню автономію залежних “царств” (шахрів). Їх перетворили на намісництва (типу ахеменідських сатрацій), куди шаханшах особисто призначав намісників (шахрабів). Всі піддані зберегли право сповідувати свої релігії, але панівним етносом імперії стали перси, а офіційною державною релігією - зороастризм. Міняти релігію у державі Сасанідів заборонялося під страхом смерті.

Еран-шахр очолював всемогутній шаханшах - лідер і уособлення держави, влада якого мала ще й сакральний характер (правитель вважався носієм фарру (хварени) - харизми влади й щастя, наданих згори). Все населення країни (близько 20 млн) згідно з релігійними настановами зороастризму було поділене на чотири спадкових стани, причому перехід із одного стану в інший став майже неможливим.

До першого стану увійшли зороастрійські жерці (маги), які відали справами культу, освіти й судочинства (ними невдовзі було кодифіковане іранське право). Вищий розряд жерців становили мобеди - еліта зороастрійського духовенства.

Другим станом були воїни, що поділялися на васпухрів (членів семи давньоперських аристократичних родів, яким належали спадкові права на важливі військові й державні посади), вазургів (“великих”) та азатів (“вільних”) - служилої військової знаті, яка годувалася й озброювалася за рахунок жалуваного із державних земель наділу, без права власності на цю землю і селян, які на ній працювали. Жалувався, фактично, обсяг фіксованих державних податків, сплачуваних працюючими на цій землі виробниками. Саме азати становили заковану в залізо кінноту - основну ударну силу сасанідської армії. До складу війська входили також загони союзних племен і мобілізовані на час війни піхотинці з простонароддя, але вони відігравали допоміжну роль. Використовували перси і бойових слонів, проте менше ніж у Південній Азії, бо це була “імпортна” зброя (з Індії або Цейлону).

Третій стан складали дабіри (“писці”) - державні чиновники, лікарі, астрологи, перекладачі, науковці, дипломати тощо.

Четвертий стан об'єднував землеробів, ремісників, купців та городян. Вони платили державі ренту-податок (1/10 доходів плюс подушна подать) і зобов'язані були відробляти певні повинності.

До четвертого стану належали також всі інородці-неперси, піддані імперії, але за їхню лояльність і податкову дисципліну відповідали їхні лідери: місцевий патріарх за християн, реш-галута (“глава вигнаних”) за євреїв тощо.

На чолі станів стояли вищі після шаханшаха державні ієрархи: глава жерців мобедан мобед, командувач армії еран-спахбед, глава чиновників дабірбед і глава податного стану вастріошан-салар. Кожен стан мав свій центральний храм.

Поза становою структурою залишалися раби, причому інститут рабства набув у Еран-шахрі значного поширення.

Земля спочатку поділялася на дастакерт (царську) і шахр (володіння дрібних царків і міст), але за правління Шапура І майже весь аграрний фонд країни перевели в дастакерт, за користування яким четвертий стан сплачував податки, а перші три стани - служили.

Доля сасанідської імперії вирішувалася на її західних кордонах.

Війни з Римом розпочалися ще у 230 р., коли Арташир повів сасанідське військо на Сирію, але армія імператора Александра Севера зупинила, а потім відкинула персів. Ударом у відповідь римляни вибили супротивника з Вірменії та Північної Месопотамії. Еран-шахр мало не втратив свою житницю (Дворіччя), але подальшим успіхам римської зброї завадили внутрішні чвари: в Римі почалася смутна епоха “солдатських імператорів”. Недооцінка ворога дорого коштувала Заходу.

Наступні війни з Сасанідами були для Європи сумною необхідністю. Китайський шовк, який античний світ отримував через Іран, коштував шалені гроші, але здоров'я, комфорт і гігієна, що він забезпечував, гарантували повну ліквідність цього товару. Шовк перетворився на світову валюту, якою Рим розплачувався зі своїми легіонерами, переважно найманцями з “варварських” народів, і платив “відкупні” войовничим сусідам. З ІІІ ст., коли “варваризація” римського війська стала майже тотальною, від кількості шовку в імперії стала значною мірою залежати військова міць Риму, тому Європа мріяла, щоб шовку привозили багато і дешевше. Але мрії Сасанідів були прямо протилежними: вони хотіли максимально обмежити обсяги товарообміну та підвищити ціни: це гарантувало приплив грошей до перської скарбниці за рахунок високих митних зборів і знекровлювало римську військову міць. Торгівля йшла (бо без неї перси теж обійтися не могли - вона озолочувала сасанідських правителів), але в жорстко регламентованому обсязі. Європу це не влаштовувало, а налагодити прямий зв'язок із шовкоекспортерами через північний шлях, навколо Каспію, не вдалося: каравани купців грабували дикі угри. Залишалася війна.

Все правління Шапура І (243 - 273) пройшло під знаком безперервних римо-сасанідських воєн. Спочатку внаслідок інтриг Філіппа Аравітянина загинув молодий, малодосвідчений римський імператор Гордіан ІІІ. Під час війни з персами Філіпп штучно розвалив систему постачання римського війська і голодні легіонери розірвали Гордіана на шматки. Аравітянин уклав у 244 р. мир з Шапуром І, сплативши останньому репарацію в 500 тис. денаріїв.

За наступні шість років перси повернули собі Вірменію і Північну Месопотамію, до того ж римлян почали тіснити ще й готи. В 251 р. у східних провінціях Римської імперії спалахнула чума, але це не зупинило Шапура: у 256 р. перси взяли штурмом Антіохію. Спасіння римлян ледь не прийшло в особі жахливої синкретичної самознищувальної релігії - маніхейства.

Засновником маніхейства був видатний художник, каліграф, оратор і письменник Мані (215 - 276) - родом із Месопотамії, який у пошуках істини їздив учитися до Індії, а з 242 р. почав проповідувати в Ірані.

Свої ідеї Мані виклав у семи канонічних книгах, які він супроводив збіркою власних ілюстрацій - “Арджанг” (це слово стало на Близькому Сході символом шедевра живопису). Поза каноном найвідомішою його книгою був “Шапурхакан”, де Мані конспективно виклав своє вчення спеціально для шаханшаха Шапура І, мріючи перетягнути останнього у свою віру.

Мані проповідував, що раніше світ (добро) і темрява (зло) існували окремо. Та ось хмарини мороку, що перебували в постійному еклектичному русі, в один із моментів випадково вдерлися в площину світла. Цьому зіткненню намагався запобігти Ормузд (зороастрійський Ахурамазда), але темрява його захопила й пошматувала світле ахурамаздівське тіло на частини, змішавшися з ним. Ця суміш і є наш світ: синтез світла й тьми, добра і зла, і саме тому він такий недосконалий, причому мороком Мані вважав матерію. Релігійна мета маніхейства полягала в бажанні звільнити краплини світлої нематеріальної душі Всесвіту від полону ганебної матерії. Своїми пророками-попередниками, які, мовляв, раніше намагалися здійснити таке розшарування, Мані вважав Заратуштру (Зороастра), Будду та Христа. Себе він називав останнім пророком Мані-Утішителем.

В основу маніхейства було покладено категоричне неприйняття реального світу з усіма його цінностями, й навпаки, “антицінності”, тобто все, що сприяло загибелі існуючого буття людей, освящалося маніхейською доктриною як найвище благо. Вбивства, розпуста, неправда, садизм - усе, що дезорганізує життя людей, проголошувалося добром, а безпосередньою метою жахливої релігії став відрив людської душі від тіла. Самогубство у даному випадку не рятувало, бо Мані вчився в Індії і вірив у переселення душ, які після такої смерті просто перейдуть в іншу матеріальну форму і продовжать своє перебування в нашому ганебному світі. Вихід Мані вбачав у тому, щоб убити в душі бажання переселятися, знищити її тягу до матерії, а для цього вбивство не підходить (тому маніхейство навіть забороняло убивати теплокровних тварин). Не велів Мані також кохати та одружуватися, бо це прив'язує людську душу до тіл дружини й дітей - а це матеріальний морок. Щоб знищити в собі (точніше, у своїй душі) смак до життя, пропагувалися повний аскетизм і періодичні оргії з алкоголем, наркотиками та абсолютною розпустою (для розрядки), адже все, що губить організм - сприяє звільненню душі від тіла. Душа аскета-розпусника так утомиться від шаленого буття, що повертатися до життя не захоче. Це остаточно відокремить душу від тіла і дасть бажаний результат: світла душа вознесеться, а ганебна матерія нехай гине. В ідеалі вважалося, що аскетизм і оргії підірвуть здоров'я, та й дітей від такого життя не буде, людство вимре за одне-два покоління, а світлі душі житимуть окремо від огидної матерії.

Залізна логіка, приваблива екзотичність, особиста привабливість Мані, його таланти проповідника, оратора, письменника та художника забезпечили маніхейству шалену популярність. Але воно підривало самі основи сасанідської держави - сім'ю, мораль, етику, кохання, любов до дітей, здоров'я, віру в майбутнє. Пропаганда жахливих антисуспільних поглядів немов ракова пухлина роз'їдала сасанідську державність, і сумні результати одразу далися взнаки.

Енергійний римський імператор Валеріан швидко виправив ситуацію на фронтах, витіснивши персів із Сирії, але моральний розклад римських легіонерів перевищив найбільші побоювання. У 260 р. поблизу Едесси зійшлися дві армії: римська (імператора Валеріана) і сасанідська (шаханшаха Шапура). Майбутня битва мала вирішити долю римського панування в Сирії, Єгипті, Східному Середземномор'ї та Малій Азії. І тут сталося те, чого ніхто в Римі не міг уявити навіть у кошмарному сні: легіонери заявили Валеріану, що вони втомилися від походів і відмовляються воювати, зажадавши від імператора під загрозою розправи на місці, щоб він поїхав до перського шаха й уклав із ним мир. Однак Шапур наказав скалічити й ув'язнити Валеріана, після чого колишній імператор, а тепер раб-євнух змушений був тримати стремено шаханшаху. Валеріан помер від горя та знущань через 10 років. Більшість легіонерів, що залишилися без керівництва, перси оточили й вирізали, а полонених перетворили на рабів, руками (й на кістках) яких побудували грандіозну іригаційну систему на р. Карун, глумливо прозвавши її Банді Кайсар (греблею Цезаря). Після грандіозної перемоги перси взяли штурмом 36 римських міст, а зупинив їх лише напівнезалежний римський васал, арабський цар Пальміри Оденат.

Шапур І був цілком задоволений результатами свого царювання. Військова могутність Еран-шахру ніким не ставилася під сумнів, підконтрольний владі транзит забезпечував стабільність фінансів, розвивалося містобудівництво, яке також тримала під своїм контролем держава. Міста будувалися за певним планом: округлими (Гур, сучасний Фірузабад), або прямокутними (Нішапур), чи комбінованими, як розкішна сасанідська столиця Тісфон (Ктесифон), нашпигована симетричними палацами.

Усі вони були оточені широкими парками з витонченими арками, а їхні стіни прикрашало казкове різьблення. Вгорі палаци, як і зороастрійські храми, вінчали купол та арочні перекриття. Розмахом і масштабністю вирізнялося також будівництво шляхів, мостів, гребель (Дізфуль, Шуштер, Банді Кайсар тощо).

Світову славу здобули сасанідське мистецтво лиття з дорогоцінних металів, чеканка, різьблене скло, неперевершені гемми (печатки й амулети з коштовних металів і самоцвітів).

Шкіряний “фартух Саве” - бойовий державний прапор Сасанідів, оздоблений коштовностями та увінчаний золотим орлом, наводив жах на сусідів. Останньою величною будовою Шапура І стала його гробниця, вирубана полоненими римлянами в скелях поблизу Бішапура. Над могилою постала висічена із сталактита велетенська (10 м заввишки) статуя покійного володаря. На цьому ж місці у 273 р., після смерті Шапура І на престол зійшов його син Хормузд-Арташир.

Смерть непереможного шаханшаха окрилила римлян, які знову активізувалися. Маніхейство знесилювало Еран-шахр, тому Хормузд І не зміг зупинити наступ імператора Авреліана і втратив владу. Проте у 275 р. легіонери зарізали свого “пана й бога” Авреліана, і наступний шаханшах Варахран І вирішив, скориставшися передишкою у бойових діях, навести, нарешті, порядок в імперії.

Діставши підтримку від влади, запеклу ідеологічну боротьбу з маніхейством повело зороастрійське жрецтво, але аргументів і логіки магам у диспутах з Мані не вистачало, і мобедан мобед Картір пішов на хитрість.

Картір заявив, що його душа побувала в потойбічному світі й була представлена самому Ахурамазді. Від нього він (Картір) начебто дістав точні вказівки, як жити людям, причому вони якось дивно збігалися з релігійними настановами зороастризму. “Саме в цих молитвах і догматах, у справах релігійних та вірі, які тепер запроваджені мною для мешканців цього земного світу, хай кожен стане твердішим, а інші (молитви, справи й віру) - хай не сповідує. І хай він знає: є рай і є пекло, і той, хто обрав добро, хай потрапить до раю, а той, хто обрав зло, хай у пекло буде скинутий. І того, хто обрав добро і неухильно йде шляхом добра, тлінне тіло тієї людини здобуде славу й процвітання, а душа його здобуде праведність, яку і я, Картір, здобув”2.

Заручившися такими чудовими аргументами, мобеди викликали у 276 р. Мані на диспут, визнали його вчення фальшивим, зідрали з нього шкіру і, набивши соломою, повісили її біля міських воріт Бішапура, а після того, як “Апостол світла” (Мані) піднісся “до місця божественного збору і залишився у отця Ормузда-бога”3, винищили більшість його прихильників.

Рятуючись від терору, маніхеї розбрелися по всій Євразії, у Вавилоні, зокрема, осів їхній “цар віри” (маніхейський патріарх). Та ідеологія заперечення життя губила сама себе. Лише один раз в історії маніхейство стало державною релігією - в Уйгурському каганаті (VІІІ - IХ ст.), але цей експеримент логічно завершився катастрофою.

Імперія Сасанідів у ІV - V ст. Маздакізм та його наслідки. Розгромивши маніхейство, перси врятували суспільство й державність, але наслідки ідеологічної кризи далися взнаки, а основний ворог, Рим, швидко ставав на ноги. У 283 р. римляни мало не захопили сасанідську столицю: тільки черговий бунт легіонерів і смерть імператора Проба врятували Еран-шахр. У 284 р. римським імператором став Діоклетіан, і оновлена його реформами Римська імперія знову атакувала персів. У 298 р. сасанідська армія була знищена під Нісібіном, Вірменія та Північна Месопотамія знову стали римськими. Лише економічні проблеми та виснажлива внутрішня боротьба з християнством не дали можливості римлянам розвинути успіх, і наступні 40 років пройшли для Еран-шахру досить спокійно, а коли шаханшахом став енергійний Шапур ІІ (309 - 379), перси знову перейшли в наступ.

Шапур ІІ був грізним і жорстоким правителем, але мову терору іранські піддані завжди поважали, а знищення занадто самостійних аристократів лише укріпило його владу й дало можливість Еран-шахру продовжити завойовницькі війни. Спочатку перси вигнали бунтівливих арабів із Бахрейну, внаслідок чого під контроль Сасанідів перейшло аравійське узбережжя Перської затоки.

Консолідації держави сприяла грандіозна реформа зороастризму, яку провів на початку правління Шапура ІІ мобедан мобед Атурпат Міхраспандан. Він “очистив від скверни й заново відродив давню віру”4, здійснивши нову кодифікацію Авести (“Божественного прозріння”) - священної книги зороастризму.

Вперше було здійснено її письмову фіксацію (раніше Авеста існувала лише в усній формі, як і індійські Веди). Для цього довелося розробити спеціальний “авестійський” алфавіт із 46 знаків, що дало можливість точно передати звучання священних гімнів, а для кращого розуміння архаїчних текстів 21-ї книги Авести склали обширний коментар - Зенд.

Сасаніди проголошувалися живими богами, які ведуть свій родовід від Даріїв та Кейянідів (царська легендарна династія в Авесті). Вдячний Шапур, у свою чергу, всіляко підвищував престиж і роль зороастрійського жрецтва у державних справах. Зороастрійську церкву очолив тепер магупат магупатів - своєрідний зороастрійський патріарх (раніше верховним жерцем вважався шаханшах), за що маги й мобеди безнастанно славили владу. “Союз престолу й вівтаря” відродив внутрішню стабільність Еран-шахру, а постать Атурпата стала найбільш шанованою після Заратуштри в зороастрійській традиції.

Бурхливо розвивалася за правління Шапура ІІ сасанідська культура. Прикладом історичного роману-повісті може слугувати “Книга діянь Арташира, сина Папака”, а повість “Ардавіраз-намак”, де описується подорож жерця Ардавіраза в зороастрійські рай та пекло (сюжет випередив славетну комедію Данте на тисячоліття), започаткувала жанр літературної фантастики. В архітектурі поширився новий тип храмового зодчества - відкритий павільйон із священним вогнем у центрі (стиль “чотири арки”).

Укріпившись, відчувши свою силу, Шапур ІІ, невдоволений принизливими умовами Нісібінського миру, поновив у 338 р. війну з Римом. Після млявих бойових дій у Вірменії і Північній Месопотамії, перси змушені були перекинути свої сили на схід, де проти Еран-шахру виступили у 356 р. кидарити (хіоніти). Натиск варварів було відбито, однак римський імператор Юліан Відступник вирішив скористатися оголеністю перських кордонів і в 363 р. вирушив у похід. Війна завершилася черговою катастрофою для Риму: Юліан загинув, а його наступник Іовіан уклав мир (387 р.) із персами, віддавши їм Східну Вірменію, Лазику й Північну Месопотамію.

Активізувалися Сасаніди й на сході: в 60-х роках ІV ст. Шапур ІІ погромив Кушанське царство, захопивши частину Середньої Азії.

Однак війни дорого обходилися сасанідському господарству. Занепала