Вступ.
“Я люблю все, що тече”, - сказав великий сліпий Мільтон нашого часу. Може бути, що саме людське життя часто визначається як його течія. Якщо дійсно любити те, що тече, то перший образ, з яким буде асоціюватися культура, буде образ річки. Витікаючи з маленького джерела, річка поступово набирає свою міць і силу, протікає через різні країни, в яких вона може мати навіть назви на різних мовах. Вона завжди залишається собою і завжди інша. Можна любити горний потік і не любити широке заболочене озеро, недаючі собі звіту в тому, що це таж сама річка. Теж і з культурою. Людині може бути і діла немає до цього, що то є культура, і при цьому вона може всім серцем бути відданою своїй культурі.
Коли ми маємо діло з філософським осмислюванням культури, то як правило, нашим об`єктом є культура, як такова. Подібний підхід потребує залишить за дужками, або в якості прикладів, або образів локальної культури - як національні, так і регіональні. А так як кожний дослідник формується у досконально визначеному фокусі культури та ідентифікує себе з конкретним народом, то мета осмислення культури у всякому випадку визначає вихід дослідника, його думки за межі наявного буття.
Однак проблема локальних культур, а не проблема локальної культури, не віддаються повністю на відкуп частинній культурології, наприклад: соціології культури, культурної антропології, етнографії. Локальні культури становляться предметом філософського знання у тому випадку, коли ставлять питання про основи буття даної локальності і її специфіки. Повертаючись до образу річки, можна сказати, що адекватне розуміння кожної її ділянки, можливо виключно при опануванні її як цілого, а саме кожної ділянки як частини цілого.
Поняття культура відноситься до фундаментальних в сучасному суспільстві. Важко назвати інше слово, яке мало б таке різноманіття змістовних відтінків.
Питання культури як “виробництво людини” можна розглядати з двох боків: культура як творець людини та людина як творець культури.
1. Поняття культури.
1.1. Виникнення поняття культури. Історична еволюція поглядів на культуру.
Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини та суспільства багатогранна. Тому при розгляді її сутності, структури, специфіки можливі різні підходи. Як результат багатогранності культури існує велика кількість її визначень у філософії.
Сам термін “культура” (від лат. cultura - обробка, виховання, освіта) налічує сьогодні багато тлумачень. Загальним для них є і те, що під культурою на противагу “натурі” (природі, природному) розуміють те, що створено людиною, штучно.
Раніше цей термін зустрічався тільки в словосполученнях, означаючи функцію чогось: вироблення правил поведінки, здобуття знань, удосконалення мови і т.п. У більшості лінгвістів не виникає сумніву, що своїм походженням слово “культура” забов`язане латинським словам соlo, colere - (зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством). Сultus - це землеробська праця.
Це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання людини. У листах римського філософа Ціцерона “Тускуланські бесіди” він пише “cultura animi philosophi” (культура духу є філософія). Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло у всі європейські мови, у тому числі і слов`янські. Проте на цьому еволюція терміна “культура” не закінчується. У середні віки набирає поширення комплекс знань вказаного слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше в епоху Відродження, з удосконаленістю людини. У ХVIII ст. слово “культура” набуває самостійного наукового значення.
Цей термін, не випадково, оформлюється у наукове поняття саме в добу Нового часу. Відчутні зрушення у соціальному бутті людей, які сталися на зламі Середніх віків і Нового часу, характеризувалися, передусім, початком глибоких змін у становленні людини до природи (промисловий переворот, пов`язаний з переходом від мануфактурного до машинного виробництва). Людина починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти природі, а “культура” європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від “природної” людини минулого. І в цей час постає питання про сутність нового середовища життя, що створюється людиною на противагу природі, про характер його впливу на саму людину, про те, злом чи благом є новий, штучно створений людьми світ. Виникає потреба у понятті, яке фіксує новий “неприродний” стан суспільства і людини.
Численні концепції культури, що виникали на грунті європейської філософії Нового часу, об`єднувались ідеалістичною методологією. Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в гадузі науки, мистецтва, релігії. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась. Матеріальне виробництво у цей період мало примусовий характер. Тобто не створювало належного простору для творчої активності людини. Погляд на культурно-історичний процес як на розповсюдження знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний як гуманістам епохи Відродження, так і мислителям доби Просвітництва. Зокрема, французькі просвітителі Вольтер, А.Тюрго, М.Кондорсе вважали, що “культурність”, “цивілізованість” нації чи країни полягають у “розумності” суспільних порядків, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв.
Але в межах Просвітництва виникає критика існуючої “культури”. Жан Жак Руссо протиставляє зіпсованості та моральній розбещеності “культурних” європейських націй простоту і чистоту нравів народів, які знаходяться на патріархальній стадії розвитку, але це не варто трактувати як заклик до повернення назад, швидше це заклик до того, щоб виходячи із знання певних переваг минулого і від сучасності знайти шлях для виправлення людини.
Засновник німецької класичної філософії І. Кант вважав що культура базується не тільки на розумі, а й на сфері моральності. У його розумінні культура - це здатність індивіда піднятися від тваринного, природного до морального існування при якому людина, дістає можливість діяти вільно, заради мети, яку вона сама ставить перед собою відповідно до вимог морального обов`язку.
Шіллер вважав, що завдання культури полягає у розвитку і гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого і розумного. Відновити цілісність людини, визволити світ від властивих йому суперечнсотей, здійснивши тим самим головне завдання культури, може лише мистецтво.
Г.Гегель зробив спробу зняти протилежність між просвітницьким і романтичним трактуванням культури. На його думку, сутність культури визначається не наближенням людини до природи, а наближенням індивіда до світового цілого, яке включає в себе як природу так і суспільну історію.
Велику увагу філософи надавали релігійному аспекту культури. Яскравими передставниками релігійно-ідеалістичної філософії другої половини XIX - початку XX ст. є “українська школа” російської філософії - В.С.Соловйов, М.О.Бердяєв та інші. Представники цього самобутнього напрямку підкреслювали важливу особливість культури -вона виражає прагнення людини, добудувати своє природне і соціальне життя до духовності. Тобто лише за допомогою культури розкриваються найкращі якості людини, досягається її гармонія з оточуючим світом, реалізується її вище призначення. Вищим виразом духовності на думку православних філософів, є релігія і культура народжується таким чином, з релігійного культу.
Протилежну позицію займав революційно-демократичний напрям, представники якого акцентували увагу на залежності культури від матеріально-виробничої діяльності людей.
Синтезувати матеріалістичне та ідеалістичне ставлення до культури важко. Обидва напрямки, висвітлюючи складний феномен культури з різних боків, сприяють збагаченню наших уявлень про культуру і виробленню власної точки зору.
1.2. Сучасне розуміння категорії “культура”.
Залишивши поза увагою вузькоспеціальне користування терміном “культура”, можна виділити не менше як три основних підходи.
Перший серед них - філософсько-антропологічний. Культура в цьому випадку сприймається як вираз людської природи. Вона виводиться з особистостей самої людини. Різноманітні риси культурного процесу безпосередньо зчитуються з людської натури. Культура при цьому оцінюється як феноменологія людини.
Перше антропологічне трактовання феномена культури дав у 1871 році Едуард Тейлор (1832-1917), визначивший культуру як сукупність знань, моралі, права, мистецтва, звичаїв і інших особливостей, притаманних людині, як члену суспільства.
Послідовний філософсько-антропологічний підхід до культури реалізується дуже рідко. Справа в тому, що культура як феномен не виникає з біологічної природи людини. Французський релігійний філософ Жак Марітен підкреслює, що розум і благочинність у вищій степені відповідають природі людини. Але в цьому і парадокс, що результати розуму і плоди моральності у людській натурі не закладені початково. Вони додаються до того, що виробляється почуттєвою, інстинктивною природою. Тобто перехід до культури визначає пошук у людській істоті щось таке, що не міститься у ній як у тварині.
Другий підхід до культури - філософсько-історичний. Він претендує на те, щоб розкрити механізм народження, виникнення самої історії людства. Людина якимось незрозумілим шляхом робить стрибок від тварини до самої себе, від природи до історії.Ймовірно, якась якість в природі людини є незвичайною, вона радикально виключає “тваринність”. Воно й забезпечує рух людини від зграї в історичний простір.
Тейлор заснував філософсько-антропологічну базу для тлумачення культури і звів все різнобарв`я природничих явищ до діяльності людини, до культури. Він поєднав це поняття з історією, яка розумілась як сукупність культурних процесів і феноменів, як історія цивілізації. Саме він поставив проблему куьтури на антропологічний фундамент і зробив людину суб`єктом культури. Культура стала антропологічним поняттям. Вона розумілась як сукупність різних діянь homo faber.
Філософський погляд на культуру був розвинутий І.Г.Гердером, який розглянув її у контексті еволюції. Для нього “філософія” людини відповідала роздумам про “освіту” людства і її переходу з “варварського” стану у “цивілізоване”. Зміст культури в цьому контексті - відгороження людського від тваринного. Культура тлумачиться як друге народження людини. “Якщо б людина, - писав І.Г.Гердер, - все брала з самої себе і розвивала це без зв`язку з зовнішніми предметами, то, правда, була б можлива історія людини, але не людей, не всього людства”. Але наш специфічний характер є таким, народжені майже без інстинктів, ми тільки шляхом вправ на протязі всього життя виховуємся до рівня людяності, і на цьому базується наша здібність як до удосконалення, так і до порчі і занепаду. Ми можемо при бажанні дать цьому другому народженню людини, що проходить через все її життя, назву, пов`язану з обробкою землі - “культура”, або з образом світу - “освіта”.
Третій підхід до трактування культури - соціологічний. Культура тут трактується як фактор організації і утворення життя будь-якого суспільства. У кожному суспільстві (як і у кожному живому організмі) є деякі культуроутворюючі “сили”, що спрямовують його життя по організованому, а не хаотичному шляху розвитку. Культурні цінності створюються самим суспільством, але вони ж потім і визначають розвиток всього суспільства вцілому, життя якого починає все більше залежати від вироблених їм цінностей. Така своєрідність суспільного життя: над людиною часто панує те, що народжено нею самою.
К.Юнг визначає культуру, як “загальний і прийнятий спосіб мислення”. Термін “культура” у соціологічному розумінні не містить у собі ніякої оцінки. Він відповідає образу життя будь якого суспільства в цілому. У кожного суспільства є своя культура, і кожна людина культурна в тому розумінні, що приймає участь у тій або іншій куьтурі.
Сучасні філософи-дослідники, дають означення культури, підкреслюючи або філософсько-антропологічну, або філософсько-історичну, або соціологічну природу даного феномена.
“Світ культури - це світ самої людини”, - стверджує В.М.Межуєв. Е.С.Макарян ототожнює культуру з технологією відтворення і виробництва людського суспільства. Іншими словами, під культурою розуміють не просто засіб опанування світу, а функціональну спрямованість цих засобів на розвиток самого суспільного цілого. Культура у Макаряна - це “позабіологічний вироблений спосіб діяльності”.
Таким чином, аналіз розвитку уявлень про культуру та сучасні інтерпретації культури дають можливість для деяких узагальнень. По-перше, культура являє собою створену людиною “другу природу”. Це світ, який “надбудований” над незайманою природою. Іншими словами, культура не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, там є і культура. По-друге, культура виступає як система спільних цінностей, матеріальних або духовних.
1.3. Природа і культура.
Особливий характер перетворюючої дії людини на природне середовище був зумовлений, у першу чергу тим, що він як і інші специфічні проявлення активності людей, став позагенетично програмуватися і виконуватися, завдяки механізмам культури. Давно вже стала афоризмом фраза, яка говорить, що культура протилежна природі. Кінець кінцем, практично всі підходи до опанування суті культури так або інакше виходять з цієї ставшої вже аксиомою опозиції. Що ж таке культура і в чому її позаприродність.
На перший погляд, виключення позаприродності культури можливо двома шляхами. Перший - вона є історичний образ суб`єктивного духу (у Гегеля). Другий - вона є суспільна сфера, що забезпечує у поступі генетичну тотожність певної нації, відтворює людину, формує, зберігає і передає з покоління у покоління схеми діяльності (у Тейлора). Однак, при більш близькому розгляді, обидва ці шляхи збігаються у перспективі.
Філософи здебільше відносять до культури все рукотворне. Природа існує для людини. Вона ж, працюючи, зробить “другу природу”, тобто простір культури. В традиційному поданні культури як “другої природи” існує фундаментальне протиріччя. Трактуючи культуру як дещо, надбудоване над природою, дослідники створили ефект їх взаємної ворожості.
Природа і культура дійсно протистоять одна другій. Але, за виразом П.А.Флоренського, вони існують не поза одна від іншої, а лише разом. Бо культура ніколи не дається нам без стихійної основи, яка є її середовищем і матерією. В основі всякого явища культури лежить деяке природне явище, що неперервно твориться культурою. Людина як носій культури не творить нічого, а лише створює і перетворює стихійне. З другого боку П.А.Флоренський вважає, що природа не дається нам без культурної своєї форми, яка містить її і робить її доступною для пізнання.
Отже, культура - специфічний спосіб існування людини в природі - не тільки не усуває значення останньої в людському бутті, але й сама є засобом взаємозв`язку, засадою людської єдності з природою. Адже “хитрість розуму”, яку виділяли в людині Гегель та Маркс, полягає в тому, що природним силам людина протиставляє вже приборкані сили природи, вже знані закономірності природних процесів. Культура сприяє виділенню людини (суспільства) із природи, відносному вивільненню її щодо природно-необхідного шляхом оволодіння ним. Водночас культура є засобом “вписування” людини у природу. Чим гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.
Природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагальнених у процесі взаємодії із колективною родовою життєдіяльністю, є об`єктивною засадою людського буття як культури, її загальною та необхідною передумовою. Культура ж є суспільно вироблена загальна форма зв`язку, що характеризує єдність людини з природою і виступає необхідним засобом людського існування в природному універсумі. Отож, за всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою.
Для подальшого визначення сутності культури необхідно проаналізувати засадничі умови її виникнення в системі природного цілого, унікальність та специфічні прояви щодо закономірностей природи. Це передбачає звернення до аналізу властивостей людської істоти як єдиного з усіх живих істот носія культури, а також до розгляду способу людського буття, в якому народжується культура і який здійснюється завдяки їй.
1.4. Культура і цивілізація.
Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури - це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних та духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, філософські та релігійни системи, традиції, юридичні закони і т.ін.. Особисті форми культури - це люди як суб`єкти діяльності, носії та творці певних культурних цінностей.
Раніше ми звертали увагу на культуру, як на процес нагромадження мудрості і як визначальний чинник поступу економіки та суспільства. Тепер настав час, коли ми можемо подивитись на культуру у більш широкому плані, а саме як на творчий аспект духовного життя суспільства. Культура - це безпосередня реалізація людської свободи, що створює нові символи - цінності, зразки людської поведінки, виробництва і відношень. Тому кожне досягнення культури підносить людину, і неповторне по своїй значимості, свідчить про нові людські можливості. Отже чим різноманітнішими стають людські відношення, тим різноплановішою стає і культура.
Але творіння культури не мало б ніякого значення, якби воно не було об`єктом успадкування, копіювання, словом поширення. Маса творів майстрів культури минулого якими ми тепер користуємось, не дійшла до нас, коли б вони не копіювались і не тиражувались. Процес масового наслідування, повторення витворів культури здобув назву “цивілізація”. Слово “цивілізація” походить від латинського слова civilis, яке означає в перекладі на українську мову - цивільний, державний. Поняття цивілізація з`явилось у ХVШ ст. у тісному зв`язку з поняттям культури. Воно інколи застосовується як синонім культури. Але здебільшого відображує рівень суспільного розвитку взагалі, або степінь розвитку матеріальної і духовної культури того чи іншого суспільства. Поняття “цивілізація” відноситься до того проміжку часу в історія розвитку людства, який співпадає з періодом зародження культури.
З другого боку латинське слово civilis означає “місто”. Це говорить про те, що саме у містах вперше виникає потреба масового повторення здобутків культури, одже утворення цивілізації. У містах утворюються і кращі умови для відбору й збереження зразків минулих культур. Саме з міст ці твори потім поширювались у сільській місцевості. Тому цивілізація - це завжди напластування культур, що мали місце у минулому. Це - своєрідний, актуально діючий музей культури. Адже і у наші дні живуть і конкурують, наприклад, наукова медицина і знахарство, плуг і трактор.
Суспільний занепад нації завжди починається з того, що люди все більше і частіше повторюють відомі здобутки культури і все менше створюють нові культурні цінності. Тому німецький філософ О.Шпенглер вважав цивілізацію навіть ознакою смерті культури, так як цивілізація спирається на стереотипи, шаблон, масове копіювання, а не на творчість нового, незнаного.
Людське життя внаслідок неспівпадання суті культури і цивілізації постає суперечливим. Більше того, людина може споживати різні копії культурних цінностей і таким чином бути цивілізованою, проте залишатись при цьому не культурною, рабом чужих ідей, знань, цінностей. Сучасна цивілізація специфічна. Формування масового споживача культури, що проявляється у стандартизації життя, у його однобічності.
Цивілізоване життя одномірне, шаблонне, орієнтовне не на творчість, а на споживання нових стандартів: нових шаблонних думок, будівель, одягу і зразків для наслідування. Нерідко цивілізована маса чинить опір культурі, тобто творчості, саме тому, що остання ламає певні шаблони буття.
Проблема співвідношення культури та цивілізації набула останнім часом надзвичайної гостроти. Одні дослідники розцінюють зустріч культури з сучасною цивілізацією як кризу культури, навіть як її катастрофу. Інші бачать у цьому народження нової культури. Наприклад, відомий математик і філософ І.Шафаревич бачить у сучасній “технічній” цивілізації загрозу для культури.
“В Історії, - пише він, - бувають лінії розвитку, які закінчуються невдачею. Здається, що такою є й лінія розвитку технічної цивілізації, яка заснована на науково-технічній утопії... Її невдача загрожує загибеллю не тільки локальній культурі, а всьому людству й усьому живому на Землі”.
При всій правильності в оцінках існуючих бездуховних та антикультурних тенденцій в сучасному суспільстві позиція вченого нас не може задовольнити, тому що, заперечуючи будь-який культурний зміст в сучасній цивілізації, ми зводимо цивілізацію і культуру до непримеренного конфлікту, прочимо загибель культури. Так, ми не зможемо вже буквально відродити в наші дні, скажемо, давньосхідну або античну культуру, але зберегти і використовувати культурні надбання попередніх епох та поколінь ми можемо й повинні. Тому актуальним завданням зараз є не відлучення сучасної цивілізації від культури, не спроба повернути “колесо історії” назад, а виявлення культурного змісту нашої цивілізації та його реалізація.
Мабуть, варто дивитися на цивілізацію і культуру не як на ворогів, а як на союзників. І якщо ми хочемо мати майбутнє, то повинні прагнути до розумного компромісу між теперешністю та минулим. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації перетворює в утопію ідею культурного відродження народу, адже культура потребує цивілізації, як душа потребує тіла. Цивілізація - це тіло культури, її матеріальний носій, який має не природне, а соціальне походження. Бездуховна цивілізація жахлива річ, культура позбавлена своєї матеріальної оболочки - річ не можлива.
Потрібно не забувати, що існує межа, за якою цивілізація заснована сучасною культурою, може обернутися непоправним лихом для суспільства. Так, здобутки культури (промислові винаходи, наукові відкриття, нові засоби мистецтва тощо) при перетворенні у факти цивілізації (індустріалізація, атомні бомби, електростанції тощо) завдають шкоду екології і ставлять під знак питання існування світу і людини.
2. Людина як продукт культурної еволюції і культура як продукт еволюції людини.
Як людське творіння культура перевершує природу, хоч її джерелом, матеріалом і місцем дії є природа. Діяльність людини не дається природою, хоч і пов`язана з тим, що природа дає сама собі. Природа людини, що розглядається без цієї розумової діяльності, обмежена тільки здібностями чуттєвого сприйняття і інстинктами або ж розглядається в стані запліднення та недорозвинутості.
Людина перетворює і добудовує природу. Культура - це формування і творчість. Протиставлення “природа і людина” не має виняткового змісту, так як людина в визначній мірі є природа, хоч і не тількі природа... Не було й нема чистої природної людини, за словами П.А. Флоренського.
Протилежністю культурної людини є зовсім не природна людина, а варвар. Ніякої природної людини не існує. Є лише людина культурна або варвар. Від початків до кінця історії, є й буде тільки “людина культурна”, тобто “людина, творець”.
Однак, оволодіння зовнішньою природою само по собі ще не є культурою, хоч це одна з її умов. Опанування природи означає оволодіння не тільки зовнішньою, а й внутрішньою, тобто людською природою, на що здатна тільки людина. З цієї точки зору культуролог А. де Бенуа дає означення культури: “Культура - це специфіка людської діяльності, те що характеризує людину як вид. Даремні пошуки людини культури, появу її на арені історії слід розглядати як феномен культури. Вона глибоким образом спряжена з сутністю людини, є частиною визначення людини”. Людина і культура нерозривні, подібно рослині і грунту, на якому вона росте.
Людина зробила перший крок до розриву з природою, почавши будувати на ній свій світ, світ культури, як подальший щабель у світовій еволюції. З другого боку, людина є єдине кільце між природою і культурою.
Культура - це природа. Яку “перетворює” людина стверджуючі засобом цього себе в якості людини, їх протиставлення завжди несе збитки гідності людини. Вона - єдина істота, здібна до неперервного новаторства.
Людина - унікальний творець історії, що надає їй змісту через регулярну зміну символів. Для людини, культура первинніша від природи, історія первинніша від біології. В літературі радянського часу протиріччя між природою і культурою вирішується через категорію діяльності. Багато вчених відмічають, що культура як феномен, стала можлива тількі завдякі здібності людини, як діяльності. Тоді культура - це результат всього людського життя.
Але такий тезіс потребує критичної оцінки. Справа в тому, що розширене тлумачення діяльності як подоснови культури не дає можливості виявити специфіку культури як феномена. Чи можливо у цьому контексті співставити культуру і суспільство. І те і друге є продукт людської діяльності. Але ці феномени не тотожні.
Культура не може існувати без людини: він її створив. Що при цьому його надихало? Бажання затвердити себе у природі в якості господаря, здібне змінити обдаровання? Намагання перебудувати природу? Несвідома гра творчих сил, здібних безмежно розгортати свій потенціал? Як тількі виникає питання: ради чого? - людська активність виявляється зовсім не однаковою по власній націленості і джерелам.
Не всяка діяльність народжує культуру, а тількі та її частина, яка носить сакральний характер і пов`язана з відшуканням змістів, що вичитуються в бутті. Щоб збагнути таємницю культури, необхідно вийти за її межі і відшукати критерії, які знаходяться поза нею. Людина далеко не завжди відповідає на питання призначеності буття і своєї особистої долі. Діяльність людини різноманітна, можна вказати на такі дії людини, які спряжені з напруженим творчим актом, проривом у новий духовний простір, розкриттям змісту оточуючого. Це і є культура. Але є й такі артефакти, які не містять у собі сакрального змісту, не народжують горіння людського духу.
У людській діяльності багато що народжується вперше як виявлення змісту. Але багато служить процесу тиражування знайденого колись. Між краном і храмом - велика різниця. Храм - це ієрархічність буття, щось, що стоїть над людиною, над його людськими потребами.
На думку П.А.Флоренського не створення знарядь праці виступає в якості існування культури. І справа не в тому, що природа знарядь інша. Створення корисних для людини речей набуває сакральний, тобто культурний зміст, тількі тоді, коли знаряддя розглядається, як проекція позатворчих недр людської істоти, і все його власне емперічне буття - тіло, її духовне життя. Зміст палкі, молота, насоса не розглядається безпосередньо. Творчість розуму виявляється у виробництві речей. Зміст яких не явний. Це виробництво символів, тобто створення культури.
Діяльність людини багатопланова. В одному випадку вона породжує культуру, а в другому дещо інше: форми соціальності, цивілізації і т. д. Далеко не завжди людська активність пов`язана з поривом в області духу. “Друга природа” включає в себе акти копіювання, відтворення. Людина, яка винайшла колесо, - творець культури. Робітник, який робить це колесо на конвейєрі - людина цивілізації.
2.1. Людина як продукт культурної еволюції.
Специфіка людини як продукту культурної еволюції є фокусом визначення своєрідності культури та її закономірної необхідності на шляхах здійснення універсального процесу еволюції природи.
Виявлення особливостей людини та способу її буття зобов`язує до розгляду цього феномена в системі універсуму. Як підкреслював Тейяр де Шарден, у процесі самопізнання людина не може цілісно осягнути ні себе поза людством, ні людства - поза життям, ані життя - поза універсумом.
Таке бачення з`ясовує той факт, що людина - не статичний центр Всесвіту, який виникає водночас і раптово. Людина - продукт складного, досить тривалого еволюційного процесу, що не обмежився формуванням її як природної, біологічної істоти. Біологічні якості та закономірності людини як живої істоти є лише частиною того природного, що втілено в ній. За даними сьогоднішньої науки, людина є вищим синтезом усіх сил саморозвитку матерії у Всесвіті. В цьому розумінні вона - не тільки біологічна чи соціальна істота, а, до певної міри, і космічна. Ще В.І.Вернадський наголошував, що людина повинна розуміти те, що “вона не є випадкове, незалежне від довкілля - біосфери чи ноосфери - вільно діюче природне явище. Вона - неминучий вияв більшого природного процесу, який закономірно триває протягом щонайменше двох мільярдів років”. Таким чином, у людині вбачається вісь та вишина еволюції, в процесі якої антропогенез вінчає собою космо- та біогенез. Але це не означає закінчення еволюційного процесу. Адже з появою людини в системі універсуму з`являється нова світотворча сила, з котрої розпочинається новий етап еволюцїї.
Людина - продукт двох типів еволюції. За розгляду як представника ссавців та вищих приматів, її потрібно вважати продуктом біологічної еволюції. Однак людина більшою мірою і продукт еволюції культурної, бо ті суттєві ознаки, що відрізняють її від тварини, є результатом саме цього етапу еволюції.
Однак парадоксальність феномена людини проявляється вже на рівні її біологічного становлення у відхиленнях від загального механізму. Так, мінливість та спадковість, які належать до загальних законів універсального еволюціонізму, при формуванні людини принципово змінюються за змістом, набуваючи характеру “надорганізмових” процесів її розвитку, стаючи засобами формування культурної конституції людини.
Тільки у людини генетичні зміни в мозку та центральній нервовій системі привели до більш радикальних, ніж у тварин, змін поведінки. Розум - еволюційне досягнення саме людини, що дає їй докорінну перевагу над іншими тваринами. Людина - єдиний носій свідомості, котрий досяг ступеня думки. З моменту переходу порога думки еволюційний розвиток її починає виходити за фізиологічні межі. Коли для перших представників гомінідів типовим є реалізація в життєдіяльності законів біогенезу, то вже Homo sapiens став тим щаблем антропогенезу, де класичний механізм біогенезу, природного відбору починає “відмовляти” і перебудовується. Включається механізм культурної еволюції, який радикально змінює можливості людської істоти щодо пристосування: межа (щоб не сказати - прірва) між природним і людським буттям виявляється абсолютно чітко, розщеплюючи цілісність природи на субстанційно тотожні, але різко відмінні реалії за способом, типом та ритмами існування.
Увесь цей процес переходу від суто біологічних закономірностей розвитку людини як виду до культурних закономірностей її існування окреслюється досить широкими хронологічними рамками, у межах яких антропогенез, що розпочався близько двох з половиною мільйонів років тому, доповнений соціогенезом (близько 1,6. млн років), завершився появою Homo sapiens (35—40 тис. років тому). Розвиток людини як біологічної істоти закінчується у кінці мезоліту - на початку неоліту. З точки зору морфологічної будови вона відповідає сучасним стандартам: за способом існування повністю вивільнилася з біологічно-інстинктивної форми, всі біологічні інстинкти взяті під соціальний контроль. Людина остаточно перейшла у стадію культурно-еволюційного розвитку. Розпочинається найбільш стрімкий та найбільш значущий етап еволюційного процесу, де людина продовжує своє вдосконалення за рамками біологічно-природного обмеження у сфері культурно-духовного саморозвитку. Якісна відмінність духовно-культурного виміру сучасної людини та біологічно-морфологічно однакового з нею кроманьйонця є найкращим доказом значення та можливостей культури як різновиду еволюції.
З переходом до виробничої діяльності по виготовленню штучних знарядь праці, до наслідування через передання знань необхідної для виживання інформації, до використання мови як засобу негенетичного кодування цієї інформації та спілкування, із освоєнням соціальних стосунків в організації свого існування людина включилася в нову стадію еволюції, де рушійними силами стали колективні творчі можливості людства, яке існує та розвивається засобами культури.
Людина як продукт цих стадій еволюційного процесу є “точкою перетину”, яка поєднує культуру та природу поза їх різноякісністю. Природа і є тією першоосновою, на якій розвинулася людина. Вона знаходиться не лише “поряд”, а становить саме її буття. У той же час культура - це існування буття в його людській специфіці яка виділяє людську істоту з безпосередньої тваринної залежності від природи. Саме завдяки культурній еволюції людина придбала і вдосконалила свої найхарактерніші риси та властивості пристосування і виживання в навколишньому світі. Творячи культуру, людина постійно спонукується на подальший саморозвиток, а також стає силою розвитку природи. Досягши в культурі опосередкованого опанування фундаментальними засадами свого існування, людина хоч і виробила засоби підпорядкування природно-необхідного своїм потребам, однак остаточно не вивільнилася від нього, не стала поза природою. Навпаки, як продукт природи, що займає найвищий щабель у природній ієрархії завдяки володінню силою розуму в творенні свого буття та буття природи, людина ще тісніше пов`язана з природним універсумом мірою відповідальності за перетворення, які вона привносить у нього. Навіть поза усвідомленням своїх обов`язків як носія величезної творчої, але водночас і руйнівної сили, людина пов`язана з природою у своєму фізичному існуванні, що потребує гарантій стабільності та надійності у стихії природного середовища. Руйнуючи природу, людина зменшує свої життєві шанси. Біосфера може існувати без людини. Людина ж існувати без біосфери не здатна.
Отже, за всієї відмінності у формуванні культури як засади людського буття, постійно простежується необхідність співвідносити її з природою. Вєсь досвід історико-культурного буття людства свідчить, що культура не може розвиватися всупереч своїй субстанційній основі - природі. Але, з іншого боку, простежується, особливо у зв`язку з радикалізацією людського активного втручання у природні процеси, зворотна залежність. Олюднена природа дедалі більше потребує культурного ставлення. З кожним кроком у розвитку людських діяльних можливостей вона чимраз більше залежить від рівня розвитку культури, від її здатності до відповідної взаємодії з природними силами, від рівня свідомості і відповідальності людського ставлення до неї. Відповідно до цієї залежності якість взаємовідношення людини та природного універсуму стає показником рівня розвитку культури, її типологічних різновидів.
Можна сказати і по іншому. Якщо культура і є те, що складає сутність людського буття або, хоч, те, що відрізняє людське буття від усякого іншого, або сама є способом або функцією цього буття. В останньому випадку буття завжди буде виступати для людини як людське буття. У цьому і криється основа онтологізації феномена культури, розгляд її поперш за все як реальності людського світу.
Ототожнення людської і кульурної реальностей приводить до висновку: культура є дещо людське у людині, а людина є людиною так як вона опанувала світ культури. Або: людина є мірило наявної культури, а культура, в свою чергу, є критерієм розвитку людини. Тому ототожнення культурної і людської реальності дає дуже сумнівне знання. Питання про те, що в людині є людським, дає лише одну відповідь - все. При чому ця відповідь є універсальною, що стосується кожного окремого індивіда, і людського роду. Універсальність же однозначної відповіді і є викладенням проблеми. Або як писала Урсула Ле Гуін: “Коли знаєш відповідь, тоді і питання не існує, а якщо відповіді не має, тоді і питання не повинно існувати”.
Становлення людини відбувається у культурі. Культура стискає у своїх міцних обій