ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ С.В.ВАСИЛЬЧЕНКО

(С.В.ПАНАСЕНКО)

Рубанського Валентина©

План

НА ШЛЯХАХ ЖИТТЯ 3
Дитинство 3
Навчання 5
Праця в школах 7
Праця в газеті “Рада” 13
Роки імперіалістичної та громадянської війни 15
Останні роки життя 15
Творчість 18
Твори про вчителів 19
Селянська тема 21
Твори про дітей 24
Новели про війну 25
Пожовтневі твори 26
Ім’я йому-народний письменник 35
Література 36

НА ШЛЯХАХ ЖИТТЯ

Дитинство

Степан Васильович Панасенко народився 8 січня 1879 року в родині ремісника-шевця в містечку Ічні на Чернігівщині. Чимала родина Панасенків – усіх було восьмеро – тулилася в старій, скособоченій хаті, обсадженій кленами, ясенами, горобиною. Маленькими підсліпуватими віконцями дивилася вона на майдан, дивилась просто й відверто, не соромлячись бідності своєї, бо жили в тій оселі чесні роботящі люди. Батько був чоботарем, мати по наймах за нужденний заробіток гарувала.

Не маючи власної землі, разом із старшими синами взимку займався шевством, а влітку та восени всією родиною йшли на заробітки чи в панську економію, чи до куркулів-хуторян.

Довгими вечорами в хаті кипіла робота: батько шив чоботи і синів своїх старших того ремесла навчав. А менші залазили на піч і по черзі розповідали казки, вигадували всякі дивовижні історії. Степан завжди умів найдотепніше змостити. Був меткий, жвавий, беручкий до всякого діла.

В убогій сім’ї шанували праведне слово, пісню, жарти. Батько був письменний (колись у дяка навчився грамоти), поважав освічених людей, знав ціну мудрій книжці. В хаті Панасенків любили Шевченкового “Кобзаря ” і
Гоголевого “ Тараса Бульбу ”. Часом тут лунали пісні – “Ой, наступала та чорна хмара”, “За Сибіром сонце сходить…”. Їх виводили дорослі й діти.
Значно пізніше письменник Степан Васильченко (такий літературний псевдонім обере Степан Васильович Панасенко) згадуватиме: “Найсильніше враження справила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь, твори яким я не знаю рівних у світовій літературі. Перегортаючи “Кобзаря”, я не один раз пригадував усе своє життя…”

Батько дбав, щоб діти вчилися, бо у спадщину ніякого достатку він їм не міг лишити. “Учіться, діти, - казав, бувало, - та шукайте других шляхів”.

“Спогади про раннє дитинство остались у мене трохи хаотичні. Пригадую зими: морози великі, а хата холодна, харч убогий, та чад, та брак одежі…
Поки діждешся того тепла. Ну, а тоді брала наша: стави, майдани, бур’яни, крамні смітники… Забуваєш, було, що є в тебе якась там хата. Мати казала: влітку зовсім діти дичавіють – треба якої принади, щоб залучити їх до хати.
В цей час виховання звичайно ішло “самопас” – під єдиним доглядом жаркого сонця.

В барвистому квітникові моїх дошкільних спогадів й до цього часу найцвітнішими збереглися чогось спогади, на перший погляд, неістотні, дрібні.

Такі, наприклад, були мрії про срібну гору. В зимові, холодні вечори, лежачи на полу під замурованим вікном, що його лізли льодові роги, зігнувшись під легеньким рядном, я марив про те, що, діждавшись тепла, я зроблю собі срібну гору. Мріяв так уперто, так довго, жагуче, що, зрештою, почав робить підготовку. Чим реальніше, правда, підходив до цієї химерної мрії, тим більше доводилось обмежувати її. Гора в моїх мріях усе меншала й меншала і, зрештою, перетворилась у невеличкий обеліск, завбільшки з аршин, облитий замість срібла, якого, звичайно, я не мав надії добути, звичайним оливом. Почав навіть збирати олив’яні пломби по смітниках коло крамниць.
Старші брати поливали оливом “паці” – і я бачив, як його топлять в черпаку.
Коли прийшла весна, тепло, зелень, радість, ці мрії розтопились, випарувались без сліду. Коли я пригадав їх весною, вони тоді ж здалися мені химерними і нецікавими. Було дивно, чого я так довго і так жагуче з ними, так гаряче водився.

Другий спогад – це звичайний червоний папірець, що й зараз він стоїть у мене перед очима. В часи мого безпризорного дитячого бурлакування був у мене перевесник мій, сусід і приятель, що у нас із ним була велика, зворушлива дружба. Ми з ним часто ходили на базар межи крамниці по цяцьки, які ми знаходили для себе по смітниках коло червоних крамниць
(мануфактурних).
Був у нас на базарі один смітник, який ми називали “Добро”, - коло мануфактурної крамниці. Там щодня була для нас якась пожива – кольорові шворочки, олив’яні пломби, коробочки, пуговички тощо. Одного разу ми ішли базаром до Добра, як звичайно, обнявши один одного за шию… Раптом перед очима – червоний папірець, перевитий сухозліткою, як макова ніжна квітка… І таким він здався чарівним, таким знадним, що, пам’ятаю, дух забило.
Здавалось, якась стороння сила підхопила нас, як буря. Ми кинулись навипустки до його, не добігаючи трохи, вчепилися один в одного, як звірята, качались по піску, бились, дряпались, поки одразу вхопили обоє разом той папірець і рознесли на дві половини.

Подержали в руках, подивились – звичайний папір. Покидали додолу, засоромлені.”-так згадував про своє дитинство Степан Васильович.

Навчання

П’ять років ходив Степан до початкової школи в Ічні. І закінчив її найкращим учнем. Його залишили при школі, щоб готувався до вчительської семінарії. Минуло два роки напруженої праці. За цей час хлопець добре опанував програму, перечитав багато книжок російського і світового письменства (при школі була як для того часу багата бібліотека).У підлітка виявляється нахил до літературної творчості, і він заносить у таємний зошит- щоденник не тільки свої напівдитячі роздуми та переживання, а й записує народні пісні, а також перші проби свого пера.

Назавжди запам’ятався Степанові той прощальний вечір, коли родичі й сусіди випроводжали його вчитися до семінарії. Момент був урочистий. По лавках сиділи родичі, сусіди, збоку стояла наша сім’я. Коло порога м’яли шапки в руках куткові діти. Всі рідні були смутні. Мати плакала. Родичі позирали на мене пильними, недовірливими очима і давали свої мені заповіти, а сусіди давали настанови: “Пам’ятай батька, матір шануй”, “Не забувай, з якого кола вийшов”, “Бідними не гордуй, бо сам із таких”. Зрештою під'їхав під хату віз, що мав відвести Степана на станцію, він зробив три традиційні поклони перед іконами, і вилетів з хати, мов на крилах. В голові у нього було повно думок, зворушливих і радісних… А в грудях смуток. Миготіла радісна, невиразна, пиховита думка: “Між своїм родом – батьками, дідами, самими далекими пращурами – я перший іду до культури, до світла, перший пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого принадного і такого малодосяжного для нас, бідних селян, іншого світу. Я посланець. Прощай рідне, тепле, безмежне, таке спокійне народне море…
Вернуся до тебе, проте вернуся – іншим”. І справді – вже різдвяними святами прибув до рідної хати в пальті – замість чумарки і в кашкеті з оксамитовим околишем.

Коростишінське семінарія була єдиною на Україні, куди приймали здібних дітей селянської бідноти. Вступити до неї було мрією, але щастило не багатьом, бо на казенний кошт виділялося щороку тільки 10-12 місць, а платити за навчання незаможні батьки не могли. Тому-то вчилися в
Коростишеві переважно діти багатіїв.

Семінарія не справдила надій Степана Панасенка. “Навчання було в семінарії трохи хаотичне, - писав він пізніше. - Часом вона більше скидалася на музичну або співочу школу. Було чимало гультяйства.” Казенно- схоластична програма навчання не могла задовольнити допитливого, жадібного до знань юнака, і він опановував науку самостійно, читаючи художню літературу, науково-педагогічні та історичні книжки. Степан ще раніше під впливом поезії О.Пушкіна, О.Кольцова виявляв нахил до творчості, проте в семінарії його здібності давали себе знати хіба що в обов’язкових класних
“сочинениях”, які часом набирали белетристичного вигляду. Писати ж щось своє, вимріяне, не дозволяли умови інтернатського побуту та ще надзвичайна скромність юнака.

Твори, позначені впливом соціалістичних ідей, писали Іван Франко,
Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Згадаймо страйкарів з повісті
“Борислав сміється”, нескореного “вічного революціонера”, бентежних каменярів. Згадаймо досвітні вогні, що їх засвітили мужні робітники. Таки твори були дуже популярні в семінарії. Часто збиралися семінаристи, щоб почитати заборонену революційну книжку, антиурядову листівку, погомоніти про волю. В дружньому колі лунала бойова пісня “Шалійте, шалійте, скажені кати”, лунали бадьорі та журливі мелодії рідного народу.

В семінарії Степан Панасенко вступає до літературно-художнього гуртка. У роботі цього гуртка майбутній педагог і письменник брав найдіяльнішу участь.

Немало води спливло за три літа. Змужніли хлопці, розуму набралися.
Настав час прощання. А далі – в путь. До якого ж берега пристане хиткий човен його, Степанової долі?

По закінченню семінарії Степану Васильовичу було видане свідоцтво, в яке було записане: “ Стефану Васильєву Панасенко, сину козака, дев’ятнадцяти лет в том, что он, при отличном поведении, оказал успехи:

В Законе Божем 4

Педагогике 5

Русском языке 5

Церковнославянском языке 4

Математике (арифметике,

Геометрии и землемерии) 4

Истории 4

Географии 4

Естествоведении 4

Пении 3

Чистописании,

Рисовании и черчении 4

Практических занятиях преподования 4

Гимнастике 4

Ремёслам не обучался, но обучался игре на скрипке и может обучать пению…

Он удостаивается звания учителя начального училища и при поступлении на означенную должность имеет пользоваться всеми правами, той должности присвоенными.”

Осінь 1898 року. Село Потоки під Каневом. Тут по закінченні семінарії опинився молодий учитель. Школа в старій напівструхлявілій хаті під солом’яною стріхою. З кутків тягне вогкістю й цвіллю. Сиро, непривітно.
Майже така сама вчителева квартира. Голі стіни, голий стіл, кривоноге ліжко, три стареньких стільці. Оку нема за що зачепитися. Сумно на душі у
Степана, жура серце діймає. Правда, його тепер величатимуть “гоподин учитель”. Та дарма! Він зроду-віку не забуде свого мужицького коліна.

Не горнувся Степан у семінарії до поповичів та куркуленків, а тепер і поготів не запобігатиме ласки у панів та підпанків. Нізащо в світі! Перед ним висока місія просвітителя дітей сільської голоти. Ось до кого слатиметься його життєва дорога.

Праця в школах

Сповнений молодечого запалу, учитель Потоцької однокласної школи поринув у роботу. В класі – більше сотні учнів (чотири групи). Єдиних підручників немає. До якої методики вдатися, якого способу добрати, щоб за таких умов навчити дітей хоч по складах читати і без грубих помилок писати?
Учитель думав, міркував, зважував. І таки знаходив вихід. Його учні багато й залюбки читали, самостійно розв’язували складні задачі. А особливо захоплювали їх усні розповіді, перекази цікавих історій. Школярі полюбили науку, свого наставника. Бешкетники, й ті принишкли, втяглися в роботу. А як загорялися дитячі оченята, коли вчитель читав їм вірші, казки, оповідання рідною мовою, коли вчив співати задушевних українських пісень.

Для дорослих молодий учитель організував вечірні класи. А згодом утворив аматорський драматичний гурток. П’єси ставили не тільки в Потоках, а й у навколишніх селах. Добра слава про вчителя полинула по всьому повіту.

Літні селяни любили і поважали Степана Васильовича, а молодь мало не на руках носила. “Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу, і хотілось пірнути в його теплу глибінь, в саму гущу”, - згадував письменник.

Бурхлива діяльність учителя не сподобалась місцевим панкам. Піп
Діановський спочатку не спускав ока з Степана Васильовича, а далі заходився повчати: мовляв, навіщо мужикові грамота, хай краще молиться богу. Але ні піп, ні пристав, ні урядник – ніхто з місцевого начальства так і не зміг перетягнути на свій бік молодого вчителя.

Одного разу Степан Васильович став свідком обурливої сваволі і знущання писарчуків у канцелярії пристава над безвинним сільським парубком.
Він писав про це в газету. Допис, навіть у переробленому, значно пом’якшеному викладі, зчинив переполох серед сільського начальства. На непокірного вчителя посипалися доноси губернаторові.

За розпорядженням інспектора Степана Васильовича перевели до
Богуслава. Тут на молодого учителя знову чекала клопітлива праця з непідготовленими учнями. Клас складався з учнів різної підготовки: одногодники, двогодники, тригодники і навіть більше, - це була 1-ша група, кошара із сирим матеріалом, з якої за рік треба було витягнути 30-40 для дальшої групи. Систему цю завів хитрий лис, завідуючий, якому в старші групи доходили кращі й здібніші учні. Звичайно, при такий системі вжити якихось методів не було ніякої можливості. Праця була хаотична, утомна й нецікава. Завідуючий був старий лис, з медом на устах, якого, проте, радили мені стерегтися. З попом, гонористим протоієреєм місцевого собору, при першій прояві з його боку до себе зневаги став “на ножі”, примусивши його поводитися чемно. Попечителя школи, лісничого удільних лісів, перед яким вся школа становилась “на задні”, знати не хотів і не визнавав ніяких його прав над учителем. Та найстрашніше – провінційне міщанське болото, приниження і моральне спустошення багатьох колег, безбарвна, затуркана місцева інтелігенція. Гидко було дивитися, як деякі вчителі згиналися в покорі перед панами й підпанками. Але були в Богуславі й інші люди – робітники, ремісники, яких налічувалося у містечку кілька тисяч. Серед них жив волелюбний дух, ширилися революційні настрої. Молодий учитель охоче спілкувався з робітниками, приходив до них, брав участь в обговоренні громадських подій.

Молодому вчителеві не було з ким поділитися своїми болями, і він звіряє бентежні роздуми паперові. “Разом із моєю видною для всіх працею у мене одбувалась і друга, нічна, таємна, якої не хотів показувати нікому.
Часто після вечірньої праці, коли з школи порозходяться мої гості, я зачинявся в кімнаті, витягував свої зшитки і писав, гортав сторінку за сторінкою, аж поки не заглядав у вікна світанок… Папір, здається, горів під рукою .…Це був або мій таємний щоденник, куди я заносив свої учительські жалі та кривди, а той таємна кореспонденція, до газети, яка розросталась до розмірів огневої статі, а то – вірші про поселенців, що мусять кидати свою
Україну”.

Так з’явилася поема “Розбита бандура” – твір про злигодні бідняків- переселенців, надісланий автором до журналу “Киевская старина”, але на жаль, не надрукований. Першим твором письменника, що побачив світ було оповідання з учительського життя “Не устоял”, опубліковане в 1903 році на сторінках “Киевской газеты”.

Письменник Є.Кротевич, що зустрічався в цей час з Степаном
Васильовичем в одному з робітничих гуртків згадує, як, розповідаючи про загальний страйк робітників у Києві, учитель вигукнув:

- Починається революція, товариші!

Він і промови свої всі починав саме цим рідко вживаним тоді словом
“товариші”.

За доносом київському губернатору Панасенка незабаром звільнили з посади. І почалося його “летюче, невпокійне учителювання”, що бувало по троє учительських місць мусив міняти на рік. Після звільнення, сік-так, зо всякими застереженнями й умовами, одержав місце в убогій школі в селі
Карапишах між безталанними вчителями. “Пам’ятаю: завжди курява, в класі гамір, темрява така, що діти порозлазяться по вікнах, а маленькі граються в жмурки. Та ще пам’ятаю, як,, вернувшись із класу молодий спітнілий учитель кашляв кров’ю.” - писав Степан Васильович. І півроку не був, перекинувся на
Полтавщину. Тут знову осміхнулося йому примарне щастя. Школа двокласова, гарна, з начальства ніхто не заглядає, співробітники – учителі – хороші.
Робота налагодилась. Діти люблять, люди поважають, колеги умовляють: “Годі вам жити циганським життям, залишайтеся назавжди у нас “директором”. Ми тут вас оженимо й прикріпимо до місця. Так більше буде з вас користі.” “А чому б, справді не окопаться тут?” - майнула спокуслива думка. Але на другий чи на третій день після таких думок була вже йому й кара за їх. Наказ інспектора: за 24 години перебратися за помічника в Драбівську школу.

За інспектора там був прозваний між учительством Діоклетіаном лютим, знаменитий своїми грубощами інспектор Кішка. Другий пакет був такий од його: ”Приказываю… в течении 3-х часов с момента получения сего выехать из
Буромской школы…”

За пакетом зразу увійшов старшина з папером. Старшині од інспектора теж наказ: прослідить, щоб неодмінно за 3 години учитель вибрався з школи.
Виявилось пізніше – надіслано було йому вчительську характеристику.
Відправили його до Драбівської школи.

На перший погляд, ніби йшло на добро: тут і шкільний будинок кращий, і класи ліпше обладнані, але сум охопив Степана Васильовича: “Два вчителі – поповичі, два законовчителі – попи, учителька – попівна. Між ними я – селюк, пролетар.” Сіре, нецікаве існування вчителі урізноманітнювали пияцтвом, грою в карти. Все це відбувалося в учительській, де, не маючи квартири, мусив мешкати Степан Васильович. Важкі думи обсіли його. Ось уже в скількох школах Київщини та Полтавщини працював і майже повсюдно одне й те саме… “Я чув слова: учительства – то є благородна місія, учитель – то трудівник чесний, народна нива, народна користь – “світильник цивілізації”.
Як огидли мені ці слова, як боляче вражають вони мене, яка зла, яка гірка іронія почувається мені в них…

Учитель – то єсть вимучена, скалічена і фізично, і морально людина з порушеним до болю чуттям; учитель – мученик, і краща частина суспільства дивиться на його, як на мученика, як на каліку, з своїм противним жалем.

…Скиньте з нас сумні шати, дайте нам змогу працювати просто й чесно, дайте нам людського життя, бо ми не хочемо бути каліками… Дайте нам хліба і світу, бо ми люди, як і усі… Ви одіваєте нас у шати подвижників, але знайте, що не сього нам треба, і на вашій совісті ми будемо стояти обідрані, голі, голодні, темні і забиті примари, ми, народні посланці, найкращий цвіт і сік нашого народу.
Та я ж не хочу бути мучеником з-за одної пустої й навіть смішної мрії… Бо те, що пише й говоре про учителя ота солодка інтелігенція, - то пуста мова, перехвачена, що дзвонить у дзвін і не зна, по чому.

Скажіть мені, що може доброго зробити для народу отой нещасний, слабий, темний учитель, що мусить бліднути перед всякими гудзями та кокардами, кому всякий сільський інтелігент як милостиню подає кінчики своєї руки, той, що нема йому просвітлої години у боротьбі з нуждою за насущний кусок той? Яке він добро зможе зробити людям? Забитий, загнаний, з вимученим лицем, з боязким хворобливим блиском в очах, завше безмовний, завше покірний. Та чи се ж той чоловік, що сміливо повинен вести до світу, до правди?.. Хто піде за ним?..

Багато я бачив таких обездолених, даремних трудівників між літніми вчителями, і бачу, і знаю, що коли остануся учителювати – і мене така доля чекає… мене страх бере, мурашки поза спиною проходять – й пориває бігти, тікати… бігти куди-небудь, хоч в писарі, хоч торгувати за прилавком, хоч навіть у старці, аби втекти від того імення – учитель… Я ще молодий, в мене є здібності, енергія. Ні, я ще поборюся за кращу долю…”- писав Степан
Васильович у своєму щоденнику.

Прагнучи розширити свою освіту, Панасенко в 1904 році вступає до
Глухівського вчительського інституту, який жартома називали тоді мужицьким університетом. “Сумна була ця школа, - згадує він. - Це був тупик, в який заганяли тих селянських учителів, які прагнули вищої освіти… Це була похмура, ділова казарма, де, крім академічного навчання, не було доступу нічому другому”.

В тривожній і грізний час випало вчитися Степану Васильовичу. 1905 рік сколихнув усю імперію. Розгорнувся масовий робітничий рух, який невдовзі переріс у збройну боротьбу. “Кривава неділя” 9 січня 1905 року прискорила вибух революції. На вулицях міст виростали барикади. Горіли по селах поміщицькі маєтки, економії. Революційний пролетаріат Росії взяв до рук зброю, щоб повалити самодержавство.

Свіжі подихи революційної бурі донеслись до Глухова. Застрайкували студенти, вимагаючи від адміністрації реорганізувати казармений режим, оновити систему викладання, змінити інститутські порядки. Одним з ініціаторів і керівників страйку був Степан Панасенко.

Царській уряд чинив люті розправи над повсталими. Повсюдно гриміли постріли, свистіли нагаї каральних експедицій. До каторжного Сибіру потяглися довгі валки закутих у кайдани революціонерів, борців проти самодержавства.

Вщух страйк в інституті. Студенти один по одному відійшли од революційної діяльності, скорилися, принишкли. Надії на поліпшення навчання в інституті розвіялись. Степан Панасенко забирає документи і знову їде на село вчителювати. Придушивши революцію, царизм посилив репресії і проти народної школи. Та навіть в умовах лютої реакції педагог-народолюбець не занепав духом. Більше того – в селі Брусовому на Полтавщині, знехтувавши царською забороною, він навчає дітей рідної мови.

І знову місцеві власті почали переслідувати “неблагонадійного вчителя”.

Степан Васильович давно мріяв потрапити в робітниче середовище. Він добивається переведення в село Щербинівку на Донбасі, яке було одним з центрів Горлівського збройного виступу робітників і шахтарів у грудні 1905 року. Він підтримує тісні контакти з революційними робітниками
Щербинківського рудника, передає на шахти нелегальну політичну літературу.
За спогадами старожилів Щербинівки, Панасенко передав шахтарям російський текст пролетарського гімну “Інтернаціонал”, який виконувався під час мітингів і демонстрацій.

Але не встигає і придивитися до бурхливого шахтарського життя, як його разом з іншими вчителями за куркульським доносом арештовують і запроторюють до Бахмутської тюрми, де йому довелося просидіти півтора року.

У тюрмі Панасенко познайомився з багатьма політичними в’язнями.
Особливо щиро заприятелював з осетином Олексієм Хостнаєвим. Поет у душі, той знав силу-силену казок рідного народу, вечорами розповідав їх. Згодом, на волі, вчитель-українець запише ті осетинські казки, літературно опрацює, надрукує. Довго й терпеливо Степан Панасенко навчав свого побратима грамоти, читав йому “Кобзаря”.

Польовий суд виправдав Панасенка. Та в цей час його звалив тиф. Ледве оклигавши, вийшов з лікарні. Куди тепер? Учителювати йому заборонили.
Поїхав до матері а Ічню. В старій напіврозваленій хаті вона сама доживала віку, тяжко бідуючи. Батько помер, брати і сестри декотрі поодружувалися, інші подалися в найми, на заробітки.

Панасенко живе з приватних уроків. Скромної платні вистачало, щоб так- сяк перебиватися. Вдень допомагав матері, а вечорами та вночі писав.
Працював запоєм, гарячково, до самозабуття. Часто й світанок заглядав у маленькі віконця, а він не міг одірватись від столу.

Раніше Панасенко думав, що, вчителюючи, він дасть своєму скривдженому народові найбільше користі. З любов’ю захоплено віддавався він педагогічній праці. Любив дітей і з усіх сил старався висівати і їхні душі добірні зерна правди і науки.

Тепер йому дорога в школу заказана. Але він жодного дня не сидітиме склавши руки. “Вирішив: так жити не можна, треба боротись. Та як? За зброю для такої боротьби я вирішив узяти слово”, - писав пізніше Панасенко.

…Його шлях у літературу почався ще в сільській школі, коли складав свої перші вірші, наслідуючи Шевченка, Пушкіна, Кольцова. Інтернатське життя в семінарії мало сприяло літературним заняттям. Правда, його класні твори, часто писані в художній формі, до сліз зворушували викладача словесності.

У перші роки вчителювання Панасенко веде щоденник – “Записки вчителя”, нотуючи туди все пережите й бачене. В ньому подибуємо цікаві епізоди, які згодом письменник розгорнув у новели, повісті.

В Ічні Панасенко по-справжньому взявся до літературної творчості.
Життя сільської бідноти, сільських інтелігентів (насамперед учителів), дітей, підлітків – ось що стало об’єктом його письменницьких інтересів.
Улюблений жанр письменника – оповідання. Над кожним з них він довго працює, до блиску шліфуючи кожне слово. Одважившись надіслати написане до української газети “Рада”, яка виходила в Києві (1906-1914рр.). Там і з’явилися друком перші твори – оповідання “Роман”, “Голодному й опеньки – м’ясо” (згодом перейменоване на “Мужицьку арихметику”), “Пацанок”, “Вова”,
“В темряві”, “У панів”, “На чужину”, “З самого початку”. У педагогічному журналі “Світло” одночасно друкуються оповідання “Вечеря”, “Над Россю”. Ці оповідання друкувалися під прибраним іменем - Степан Васильченко.

Всі ці твори одразу привернули увагу читачів соціальною загостреністю, актуальністю тематики і художньої досконалістю.

Праця в газеті “Рада”

Редакція “Ради” запропонувала Васильченкові постійну роботу, і в 1910 року він переїздить до Києва.

Письменник виразно демократичного спрямування, Васильченко не поділяв буржуазно-ліберальних поглядів співробітників та видавців газети. Він часто ловив на собі зневажливі погляди панків-лібералів, які опікали газету. Але ж це була єдина щоденна українська газета, що виходила після революції 1905 року. І Васильченко погодився працювати в “Раді”. Адже тут друкувалися такі письменники та діячі української культури, як М.Коцюбинський, А.Тесленко,
М.Лисенко…

Виходець з гущі трудового народу, Васильченко завжди прагнув чесно служити йому. Проте дещо він поверхово розумів складність класової боротьби на Україні. Національні проблеми письменник розглядав інколи відірвано від соціальних, класових. Тому поряд з такими творами, як “Мужицька арихметика”
, “На чужину”, де дається виразний соціальний підтекст, він пише й оповідання (“Під школою”, “Інспектор” та інші), статті (“Народна школа і рідна мова на Україні”, “В сучасній школі”), у яких йдеться тільки про педагогічну необхідність викладання в народних школах рідною мовою.

У газеті Васильченко веде відділ театральної хроніки. Невисокої платні, яку він одержував, ледве вистачало, щоб якось зводити кінці з кінцями. Мешкав він у дешевий квартирі на Солом’янці, убогій околиці міста, на роботу й з роботи ходив пішки, бо витрачати гроші на візника для нього було б надмірною розкішшю.

Васильченко був завжди невибагливий в побуті. Він дбав про найсвятіше
– творчість, любу серцеві літературну працю. Письменник наполегливо працює.
У літературу він прийшов з багатим життєвим досвідом. Роки вчителювання по селах Київщини та Полтавщини, революційні вихори 1905 року, поневіряння в тюрмі, зустрічі з безліччю людських доль і характерів – усе це визначило тематичний діапазон письменника.

Та, крім життєвої школи, була ще й літературно-мистецька, в якій формувався небуденний талант Васильченка – майстра слова, художника- реаліста.

За порівняно короткий час ім’я Степана Васильченка стало досить популярним. Найкращі його твори з учительського життя, про селян та їхніх дітей здобули визнання серед широких читацьких кіл.

Окремою збіркою твори Васильченка вперше побачили світ у Києві 1911 року. В маленькій книжечці “Ескізи” було надруковано всього три новели
(“Роман”, “У панів”, “Мужицька арихметика”).

У 1913 році в Києві вперше ставили п’єсу Степана Васильченка “На перші гулі”, яку він написав у дарунок українській селянській молоді, що після того так нашуміла скрізь по маленьких і великих сценах по Україні.
Прекрасно обставлена, п’єска зробила на публіку надзвичайне враження.
Молодь була очарована. Казали, що в залі весь час одчувався подих таланту.
“Я дивився виставу з гальорки, гадаючи таким чином краще сховатись на цей час од знакомих. Проте мене в кінці вистави студенти викрили і впорядили овацію. Три курсистки піднесли мені букет квітів. Я спершу сховав його на грудях під пальтом. Курсистки почали протестувати, прохати, щоб я ніс його одкритим. “Ми, бідні курсистки, - казали вони, - купили ці квіти на останні свої копійки, а ви так їх зневажаєте”. Довелось вийняти. Була сумна доля того букета. Надворі стояла негода, дощ, грязь, а жив я на Солом’янці.
Хотів взяти візника – не поїхав. “Ти мені заплатиш полтинник, а шапка в мене стоїть троячку”. На Солом’янці вночі нападали на візників і грабували шапки. Три рубля! – загилив він мені ціну. Довелося тьопати пішки, під дощем. А темно, хоч бий у око. Збираючись на Солом’янську гору, я посковзнувся і так брязнув кілька разів букетом об шлях, що, увійшовши у свою квартиру, побачив, що в руках у мене був один деркач: всі головки в букеті поодлітали. Це були мої лаври… Шкода була викидать! Довго стояли вони в мене без головок…”- згадував пізніше Степан Васильченко.

Друга книжка – “Оповідання” – більша за обсягом ніж перша, мала вийти в 1914 році, але була затримана царською цензурою, якій видався підозрілим її демократизм. Лише через рік вона пішла в люди. А сам автор в цей час перебував далеко від Києва, на фронтах імперіалістичної війни.

Роки імперіалістичної та громадянської війни

Командир саперної роти Степан Васильченко воював на Галицькому,
Двінському, Румунському фронтах. Страшним пеклом видалися письменнику три роки, коли він гибів на передових позиціях. У хвилини затишшя все бачене й пережите нотував до свого “Окопного щоденника”. Жахи імперіалістичної війни письменник відобразив у новелах “Русин”, “Чорні маки”, “Отруйна квітка”,
“На золотому лоні”, “Під святий гомін”. У них на похмурому тлі зображено страдника-солдата в сірій шинелі. Чорна мара смерті всюди чигає на людей.
Тут письменник вдався до нових для нього мистецьких засобів, ускладнених і умовних. Оповідання населяють образи-символи, в них багато похмурого, песимістичного.

Роки імперіалістичної війни, а потім громадянської війни стали для
Васильченка часом ідейних випробувань. Як інтелігент-демократ він у своїх творах викриває імперіалістичну сутність світової війни, із загальнодемократичних позицій висловлює протест проти її страхіть, правдиво передає глухий протест і навіть одверті прокльони широких мас на адресу тих, хто кидав їх як гарматне м’ясо в саме пекло бійні. Однак письменник і в дні перебування на російсько-німецькому фронті, і пізніше, коли було повалено царизм, а згодом і буржуазний Тимчасовий уряд, не зміг до кінця зрозуміти характер суспільно-політичних подій, що відбувалися, зокрема, й всесвітньо-історичне значення Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Не випадково в перші післяжовтневі роки він намагається відійти вбік від непримиренної боротьби між трудящими і контрреволюцією, перебуває певний час у полоні вузько національних ілюзій, викликаних, зокрема, активізацією української націоналістичної буржуазії.

У перші пожовтневі роки Васильченко стояв осторонь бурхливих подій, що вирували навкруг. Це позначилось і на його творчій активності: в час революції та громадянської війни він майже нічого помітного не написав.

Останні роки життя

Однак популярність Васильченка як письменника зростала, бо протягом
1907-1920 років вийшли численні збірки його дореволюційних новел та повістей. Васильченка обирають делегатом на військові з’їзди. Незабаром письменник демобілізовується через хворобу серця, деякий час живе в рідній
Ічні, а потім знову переїздить до Києва.

Влітку 1920 року Васильченко як кореспондент подорожує з хоровою капелою “Думка” по Лівобережній Україні. Пильне око письменника помітило, як серед руїн, нестатків, зубожіння пробиваються паростки нового, соціального життя. Зустрічаючись із робітниками, селянами, червоноармійцями, Васильченко захоплювався їхньою мужністю і твердою вірою в світлий завтрашній день, у побудову нового світу. Свої враження він занотовує в щоденнику, який назвав “З піснею крізь вогонь і воду”.
“Здавалось б, - пише Васильченко, - що в ці часи людей, які перебувають в самому диму історичних великих подій…, людей, які творять історію, які захоплені героїчною боротьбою і перебувають увесь час серед незвичайних обставин великої революції, менш за все повинна цікавить скромна народна побутова пісня і взагалі мистецтво…” Але “пісня чарувала їх далеко більше, ніж когось іншого”.

Подорож з хоровою капелою засвідчила, що Васильченко в перші ж роки радянської влади з радістю зміцнює свої зв’язки з революційною дійсністю, з новим ладом, який утверджував народне мистецтво і відкривав шлях мистецтву до народу. Васильченко повернувся з подорожі збагачений враженнями, ідейно та політично змужнілий. Нові світлі обрії відкрилися перед ним. Уже відомий письменник, він стає вихователем і вчителем дітвори. “Після перших бур, коли в порожній школі почали з’являтися перші учні, я пішов після такої довгої перерви знову за вчителя, тепер уже в нову, українську школу. Не кидав також і літературної роботи”, - розповідає письменник у нарисі “Мій шлях”.

Спочатку він – вихователь дитячого будинку, потім (1922-1928)- учитель 61-ї трудової школи імені Івана Франка в Києві. Його, щирого й привітного, вимогливого й доброзичливого викладача української мови та літератури, незмінного керівника шкільного драматичного гуртка, любили учні, поважали батьки. Працювати було важко, та він мужньо долав труднощі і навчав цього своїх вихованців. “Немає взимку дров, немає потрібного реманенту, немає приладдя, убогий фізичний кабінет, майже порожня бібліотека…- писав Васильченко. - Але школа бадьоро дивиться вперед”.

Степан Васильченко, як ніколи, був оптимістично настроєний. Скромний і коректний, він тихо сяяв внутрішньою усмішкою, що так принаджувала до нього людей. Говорив неквапливо, розважливо. Більше любив помовчати.
Сучасники згадують, як він, бувало, прийде в редакцію журналу “Нова громада”, сяде збоку, замислиться і слухає розмови друзів-письменників.
Здебільшого молоді люди, вони гаряче сперечались, а Степан Васильович ховав у вусах лагідний усміх. Таким бачили його й на різних літературних вечорах, у розмовах з друзями-письменниками. Васильченко щиро приятелював з талановитим прозаїком Григорієм Косинкою. Андрій Головко мав Степана
Васильовича за одного з найулюбленіших своїх учителів.

Напружена, інтенсивна діяльність письменника позначилась на його здоров’ї. В останні роки він усе частіше скаржився на серце. І коли недуга почала дошкуляти, облишив роботу в школі. Правда, думав, що це тимчасово, бо життя свого без дітей-школярів не уявляв.

Мріяв улітку пішки помандрувати по Україні – людей побачити, мальовничими краєвидами помилуватися. Але цей, як і багато інших намірів письменника, так і лишився нездійсненим. Хвороба все частіше приковувала його до ліжка. Єдиною втіхою і радістю для Степана Васильовича лишилась увага і любов читачів, коло яких було досить широке, - робітники,, студенти, учні, вихованці дитбудинків, учителі. Саме вони й зібралися 1 березня 1929 року на ювілейний вечір Степана Васильченка з нагоди 50-ліття від дня його народження. Ювіляра на вечорі не було – він хворів. Йому надіслали багато поздоровчих телеграм, з любов’ю оформлених вітальних адресів.

Читав їх потім Степан Васильович, і надтруджене серце його раділо.
Отже, немарно жив. Йому хотілося ще багато чого зробити, довести до кінця почате, задумане… Але сили з кожним днем танули.

11 серпня 1932 року Степан Васильченко помер.

У затінку яворів на Байковому кладовищі в Києві – довічний сум його могили.

А мостами калиновими до нових і нових поколінь читачів іде барвисте
Васильченкове слово, живе про нього добра пам’ять. До цього часу колишні вихованці Степана Васильченка захоплено розповідають про нього.

Творчість

Художні твори Степана Васильченка, які стали відомі читачам у 1910 році, позначенні яскравою майстерністю, оригінальністю; вони свідчать про тонкий художній смак автора. Знаменно, що вже одне з перших оповідань –
“Мужицька арихметика” – стало в ряд найкращих творів письменника.

Звичайно, творчій зрілості передували літературно-мистецькі впливи, що їх зазнав молодий Васильченко. Йдеться не про примітивні учнівські наслідування і запозичення, а про органічне засвоєння певної естетичної системи, певного художнього методу. Саме такий характер мав вплив на
Васильченка