План
Вступ 2
Научна діяльність 3
На чолі Центральної ради 4
Трагедія Бреста 8
Шлях на Голгофу 10
Закінчення 11
Література 12
Вступ
У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в
змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновдадців чи
оббрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної
культури, політич-ної думки і дії останніх двох століть безнеречно належать
Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їх іменами,
їхньою творчою спадщиною насамперед пов’язані ідеї відродження української
культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й
національної гідності народу. Всі вони належали до революційного крила
української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльності
суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідності
боротьби за національне визволення прагнула домогтися й визволення
соціального.
Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позизія революційних
демократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби за
державність. На такому грунті великої історичної свідомості і виріс геній
М. Грушевського — невтомного дослідника історії та культури українського
народу, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичними
силами всіх українських земель.
Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в за
ідеологізованій ретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла
Грушевського, якщо і згадували, то неодмінно з негативноими ярликами. Його
наукова, культурницька, педагогічна, громадсьха та політична діяльність
неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть
геніального вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували
буржуазним раціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером),
ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був
одним із вождів української революції та федералістом), ворогом Радянської
влади (хоч він виступав за найширше, але рівноправне співробітництво з
нею), агентом австро-німецького імперіалізму(хоч він був його непримиренним
ворогом), заклятим вррогом українського народу (хоч він залишався його
вірним сином до своеї раптової смерті), фальсифікатором історії України
(хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій
царині ми досі не маємо).
Народився М. Грушевський 17(29) вересня 1866 року в невеликому місті
Холмі (тепер Хелм на території Польші), де його батько вчителював у греко-
католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру. У своїй короткій
«Автобіографії» славетний історик згодом відзначав, що його родина з XIII
ст. «загніздилася» в Чигиринському повіті — в самому серці України. Багато
з його пращурів Грушів (эгодом Грушевських) були церковними службовцями,
допоки його дідові Федору не вдалося перебратися під Київ, до села Лісники.
Батько майбутнього історика, Сергій Федорович (1833— 1901), здобув
світську освіту в Києві, викладав славістику. Його підручник
церковнослов'янської мови став офіційним виданням, ним широко користувалися
в усій Російській імперії. Мати — Глафіра Опакова — також походила з родини
служителів культу. 1869 року трьохрічний Михайле разом з батьками
переїздить на Кавказ, у 1880—1886 рр. навчається у Тифліській гімназії.
У гімназичні роки майбутній історик зачитувався книгами М.Костомарова, П.
Куліша, М. Максимовича, які йому діставав батько — шкільний інспектор.
Батько всіляко заохочував потяг сина до історичних знань, передплачував для
нього «Киевскую старину», де друкувалося чимало полемічних статей про
походження Русі, історію України, козаччину.Мабуть, під впливом цих перших
історичних студій юний гімназист у далекому Тифлісі мріє якнайскоріше
повернутися на Україну і, по суті, ще в останньому класі визначає своє
майбутнє. У липні 1886 р. він звертається з листом до ректора Університету
Святого Володимира, що в Києві, з проханням зарахувати його на історичне
відділення історико-філологічного факультету.
Научна діяльність
Дослідницькі нахили студента, йото постійний інтерес до історії України
привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під
його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів,
есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока
наукова розвідка «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV
века», за яку автор одержав золоту медаль.
По закінченні університетського курсу талановитого молодого дослідника
залишають при кафедрі російської історії. Прихід Грушевського в науку
збігся з кампанією жорстокого переслідування всього українського в царській
Росії. Згодом вчений писав про ті часи: «...по числу письменних Росія
стоїть на однім з останніх місць поміж іншими краями. А між різними краями
Росії Україна також належить до гірших, найменьше освічених».
Значно сприятливішими були умови для національного відродження на
західноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптикову
імперію, цісарський уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певною
мірою сприяв послабленню національних утисків. Отож самє Галичина стає
центром тяжіння усіх націоиально-свідомих сил. Там створюються вогнища
відродження української культури. Величезну роботу в цьому напрямі
проводить Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі сили
української інтелігенції.
1894 року Михаило Грушевський очолює щойно утворену кафедру всесвітньої
історії у Львівському університеті, яка зосереджує свої науково-педагогічні
зусилля на вивченні проблем історії Східної Європи. Того ж року вчений у
великому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерську
дисертацію.
Роки професорства у відомому в Європі Львівському університеті стали для
Грушевського школою замужніння. І як талановитого викладача історії України
та ряду інших дисциплін, і як глибокого дослідника історії свого народу.
Тут же виявляються неабиякі його здібності як громадського діяча.
Переїхавши до Львова, М. Грушевський активно співпрацює в Науковому
товаристві імені Шевченка, активно залучає до нього талановитих студентів,
учителів, молодих науковців. Саме співпраця в НТШ зближує Михайла
Грушевського й Івана Франка. З 1897 року Грушевський очолює Товариство із
великим Каменярем вдосконалює його організаційну структуру, розширює сферу
його діяльності, докладає великих зусиль, щоб українські дослідження
набрали міжнародного розголосу.
Мабутъ, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів
«Записок Наукового товариства імені Шевченка», якби він не згуртував
навколо себе талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним
явищем в українській науці й культурі кінця XIX — початку XX століть.
Незважаючи на підступи ідейних противників, польського шовіністичного
бюрократичного апарату, наукових недоброзичливців, діяльність могутнього
тандема Івана Франка та Михаила. Грушевського дає надзвичайно плідні
результати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів, постій-
ними авторами яких стають Леся Українка, Михаиле Коцюбинський, Іван Нечуй-
Левицький, Ольга Кобилянська... 1898 року нарешті з'являється перший том
фундаментальної «Істори України-Руси», невдовзі виходить друком том другий,
1900 року — третій...
Але царські власті не дозволили розповсюджувати ці томи ні на
Слобідській, ні на Наддніпрянській Україні. Загадковими залишалися
досягнення української історичної науки и для Європи. Великим кроком на
шляху подолання цього незнання стало запрошення М. Грушевського до Парижа,
де він прочитав курс лекцій з історії України в російській вільній школі. З
метою розширення наукових контактів вчений відвідує Лондон, Лейпціг,
Берлін, де знаходить однодумців серед відомих вчених-істориків.
Революція 1905 року в Росії і певна відлига в національній політиці, що
наступила згодом, покликали М. Грушевського на дорогу його серцю
Наддніпрянщину. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербурга
він схиляється до повернення в Київ, де проишли його студентські та
ад'юнктські роки. Тут мешкала і його сестра Ганна Сергіївна. Алє и після
переїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв'язки зі Львовом.
На чолі Центральної ради
Початок першої світової війни захопив родину Грушевських у Карпатах. Шлях
додому виявився складним і небезпечним: через Відень, де були давні знайомі
и друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще не
знала, на чиєму боці вона воюватиме. Звідти через Румунію повернулися
додому, в Київ. Та місцева влада зустріла історика холодно, і недовірою. На
підставі наклепницькогозвинувачення в «симпатіях до Австрії» його було
заарештовано і посаджено в Лук'янівську в'язницю. Щоправда, під тиском
масових протестів у Києві, Петрограді і навіть в Нью-Йорку власті зрештою
звільняють видатного вченого, але депортують разом з родиною до Симбірська.
Невдовзі Грушевським дозволяють переселитися до Казані. До 1916 року
професор викладає в Казансько-му університеті — цьому своєрідному притулку
багатьох опальних петербурзьких, московських та українських вчених-
дисидентів. Згодом родина одержує вид на жительство в Москві, але із
забороною відвідувати Україну під будь-яким приводом.
Лютнева революція 1917 року звільнила Грушевського з-під нагляду царської
охранки. Він негайно повертається в Україну і поринає в політичне життя. Ще
під час перебування видатного вченого в Москві його заочно обирають лідером
Товариства українських поступовців. Виконавчий орган Товариства дуже швидко
трансформується в Центральну раду, яка діє як громадська організація,
об’єднуючи навколо себе широке коло людей найрізноманітніших класових,
ідеологічних і політичних переконань. Досить несподівано для самих її
засновників — поміркованих ліберально-демократичних діячів Є. Чи-аленка, С.
Єфремова та Д. Дорошенка, соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри,
членів сціалістично-революційної партії
М. Ковалевського, І. Аристенка, М. Шаповала та інших — Центральна рада
дістала широку підтримку не тільки серед країнства на материнській землі,
але й поза її межами, зокрема в українських громадах Москви, Петрограда та
інших міст, де проходили мітинги, масові маніфестації на підтримку ідеї
федералізму, якою від імені Ради виступив Грушевський.
Після багатьох десятиліть гноблення всього українського і перетворения
України на «Малоросію» найголовнішим для діячів Ради стало прагнення
досягти консолідаціі, єдності українського народу представнцків різних
політичних груп. Гольденвейзер пізніше у своїх спогадах підкреслював. що на
перших порах «мы смотрели на Раду как на чисто национальное объединение,
наподобие нашего «Совета объединенных еврейских организаций» и «Польского
исполнительного комитета». Роль Грушевського и полягала в тому, щоб на
основі консолідації слабких ще політично і організаційно національних сил
перетворити це громадське зібрання в орган конституційної влади в Україні.
Дуже швидко Рада перестала визнавати виконком Тимчасового уряду, що діяв у
Києві, і звернулася до Тимчасового уряду з декларацією про надання Україні
повної автономії.
Але спроби Грушевського порозумітися з Тимчасовим урядом, або якось дійти
згоди, успіху не мали. Повернувшись до Києва, на засіданні Центральної ради
він наполягає на негайному скликанні Всеук-раїнського національного
конгресу, який відбувся 5—7 квітня 1917 р. Грушевському належала величезна
роль у згуртуванні й консолідації 700 делегатів конгресу навколо ідеї
повної автономії України. Братання на з’зді представників різних
народностей України, політичних партій і соціальних верств, писав
Грушевський, давало надію на майбутнє будівництво нового автономного ладу в
Україні.
Через місяць, 18 травня 700 солдатських делегатів, що зібралися у Києві
від діючої армії, також обрали своїх представників до Центральної ради. Ще
місяць згодом близько 1000 делегатів Українського селянського з’їзду
наслідували їх приклад. Новообраний орган підтримали и делегати Робітничого
з’їзду. Усе це спричинилося до того, що Центральна рада почала вважати себе
не тільки представницьким органом відносно невеликої групи національно-
свідомих українців, а парламентом України.
Але тоді як Тимчасовий уряд постійно ухилявся від визнання де-факто
української автономії. Центральна рада гаяла час у безплідних дебатах про
межу повноважень, обходячи такі важливі проблеми, як вироблення
законодавства, забезпечення міст продовольством, проведення земельної
реформи створення національної армії.
З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевський
зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів,
послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української
автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах
імперії Романових. У своїй промові перед 100 тисячами маніфестантів 1
квітня 1917 р. в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовно
проголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумніву
щодо тої політичної платформи, на якій об'єднуються всі активні елементи
української людності. Се старе наше домагання широкої національно-
територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на
демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей
нашої землі». Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського
політичного лідера на засадах авто-номії и федерації стояли майже всі
демократичні и ліберальні партії.
Спираючись на таку загальну підтримку українського населення, Грушевський
і його однодумці поклали фундаментальні принципи автономності й федералізму
в основу перших законодавчих актів Центральної ради, то були прийняті цими
своєрідними Установчими зборами України.
Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її
заснування і до розгону австро-німецькими окупантями, Грушевськнй, за
визнанням його сучасників, значно еволюціонував вліво. Він вважав, що
очолівши молоді сили соціалістів-революціонерів, серед котрих чимало було
його колишніх студентів, допоможе їм уникнути зайвого екстремізму. Така
його позиція викликала гостру критику з боку поступовців, колишніх друзів-
лібералів і відверто націоналістичних елементів.
Палкий прихильник свободи і рівності між народами, Грушевський з обурснням
відповідав на націоналістичні вихватки харківського юриста Міхновського.
В засіданнях «Малої ради» на рівних брали участь представники «меншостей»,
в тому числі від польських партій, єврейських, загальноросійських —
кадетів, меншовиків, більшовиків, військових організацій та ін. На
спеціально присвяченому проблемам національ-ного та соціального рівноправ'я
і представництва засіданні Центральної ради було заслухано доповіді
представників «меншин», виголошені національними мовами під бурхливі
оплески делегатів та гостей. Рівні права представників усіх народів, що
здавна мешкали на Україні, були гарантовані Другим універсалом Центральної
ради—3(16)липня 1917р.
За своїм складом Центральна рада аж ніяк не відповідала тому ярликові,
який згодом за нею було закріплено так званою марксистсько-ленінською
історіографією. В ніи були представники переважно міської інтелігенції, а
також напівінтелігенції — сільські вчителі, дрібне духовенство, чиновники,
земські службовці, молодші офіцери, вихідці з заможного селянства. Оскільки
українське населення переважало у сільській місцевості, тож і в Центральній
раді більшість належала вихідцям із украінського села.
Відповідаючи сподіванням насамперед українського селянства, 10(23) червня
1917 р. Центральна рада видала свій Перший Універсал, у якому
декларувалося: «Не одділяючись від усієі Росії, не розриваючи з державою
Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати
своїм життям».
Але, як відомо, Тимчасовий уряд не поспішав з передачею хоч якоїсь частини
влади Центральній раді. Лише після страшного провалу наступу вГаличині, щоб
якось підштовхнути українців до участі у чужій їм війні за інтереси
Антанти, Керенський змушений був визнати за Центральною радою право на
урядування в п'яти губерніях (Київській, Полтавській, Волинській,
Подільській та Чернігівській) ко-лишньої царської імперїї.
Напруження у відносинах між Центральною радою і центром особливо зросло
після більшовицького перевороту в Петрограді, тому що лідери українського і
національного руху на чолі з Грушевськйм не поділяли більшовицької
концепції соціалізму. Вони вважали головним творчим класом республіки
трудове селянство, а не переважно зрусифікований робітничий клас, прагнули
зберегти нейтралітет щодо перебігу подій у Росії.
Після проголошення Декретів ІІ Всеросійського з'їзду Рад Центральна рада,
втративши надію на скликання Установчих зборів прийняла Третій Універсал
7(20) листопада 1917 р., який проголосив утворення Української Народної
Республіки (УНР).
Було прийнято і цілий пакет соціальних програм - ліквідація власності на
поміщицькі та інші нетрудові доходи, передача ціх земель народу без
викупу, встановлення 8-годинного трудового дня, державного контролю
над виробництвом і т.п. Забезпечувалась свобода слова, друку, віри,
зібрань, страйків, недоторканість особи, помешкання, поширення прав
місцевого самоврядування, гарантії «розвитку всіх народностей на Україні
сущих» на основі національно-персональній автономії та інші демократичні
свободи.
Продекларувавши утворення УНР як складової частини Російської Республіки —
Федерації «рівних і вільних народів»,— Універсал встановлював суверенітет
УНР над землями, заселеними в більшості українцями: Київшиною, Волинню,
Чернігівщиною, Полтавшиною, Харківшиною, Таврією (без Криму). Остаточне
визначення кордонів УНР мало бути встановлене згідно волі народів суміжних
територій, де більшість населення становили українці. На жаль з прийняттям
Третього Універсалу Центральна рада явнозапізнилась.Він не повернув їй
підтримку дезорганізованих і розчарованих мас.
Контролювати хід подій Центральна рада вже не могла. Повстання у великих
містах, вторгнення більшовицьких збройних сил на Україну поставили питання
про само існування УНР.
Дні і тижні після падіння Тимчасового уряду були вирішальними для
Центральної ради. Гострі суперечки між більшовиками і націоналістами
завершилися тим. що більшовицькі делегати покинули Всеукраїнський з’їзд Рад
у Києві і 25грудня 1917 р. проголосили в Харкові Україну Республікою Рад.
Уряд новоутворенної радянської республіки беззастережно визнав над собою
владу Раднаркому. Натомість в Києві продовжувалися пошуки компромісу.
Націоналістам не вдалося взяти гору. Грущевський доклав усіх зусиль, щоб
консолідувати покинутий більшовиками парламент.
Проголошення Радянської влади в Петрограді, ультиматум, пред'явлений
Раднаркомом Центральній раді, що означав фактичний відхід більшовиків від
принципів федералізму і продовження імперської політики збереження «єдиної
і неділимої», поставили Грушевського і його прихильників перед неминучістю
історичного вибору. В таких умовах і народився Четвертий Універсал —
декларація незалежності України,— затверджений Малою радою і проголошений
24 січня 1918 року, але датований 9 (22) січня— днем, коли мали зібратися
Установчі збори.
Відстоюючи незалежність і повну державну самостійність України, Універсал
водночас відбив прагнення його авторів до соціалістичного вибору і в
кінцевому рахунку — до створення федерації соціалістичних республік усього
світу. Але це бачилось десь там, у далекій перспективі. Згодом у своїй
статті «Україна окремішна» Грушевський, розуміючи це і твердо стоячи на
грунті реалій кінця 1918 року, звертається до своїх сучасників, а може й до
нас сьогоднішніх: «Поки що ж перед нами велике і тяжке завдання соціального
і політичного будівництва на Україні». І перший іі Президент твердо
заповідав своїм нащадкам: «...всі, хто щиро приймає до серця інтереси
українського народу, повинні дбати про збереження українськоі окремішності
від сторонніх впливів і втручань».
Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а
ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною;
стомлені війною, розгублені, політичнодезорієнтовані і введені в оману
селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби,
яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу на
Україну.
Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з’їзду
Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь на
погрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати свої
інтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи.
Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на
Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьому наступові не було. 25 січня
(7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишили
зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.
Трагедія Бреста
Крах ілюзій федералізму доповнивався ускладненням зовнішньо-політнчної
ситуації. Фактично війна між Центром і Україною вже розпочалася. Однак це
не завадило спільній російсько-українській делегації вести переговори у
Бресті про перемир'я з австро-німецькими властями, що розпочалися 22 грудня
1917 р. Троцький якомога затягував їх, виконуючи вказівку Леніна.
Про «зрадницьку» роль Троцького й Грушевського у підписанні Брестського
миру в сталінській схемі «Короткого курсу» і безкінечних варіаціях на цю
тему, написаних впродовж 70-ти років, сказано чимало. Всього там було
вдосталь, не було лише незалежного «скептичного» аналізу. Насправді від
украінської делегації там мало що залежало. Після приїзду делегації до
Києва з австро-німецькими пропозиціями на руках, дс не було жодного слова
про возз'єднання з УНР західноукраїнських земель, Грушевський опинився в
скрутному становищі. Перед ним стояв вибір із двох неприйнятних умов: або
вести переговори з Антантою, а це означало брати участь у чужій Україні
війні, або підписати договір з австро-німецькою делегацією. Як пізніше
згадував керівник української делегації О. Севрюк, Грушевський наполягав на
тому, що мир може бути умалений лише за умови об'єднання Східної Галичини і
Північної Буковини на правах окремої Землі Австрійської імперії під
протекторатом австрійської корони.
Австро-німецьке командування не збиралося виконувати жодних умов,
висунутих урядом Центральної ради. Замість сіро- і синьожупанних дивізій,
шо були сформовані з галицьких українців у Австрії (Грушевський просив
повернути їх додому), в Україну, поділивши її на зони впливу, рушили
окупанти. Коли О. Севрюк, підсівши у вагон Грушевського десь між Житомиром
і Сарнами, розповів йому про умови миру, професор гірко заплакав. Згодом
після повернення до Києва Грушевський говорив на засіданні Центральної
ради, що німецькі війська прийшли на власний розсуд, але ж у розумінні
простих людей прихід біьше як 450 тисяч окупантів в Україну так чи інакше
пов'язувався з діями Центральної ради (це не додавало їй авторитету в
масах).
Після повернення до Києва Грушевський видає кілька трактатів, де він
викладає свої принципи побудови майбутньої Української республіки «не для
буржуазії, а для трудящих мас...» Це мала бути народна республіка з
децентралізованим управлінням в ній на грунті поділу на землі за
американською моделлю без жодного бюрократичного політичного диктату
центру.
Німецько-австрійське командування недовго терпіло Центральну раду. 28
квітня 1918 року, саме тоді, коли депутати гостро критикували дії
української делегації в Бресті, до залу засідань вдерлася команда німецьких
солдат. Це була, за словами Винниченка, прелюдія кінця. Наступного дня в
залі засидань зібралися нсзаарештовані депутати (Грушевський був змушений
провести ніч у казармі однієї з українських частин, оскільки на нього було
здійснено замах російським офіцером), поханцем затвердили конституцію,
внесли зміни до земельного законодавства і проголосили Грушевського
Президентом УНР, якої вже не існувало. Саме в цей час під наглядом
німецьких частин на Софійській площі Скоропадського було проголошено
гетьманом, який «узяв на себе усю повноту влади».
Увесь період гетьманщини професор перебував у пілпіллі. Ще раз його бачили
на Софійській площі, коли 22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР
і ЗУНР. Але вже 6 лютого вояки Директорії відійшли з Києва, залишивши місто
більшовицьким військам. Останні дні перебування Грушевського в Україні
пов'язані з його спробами створити опозицію Директорії в особі Комітету
захисту республіки. В есерівській газеті «Життя Поділля» Грушевський
відкрито виступив проти спроб Петлюри налагодити контакти з Антантою через
французьких представників у Одесі, закликав порозумітися з більшовиками і
робітничо-селянськими Радами.
Перед загрозою арешту петлюрівськими властями Грушевський вирушає до
Станіславу (тепер Івано-Франківськ), а звідти — на Прагу, де він
зустрічається з першим президентом ЧСР професором Томашем Масариком, своїм
давнім знайомим і колегою. Там він готується взяти участь у роботі конгресу
Соціалістичного інтернаціоналу. Дізнавшись про договір Петлюри з
Пілсудським, він виступає з гострим осудом по-льської інтервенції на
Україну, прагне захистити інтереси України на Паризькій мирній конференції.
Всесвітньо відомий вчений відвідує Берлін, Женеву, Відень. Він одержує
пропозиції від Оксфорда і Прінстона, веде переговори з Львівським
університетом, де запанували його опоненти. Зрештою разом з родиною він
залишається у Бадені під Віднем (у Австрії в цей час при владі перебував
уряд соціал-демократів), куди до Грушевських з’їжджаються представники
інтелектуальної еміграції з обох частин України.
Шлях на Голгофу
На початку 1921 р. українська делегація на ризьких переговорах знайшла
можливість передати Грушевському запрошення повернутися в Україну. Вчений
вступає в зносини з головою раднаркому X. Ра-ковським. Звістки про неп і
початок політики українізації знову повертають його думками на рідну землю.
З іншого боку, і радянські власті вважали за краще мати Грушевського вдома,
аніж за кордоном: дуже це була принадлива фігура, навколо якої могла
гуртуватися опозиція. Адже настав час Генуезької конференції, Раппало...
Лід невизнання і блокади СРСР потроху скресав. У грудні 1923 р. видатного
українського історика обирають членом АН УРСР, за ним резервується кафедра
української історії, власті запевняють його, що він матиме всі можливості
плідно працювати.
2 березня 1924 р. родина Грушевських виїздить з Відня, а вже 7 числа палкі
прихильники патріарха української історичної науки, визначного політичного
діяча зустрічають його на пероні Київського вокзалу. Навколо Грушевського
створюється школа дослідників різних ндпрямків історії, культури,
літератури українського народу, відтворюються академічні інституції. Вчений
зав'язує контакти з науковим зарубіжним світом, насамперед в Європі. В цей
період свого життя Грушевський повністю відходить від політичної діяльності
але ж постійно перебуває під гласним і таємним наглядом ДПУ.
І все ж були дні радісні. Виходять чергові томи його фундаментальних
досліджень, ростуть нові покоління істориків. Визнанням світового значення
його наукової діяльності стало святкування 6О-річчя вченого-енциклопедиста
в жовтні 1926 р. З цієї нагоди на його адресу надійшли поздоровління з
наукових центрів США, Німеччини. Австрії. Чехословаччини, Польші, інших
країн, від різних установ Росії і України, приватних осіб. Не було лише
вітання від офіційних властей та славнозвісних істпартів, що стали на шлях
вичишення української культури. Само ці інституції вживають заходів до
того, шоб перешкоджати поширенню серед читачів його «шкідливих для
радянської влади праць».
Всупереч організованій кампанії проти вченого в Україні, підступів його
недоброзичливців, всесоюзна академія обирає його своїм дійсним членом. Але
становище в Україні стає нестерпним. Проходить гучний процсс проти
міфічного СВУ. Засобами залякування та адміністративного тиску ДПУ
підключають до цькування вченого його колишніх учнів і співробітників
Л.Онишкевйча. О.Оглобліна. Особлива інтенсифікувалося шельмування після
виходу IX тому його «України-Руси». Кокцепцію вченого історії визвольної
війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького офіційна преса
кваліфікує як націонал-фашистську.
Зрештою вченого відправили до Москви, де його фактично інтернують,
ставлять під постійний нагляд ДПУ, часто викликають на допити, але дають
можливість працювати в архівах. Ніби відчуваючи наближення кінця, вченнй,
незважаючи на значну втрату зору. продовжує інтенсивно працювати. Він
закінчує Х том «Історії України-Руси», який був відредагований його дочкою
Катериною Михайлівною. Було підготовлено й рукопис XI тому, який зник з ЦНБ
АН УРСР уже в повоєнні роки за загадкових обставин. В цей же період він
закінчує роботу над 7-м, 8-м, і частиною 9-го тому історії української
літератури, видає серію трактатів з історії громадської думки XVIII
століття на Україні.
Але труднощі наростають. ДПУ інкримінувало йому ідейне керівництво т. зв.
«Українським національним центром» (УНЦ). Жодних доказів існування такої
організації навіть ДПУ не вдалося винайти, але це не завадило його
безперервним викликам на Луб'янку, а також на «співбесіду» з сталінським
сатрапом Лазарем Кагановичем.
Восени 1934 р. дружина історика Марія Сільвестрівна домоглася дозволу на
короткочасну поїздку до Кисловодська на лікування. Під час перебування в
санаторії для вчених в результаті некваліфікованого
медичного втручання, а фактично знову ж таки за загадкових обставин вчений
помер. Йому лише нещо-давно мннуло 68 років, попереду ще могли бути роки
плідної роботи...
Закінчення
Величезна працездатність, енциклопедична ерудиція, універсалізм дозволили
йому однаково плідно працювати в літературознавстві й фолькльористиці,
археографії й соціології. Найбільше гострих дискусій розгорталося і по
сьогоднішній день точиться навколо його фундаментальної праці— «Історія
України-Руси».
Свою присягу Михайло Грушевський гідно додержав. Ніхто з українських
вчених не дорівняв йому числом своїх лублікацій (майже 1800, в тому числі
180 книжок) Ледве чи багато вчених є на світі, що могли б з ним рівнятися.
Своє завдання, як історика свого народу він розумів дуже широко, і його
сумлінно і талановито виконав.
Не меншими є й заслуги перед народом М. С. Грушевського як політичного
діяча. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато
доклав зусиль до згуртування доти роз'єднаного імперською політикою народу
України, його політичних представників.
Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичної долі Михайла
Сергійовича Грушевського — видатного вченого-енциклопедиста, державного і
громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі
українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому
і громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел
сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до
миру, злагоди і щасливого майбуття.
Література
1. М. Грушевский «Історія України», К. 1992р.
2. «Совість української державності: нарис політичної біографії
М. С. Грушевського», Відродження, 1993р., №1,2
3. «М. Грушевський – світоч української державності», Право України,
1996р., №7.