Мiнiстерство освiти України
Харькiвська державна
Академiя народного господарства
на тему:
Декабристи
на України
Харков, 1999
Змiст
1. ПЕРШІ ТАЄМНІ СОЮЗИ БОРЦІВ ПРОТИ САМОДЕРЖАВСТВА І КРІПОСНИЦТВА 2
1.1. ПЕРЕДУМОВИ ДВОРЯНСЬКОГО ЕТАПУ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ 2
1.2. УТВОРЕННЯ ТАЄМНИХ ТОВАРИСТВ 4
1.3. ПОДІЇ НА УКРАЇНІ (ТУЛЬЧИН) ТА В БЕССАРАБІЇ (КИШИНІВ) 6
2. ПОВСТАННЯ ДЕКАБРИСТІВ У ПЕТЕРБУРЗІ І НА УКРАЇНІ 8
2.1. ПЛАН ВІЙСЬКОВОГО ПЕРЕВОРОТУ В РОСІЇ 8
2.2. ПОВСТАННЯ ДЕКАБРИСТIВ В РОССIЇ 9
2.3. ПОВСТАННЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПІХОТНОГО ПОЛКА НА УКРАЇНІ 11
3. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ 18
ЛИТЕРАТУРА. 21
1. ПЕРШІ ТАЄМНІ СОЮЗИ БОРЦІВ ПРОТИ САМОДЕРЖАВСТВА І КРІПОСНИЦТВА
1.1. ПЕРЕДУМОВИ ДВОРЯНСЬКОГО ЕТАПУ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ
Визвольний рух проти самодержавства й кріпосництва в Росії мав глибокі історичні корені й зумовлювався економічними, соціальними, політичними й культурними факторами суспільного життя. Він став найяскравішим показником розкладу й кризи феодально-кріпосницького ладу, провісником революційних змін і утвердження нових явищ буржуазного розвитку.
Суспільний розвиток Росії першої чверті XIX ст. зумовив об'єктивну необхідність революційної ломки феодально-кріпосницької системи господарства, оскільки промисловість, сільське господарство, культура могли далі розвиватися лише на основі прогресивнішого порівняно з феодальним способу виробництва — капіталістичного.
Капіталістичний спосіб виробництва і буржуазні виробничі відносини прокладали собі шлях в економіці царської Росії, розвивалися й міцніли, тіснили відсталу панщинну систему в сільському господарстві; поряд з кріпосною мануфактурою в промисловості виникала й успішно конкурувала капіталістична фабрика, устаткована машинами; на зміну кріпакові упевнено йшов найманий робітник.
В промисловості Росії дрібне товарне виробництво поступово еволюціонувало по капіталістичному шляху розвитку.
В першій чверті XIX ст. прискорювався розвиток промисловості. Якщо у
1804 р. в кріпосній Росії діяло 2423 промислових підприємства, то в 1825 р.
чисельність їх досягла 5261. Машинобудівний завод в Петербурзі протягом
1815—1825 рр. випустив 11 парових машин для пароплавів вітчизняного
виробництва. Кількість підприємств на Україні зросла з 365 (1813 р.) до 649
(1825р.).
Товарно-грошові відносини проникали в панщинне сільське господарство й
спричинялися до його розкладу та кризи. Провісником розпаду старого режиму
стало зростання виробництва поміщицькими маєтками хліба на продаж. Щоб
збільшити прибутки, поміщики для своїх селян-кріпаків запроваджували
щоденну панщину, тяжку урочну систему, переводили їх на місячину, відрізали
в них родючіші землі. Безправних селян-кріпаків поміщики продавали, міняли
як речі або худобу, знущалися над їх людською гідністю, карали, засилали в
Сибір.
Під час Вітчизняної війни 1812 р. народ Росії відстояв незалежність батьківщини і розгромив нашестя французьких військ Наполеона Бонапарта. Але після війни цар в маніфесті від 14 серпня 1814 р. цинічно заявив: «Селяни, вірний наш народ — хай дістане мзду свою від бога». Кріпосне рабство залишалося непорушним.
Селяни-кріпаки вважали себе справжніми рятівниками Росії,
визволителями рідної землі від загарбників. Вони були переконані, що ця
героїчна боротьба принесе їм полегшення, звільнення від кріпосного рабства.
За свідченням майбутнього декабриста М. І. Тургенєва, «...кріпаки деяких
місцевостей не хотіли більше визнавати владу своїх панів».
Вітчизняна війна 1812 р. збудила народи Росії, виявила їх стійкість, героїзм, патріотизм, глибоку віру з неминучість перемін в суспільному житті країни. Передові офіцери-дворяни, які вели на бій з ворогом солдатів-селян, замислювалися над їх тяжким становищем.
Визвольний похід російської армії в Європу (1813— 1815 рр.) показав
офіцерам і солдатам новий світ, віч-на-віч звів їх з позитивними наслідками
Французької буржуазної революції 1789—1794 рр. Франція вже давно не знала
кріпацтва й розвивалася як буржуазна країна.
Передові офіцери сприймали визвольні ідеї, революційні надбання народу
Франції — громадянські свободи, конституційні права. «У багатьох, — писав
декабрист А. Є. Розен, — з'явилася думка про можливість передати рідній
країні кращі з благих перетворень...».
Один з найвидатніших дворянських революціонерів С. І. Муравйов-Апостол
дав глибоку характеристику причин, які спонукали передових людей до рішучої
боротьби за оновлення Росії: «Трирічна війна, що визволила Європу від іга
Наполеона; її наслідки, запровадження представницького правління в деяких
державах: політичні твори, що безперервно з'являлися в цю епоху і жадібно
читалися молоддю; дух часу, що зрештою привернув уми до спостереження
законів внутрішнього влаштування держав — ось джерела революційних думок у
Росії».
Міжнародні події сприяли поширенню революційних настроїв серед
передових людей Росії. У 1820—1821 рр. Європа палала у вогні повстань і
революцій. В січні— березні 1820 р. перемогла військова революція в
Іспанії. На чолі повстанців стояли полковники Рафаель дель Рієго і Антоніо
Квірога. Іспанський король змушений був підписати маніфест про скликання
кортесів (парламенту) і відновлення конституції 1812 р. В Неаполітанському
королівстві революція відбулася в липні 1820 р. її підготувало таємне
товариство карбонаріїв на чолі з генералом Гульєльмо Пепе. Король мусив
погодитися на введення конституції, але водночас звернувся по допомогу до
реакційного Священного союзу, який послав війська в Неаполь для придушення
революції. В серпні—вересні 1820 р. відбулося переможне повстання в
Португалії й проголошена конституція. В лютому 1821 р. вибухнуло- визвольне
повстання в Греції, яке очолив керівник таємного товариства «Феліке
Гетерія» Олександр Іпсіланті. Майже одночасно почалося повстання в П'ємонті
(Італія), де військові проголосили конституцію, що обмежувала абсолютизм.
Революційні події в Іспанії, Португалії, Італії та інших країнах
Європи справляли певний позитивний вплив на розвиток антимонархічних і
антикріпосницьких настроїв у Росії.
Економічні, соціальні й політичні умови сприяли народженню визвольного руху в Росії, біля колиски якого стояли дворянські революціонери, майбутні декабристи.
1.2. УТВОРЕННЯ ТАЄМНИХ ТОВАРИСТВ
Вітчизняна війна 1812 р. відкрила глибокі суперечності самодержавно- кріпосницького ладу в Росії. Передові сили відчували гостру необхіднісь корінної реформації суспільства, усунення насамперед таких реакційних явищ, як самодержавство й кріпосництво.
Визвольний рух зародився серед прогресивної частини дворянських офіцерів російської армії, яка звільнила Росію від іга Наполеона Бонапарта й здійснила переможний визвольний похід в Європу, ставши носієм ідей патріотизму і свободи.
Причини активізації діяльності передових людей Росії яскраво описав
найвидатніший ідеолог і керівник дворянських революціонерів Павло Іванович
Пестель:
«Події 1812, 13, 14 і 15 років, як і попередніх та наступних часів,
показали стільки повалених престолів..., стільки знищених царств...,
стільки царів вигнаних..., стільки здійснених революцій, стільки проведених
переворотів, що всі ці події ознайомили уми з революціями, можливостями й
перевагами їх здійснення. До того ж кожний вік має свою відмітну рису.
Нинішній ознаменовується революційними думками. Від одного кінця Європи до
другого видно скрізь одне й те ж саме, від Португалії до Росії, не
виключаючи жодної держави, навіть Англії й Туреччини — Цих двох
протилежностей. Таке ж саме видовище представляє і вся Америка. Дух
перетворення примушує, так би мовити, скрізь уми клекотіти ».
Назріла необхідність внутрішніх соціально-економічних перетворень,
загострення класової боротьби, загальне зростання протесту передових людей
Росії, а також вплив міжнародних революційних і національно-визвольних
рухів — все це сприяло організації, об'єднанню прогресивних сил та
активізації дій, спрямованих проти самодержавства й кріпосництва, що
гальмували прогрес країни.
Учасники Московського з'їзду кілька разів збиралися на організаційні наради, де йшлося про вироблення програми й статуту нового таємного товариства. Програма й статут, складені І. Г. Бурцовим та М. І. Тургенєвим, визначали його головну мету — підготовку Росії до прийняття представницького правління й обмеження самодержавства, тобто запровадження конституційної монархії. При цьому передбачено здійснити переворот силами військ. М. І. Тургенєв, який на Петербурзькій нараді членів «Союзу благоденства (1820 р.) так гаряче підтримав республіканську форму правління, тепер відійшов вправо й зімкнувся з поміркованими діячами товариства.
Місцем перебування Корінної думи товариства визначався Петербург, а
місцеві думи передбачалося утворити в Петербурзі, Москві, Тульчині і
Смоленську. Нове товариство утворювалося як єдина організація. Вводилася
сувора конспірація. Оригінал програми й статуту, підписаний усіма
присутніми засновниками товариства, відправлявся з М. І. Тургенєвим в
Петербург, а копії — І. О. Фонвізіним передавалися для Московської управи,
І. Г. Бурцовим — Тульчинської та І. Д. Якушкіним — Смоленської. Цим особам
доручалося заснування дум товариства на місцях.
Проте дальші події розгорнулися дещо інакше, ніж їх планували учасники
Московського з'їзду і установчих нарад. Вони й привели до утворення
Південного і Північного товариств (округів) одночасно (березень 1821 р.) з
центрами першого в Тульчині (на Україні), а другого — в Петербурзі.
М. І. Тургенєв, розпочавши створення Корінної та місцевої дум в
Петербурзі, відразу звернувся до активного діяча «Союзу благоденства» М. М.
Муравйова, який щойно повернувся з-за кордону. Останній, не підтримавши
ініціативу Тургенєва, почав організовувати таємне товариство самостійно.
Першими учасниками Північного товариства стали М. М. Муравйов, М. С. Лунін
і П. П. Лопухін. Відбулося кілька організаційних нарад. За дорученням М. М.
Муравйова, який вважав за необхідне до організаторів товариства залучити і
П. І. Пес-теля, П. П. Лопухін відвіз останньому в Тульчин листа, проект, де
викладалися засади утворення нового товариства, а також текст присяги.
Отже, М. М. Муравйов, налагоджуючи спільні дії з П. І. Пестелем, розглядав
товариство як єдину організацію.
Дещо інакше діяв М. І. Тургенєв. Повідомивши М. М. Муравйова про рішення Московського з'їзду, він не залучив його до утворення Петербурзької думи. Установче засідання в квартирі Тургенєва відбулося без Муравйова. Він опирався переважно на колишніх учасників Ізмайловської управи «Союзу благоденства». Це товариство будувалося на поміркованих засадах програми •' статуту, привезених М. І. Тургенєвим з Москви.
Таким чином, Північне товариство утворилося спочатку з двох самостійних організацій, що діяли незалежно і навіть без зв'язку. Пізніше ці організації злилися. Північне товариство пройшло склочний процес становлення й формування.
Утворення Північного товариства в Петербурзі загальмувалося тим, що
після придушення повстання Семенівського гвардійського піхотного полку цар
вирішив вивести всі гвардійські частини з столиці на тривалі маневри.
Гвардія вирушила в похід у квітні — травні 1821 р. і протягом 15 місяців
пересувалася по території Литви і Білорусії. І в цей час навколо поручика
М. М. Муравйова продовжували гуртуватися і зростати сили Північного
товариства.
Товариство розраховувало на силу війська. Цар прагнув вивітрити дух
вільнодумства серед гвардії. А насправді вийшло навпаки. «Офіцери всіх
полків, ставши вільнішими від служби, ніж у Петербурзі, — писав І. Д.
Якушкін, — не піддавалися такому суворому наглядові, як в столиці, часто
спілкувалися між собою, і багато нових членів вступило до Таємного
товариства».
У вересні 1822 р. гвардія повернулася в Петербург. Напередодні з'явився царський указ про заборону таємних товариств і масонських лож по всій Росії. Офіцери і чиновники мусили давати начальству індивідуальні підписки про неналежність до таємних товариств.
Сувора заборона не залякала членів Північного товариства, які, давши
підписку, продовжували свою діяльність. Восени 1822 р. було створено
Північну думу, куди увійшли М. М. Муравйов, обраний «правителем»
товариства, С. П. Трубецькой і Є. П. Оболенський. Перед товариством постала
досить гостра альтернатива — яку мету і програму обрати за керівну для
дальшої діяльності. На порядок денний було поставлено обговорення проекту
«Конституції», над якою продовжував працювати М. М. Муравйов.
Протягом 1821—1825 рр. Північне товариство чисельно зросло до 105 осіб і перетворилося в досить значну суспільну силу, що тримала в руках військові частини для здійснення перевороту, підготувала програму дій, а також план революційних перетворень в Росії.
1.3. Події на Україні (Тульчин) та в Бессарабії (Кишинів)
У березні 1821 р. І. Г Бурцов на засіданні Тульчинської управи
офіційно повідомив рішення Московського з'їзду про ліквідацію «Союзу
благоденства». Управа на чолі з П. І. Пестелем відмовилася визнати це
рішення законним. Бурцов не зважився оголосити свої повноваження на
заснування нової думи в Тульчині й залишив засідання. До присутніх Пес-тель
звернувся з закликом «з'єднатися найміцнішими узами» і продовжувати
боротьбу, «захопив усіх силою своїх міркувань». Члени товариства (О. П.
Юшневський, О. П. Барятинський, Ф. Б. Вольф, П. В Аврамов, В. П. Івашов, М.
В. Басаргін, О. О. Крюков, М. О. Крю-ков) одностайно його підтримали.
«Павло Іванович Пестель, — писав у спогадах М. В. Басаргін, — був людиною високого, ясного і позитивного розуму. Бувши добре освіченим, він говорив переконливо, викладав свої думки з такою логікою, такою послідовністю і такою переконливістю, що важко було встояти проти його впливу».
Тульчинська управа (дума) вирішила продовжувати свою діяльність в дусі рішень Петербурзької наради «Союзу благоденства» (1820 р.), тобто ставила мету встановлення республіканської форми правління і революційний спосіб дії. На цьому ж засіданні було прийнято рішення про знищення царя і здійснення військової революції в Росії. «Під час рішення Думи про продовження Союзу, — писав П. І. Пестель, — були підтверджені як республіканське правління, так і революційний спосіб дії. Цим ставилась не нова мета, а стара, раніш уже прийнята, продовжувалась».
На другому установчому засіданні Південне товариство оформилося
організаційно: П. І. Пестеля обрано головою, а О. П. Юшневського —
охоронцем товариства. Разом вони складали Директорію Південного товариства
з диктаторськими повноваженнями. Третім членом її заочно обрано М. М.
Муравйова. Останньому про це негайно повідомлено. Північне і Південне
товариства вважалися «округами» — складовими частинами єдиної організації
дворянських революціонерів Росії. Від нових членів при вступі вимагалась
обіцянка («чесне слово») зберігати таємниці товариства і підкорятися його
постановам. С. Г. Волконський і В. Л. Давидов першими запевнили П. І.
Пестеля, що вони залишаться в товаристві.
Члени Південного товариства глибоко розуміли потребу в створенні загальноросійської таємної організації з центром у Петербурзі, а тому з самого початку ставили однією з головних умов єдність дій. П. І. Пестель вважав, що «Північне і Південне товариства становлять одне, тому що вони обидва є продовженням «Союзу благоденства», що на самому початку листування з Микитою Муравйовим ми себе визнавали за одне товариство, що обидва округи мали твердий намір не інакше діяти як тільки разом».
Продовжувалося збирання революційних сил і об'єднання їх у товариство.
Директорія Південного товариства в цій справі проявляла неабияку
енергійність і розпорядливість. За п'ять років (1821—1825) Південне
товариство зросло до 101 чоловіка, а напередодні повстання разом з
Товариством об'єднаних слов'ян нараховувало у саоїх рядах 160 осіб.
Внутрішнє влаштування Південного товариства було простим: управління
перебувало в руках Головної управи або Директорії. Члени товариства
розподілялися на братів, мужів і бояр. Братами називали рядових діячів, які
не мали права приймати нових людей у товариство. Мужам таке право
надавалося. Бояри мали право не лише приймати до товариства, а й брати
участь у вирішенні разом з Директорією важливих питань. Особи, які ще не
були прийняті в товариство, але готувалися до цього, називалися друзями.
Мета і план товариства повністю відкривалися боярам і мужам. Новоприйнятим
членам імена інших учасників товариства повідомляти не дозволялось.
Навесні 1821 р. П. І. Пестель за дорученням штабу 2-ї армії двічі їздив у Бессарабію для збирання інформації про розвиток грецького повстання проти Туреччини. В доповідних записках він висловив своє прихильне ставлення до повстанців, їх планів утворення федеративної республіки і вважав, що Росії необхідно розпочати війну на захист Греції.
Ці поїздки керівник Південного товариства використав і для зв'язку з
членами «Союзу благоденства», які діяли в Кишинові (М. Ф. Орловим, В. Ф.
Раєвським, К. О. Охотніковим, Г. О. Непеніним).
2. ПОВСТАННЯ ДЕКАБРИСТІВ
У ПЕТЕРБУРЗІ І НА УКРАЇНІ
2.1. ПЛАН ВІЙСЬКОВОГО ПЕРЕВОРОТУ В РОСІЇ
Дворянські революціонери Північного і Південного товариств у
відповідності з угодою про спільні дії, укладеною в 1824 р., готували
військове повстання, початок якого орієнтовно призначався на літо 1826 р.
До цього часу передбачалось виробити й прийняти спільну узгоджену програму.
Над нею посилено працювали М. М. Му-равйов і П. І. Пестель. Мала бути
проведена агітаційна робота серед солдатів гвардійських і армійських
військових частин, які повинні взяти участь в перевороті. Передбачалось
значне чисельне зростання таємних товариств та досягнення безумовної
погодженості їх практичних дій під час військового повстання, на підготовку
якого виділявся досить значний час — 2 роки.
Ідеолог і вождь дворянських революціонерів П. І. Пестель висував план
здійснення соціальної революції в Росії при таких неодмінних умовах:
вирішити в деталях. який новий спосіб правління товариство бажає ввести;
збільшити число членів товариства до такої кількості, коли можна було б
перетворити переконання членів товариства в суспільну думку, а їх наміри
зробити загальним бажанням; переворот здійснити в Петербурзі, де
зосереджувалися все управління і влада, з розрахунком, що армія і місцеві
прогресивні сили в губерніях визнають, підтримають і сприятимуть революції.
Початок революції визначався «переважно обставинами й силою товариства», а
найзручнішим часом для цього вважалася смерть царя.
В Петербурзі повинні були повстати гвардія і флот. Товариство мусило
очолити повстання, арештувати й відправити за кордон осіб царської фамілії,
скликати Сенат і через нього обнародувати новий «порядок речей», введення
якого б доручалося Тимчасовому верховному правлінню, або скликаному через
Сенат Собору народних депутатів, що схвалив би «Конституцію». Якби народні
депутати обрали монархічне правління, то Тимчасове верховне правління взяло
б на себе роль регентства. З таким планом були згодні Північне і Південне
товариства. Суперечки викликало лише питання про спосіб введення нового
порядку: через Тимчасове верховне правління чи Собор народних депутатів.
Революція приурочувалась до природної або насильственої смерті Олександра
І.
Існував і другий план: військовий переворот розпочати під час огляду
Олександром І військ 3-го піхотного корпусу на Україні влітку 1826 р.
Передбачалося вбити царя і опублікувати відозви до військ та народу. Потім
3-й корпус мав рушити в похід на Київ і Москву, а до нього приєднаються
інші війська, де існував «дух невдоволення». В Москві революціонери
вимагали б від Сенату проголошення перетворень в державі. Члени товариства
на півночі й півдні повинні були сприяти розвиткові революції: військам
Південного товариства доручалось зайняти Київ і там залишатися, а гвардії і
флоту Північного — арештувати й вислати за межі Росії осіб царської фамілії
і поставити перед Сенатом у Петербурзі такі ж вимоги.
Цей план раніше висувався групою активних членів Південного
товариства, очолюваних С. І. Муравйовим-Апостолом і М. П. Бестужевим-
Рюміним, і був відхилений на з'їзді у Києві (1825 р.). Однак план існував,
а тому в 1825 р. С. П. Трубецькой, який їхав з Києва у Петербург, мав
доручення Директорії Південного товариства привезти відомості, чи зможе
Північне товариство на випадок виступу 3-го піхотного корпусу підтримати
революцію рішучими діями в Петербурзі
Повстання в Петербурзі повинне було стати прологом революції в Росії.
Південне товариство забезпечувало її на півдні військовими силами 2-ї
армії.
Микола І був ще 12 грудня попереджений офіцером-зрадником Я. І.
Ростовцевим про змову і намір виступити в день присяги — 14 грудня 1825 р.
Декабристи невдовзі дізналися про розкриття їх плану. 13 грудня увечері
відбулася остання підготовча нарада К. Ф. Рилєєва, І. І. Пущина, С. Г.
Краснокутського, О. О. Бестужева, А. П. Арбузова, С. П. Трубецького і Є. П.
Оболенського. Вони прийняли остаточне рішення про початок повстання.
2.2. Повстання декабристiв в РоссiЇ
Ранок 14 грудня 1825 був похмурим і морозним. О 7-й годині почалася
присяга Сенату, а війська на Петровську площу ще не прибули. Це порушувало
намічений план. Не було захоплено і Зимовий палац. Відбулося дві екстренні
наради К. Ф. Рилєєва, С. П. Трубецького та І. І. Пущина. Останній
запропонував Трубецько-му їхати на Петровську площу, щоб очолити повсталі
війська. Але С. П. Трубецькой, проявивши нерішучість, на Петровську площу
не поїхав. Побоюючись, що на випадок повстання за ним приїдуть офіцери, він
залишив свій будинок і поїхав у канцелярію Головного штабу, де отримав
царський маніфест для присяги, потім поїхав до сестри, від неї — до флігель-
ад'ютанта полковника І. М. Бібікова. Десь о 13-й годині дня С. П.
Трубецькой знову з'явився у Головному штабі і побачив на Дворцовій площі
«натовп людей». В Головному штабі Трубецькой дізнався про повстання
Московського піхотного полка. На пропозицію одного з ад'ютантів йти на
Ісаакіївську площу, де перебував цар, він відмовився, пославшись на
хворобу. З Головного штабу Трубецькой поїхав знову до своєї сестри на
вулицю Велику Міліонну, де й перебував до кінця дня 14 грудня 1825 р. Його
нерішучість завдала великої шкоди повстанню.
Військове повстання розвивалося незалежно від вчинків невдалого
диктатора. Начальник штабу повстанців Є. П. Оболенський рано-вранці
відвідав К. Ф. Рилєєва, об'їхав казарми полків, що готувалися до повстання.
а потім прибув на Петровську площу і з урочистою клятвою став у ряди
повстанців. Про організацію повстання дбали й інші керівники Північного
товаристра. Зокрема К. Ф. Рилєєв та І. І. Пущин зробили розвідку до воріт
Московського, Ізмайлівського полків, а також казарм Гвардійського морського
екіпажу, але офіцерів і солдатів не зустрічали. Потім сам К. Ф. Рилєєв
поїхав до казарм Гренадерського полку, але, дізнавшись про виступ його
солдатів на чолі з поручиком О. М. Сутгофом, прибув на Петровську площу, де
вже шикувалися повсталі війська.
Повстання спочатку спалахнуло в Московському піхотному полку, унтер-
офіцери й солдати якого були підготовлені до виступу офіцерами-
декабристами. Під час лаштування церемонії прийняття присяги новому царю
членам Товариства (братам Олександру і Михайлу Бестужевим та Д. О. Щепіну-
Ростовському) палкими промовами вдалося підняти збройне повстання.
О 10-й годині ранку по Гороховому проспекту під барабанний бій вже
прямувала його колона — близько 800 солдатів у повному озброєнні, з
бойовими патронами і прапорами. Потім вона вийшла на Адміралтейську площу і
повернула до Сенату. Об 11-й годині солдати Московського піхотного полка
вишикувалися в бойове каре на Петровській площі біля пам'ятника Петру І.
Незабаром до них приєдналися 1250 солдатів Гренадерського полку на чолі з
членами товариства О. М. Сутго-фом і М. О. Пановим). Прибувши до
Гвардійського морського екіпажу, Микола Олександрович Бестужев повідомив
морякам про виступ Московського піхотного полка. Разом з братом Петром і А.
П. Арбузовим М. О. Бестужеву вдалося привести на Петровську площу 1100
озброєних моряків. Брати Бестужеви своєю рішучістю підняли найбільшу
кількість військ — близько 2 тис. солдатів. На площі в бойовому порядку
вишикувалися понад 3 тис. солдатів, яких очолювали більше ЗО офіцерів-
декабристів. Члени Північної думи К. Ф. Рилєєв і Є. П. Оболенський
представляли вище керівництво революцією. На Ісаакіївському мосту поручик
А. Є. Розен командував резервами повстанців — 800 солдатами Фінляндського
піхотного полку. Він більше двох годин чекав на атаку повстанців на
Петровській площі і мав намір підтримати її своїми силами.
Декабристів, які активно діяли в повстанні 14 грудня 1825 р.,
нараховувалось 35 осіб. Серед офіцерів — учасників подій 14 грудня 1825 р.
були представники не лише повсталих полків (Московського, Гренадерського,
Фінляндського і Гвардійського морського екіпажу), а й Драгунського і
Кінного полків, 2-го, 8-го і 27-го флотських екіпажів, що не були виведені
на Петровську площу. Існувала цілком реальна можливість збільшення числа
повстанців.
Микола І, приїхавши на місце подій разом з братом Михайлом, генералами
О. Л. Воїновим, О. Ф. Орловим, М. А. Милорадовичем, І. О. Сухозанетом та
ін., відразу ж розпочав збирати віддані йому війська для придушення
повстання. За царським наказом на Петровську площу відряджалися довірені
особи, щоб умовити повстанців розійтися (М. А. Милорадович, М. К. Стюрлер,
О. Л. Воїнов, брат царя Михайло, митрополити). Є. П. Оболенський забороняв
їм наближатися до каре. М. А. Милорадович (Петербурзький генерал-
губернатор) був смертельно поранений П. Г. Каховським. Командира
Гренадерського полка М. К. Стюрлера, який умовляв солдатів повернутися в
казарми, застрелив П. Г. Каховський.
Понад три тисячі повстанців опинилися в кільці 12-тисячного урядового війська. Але цар вагався, бо рішучі дії могли викликати повстання багатотисячної юрби «черні», яка тісним кільцем оточувала імператорські полки.
Микола І і його прибічники розуміли, що дальше прогаяння небезпечне: з
настанням ночі до повстанців могли приєднатися інші частини, які почнуть
діяти спільно з населенням. Збентеженого і розгубленого царя привів до тями
начальник гвардійського Артилерійського корпусу генерал І. О. Сухозанет:
«Государ, сутінки вже близькі, а юрба бунтівників збільшується. Темрява в
цьому становищі небезпечна...». Він виставив проти повстанців артилерію і
пропонував нею діяти з боку Адміралтейства. Зрештою цар зважився і наказав
стріляти з гармат картечними зарядами в повстанців і юрби людей, що їх
оточували.
На гарматні постріли повстанці відповіли кількома залпами з рушниць по царських військах. Але цей опір тривав недовго. Після другого залпу гармат повстанці почали відходити з Петровської площі вздовж набережної Неви, а деякі роти — переходити річку по льоду в напрямку Васильєвського острова.
Спроби офіцерів-декабристів припинити відступ й організувати відсіч
успіху не мали: повстанці рятувалися втечею від картечі й царської кінноти,
що кинулася їх переслідувати. Близько 300 повстанців-солдатів і жителів
міста стали жертвами обстрілу з гармат. Лише на Петровській площі в ніч на
15 грудня було підібрано не менше 80 трупів. Урядові війська в сутичках
втратили 4 убитими й 31 пораненими.
Перший організований революційний виступ проти самодержавства в столиці Російської імперії царизм придушив силою зброї на очах десятків тисяч населення, бідніша частина якого співчувала справі декабристів й бажала їм перемоги. Площі й вулиці Петербурга були политі кров'ю борців за свободу.
З поразкою декабристів у Петербурзі не припинилася боротьба проти
самодержавства в Росії. Московська управа Північного товариства, не маючи
надійних зв'язків з військами гарнізону, підняти повстання не змогла. Проіе
в Окремому литовському корпусі, де діяло зв'язане з декабристами
«Товариство військових друзів», 24 грудня 1825 р. почалися заворушення.
Один з батальйонів, де була проведена значна пропагандистська робота,
відмовився присягати Миколі І. Члени товариства намагалися підняти на
боротьбу й інші військові частини. Однак царському урядові вдалося загасити
пожежу повстання.
А через два тижні після виступу і поразки військ на Петровській площі вибухнуло військове повстання на Україні, підготовлене Південним товариством.
2.3. ПОВСТАННЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПІХОТНОГО ПОЛКА НА УКРАЇНІ
Готуючи повстання 14 грудня 1825 р., Північне товариство дбало про те, щоб одержати підтримку Московської управи, а також Південного товариства, яке мало під своїм впливом досить значні військові сили 2-ї армії.
13 грудня в Москву був відряджений корнет Кавалергардського полка П.
М. Свистунов з листом С. П. Трубецького до генерал-майора М. Ф. Орлова,
якому пропонувалось приїхати й взяти участь в повстанні і дальших
революційних перетвореннях Росії. Крім того, Свистунов мав доручення
особисто зустрітися з членом товариства С. М. Семеновим, який служив у
канцелярії Московського військового генерал-губернатора, інформувати про
наміри Північного товариства й передати завдання Московській управі.
Незалежно від цього І. І. Пущин за два дні до повстання в листі повідомив
Семенова про намір Північного товариства скористатися обставинами для
відкритого повстання та просив інформувати про це М. Ф. Орлова. П. М.
Свистунов не зміг виконати доручення, а лист І. І. Пущина адресат отримав
уже після невдачі повстання в Петербурзі.
Особлива увага приділялась військам Півдня. С. П. Трубецькой в листі до С. І. Муравйова-Апостола повідомив про підготовку Північного товариства до повстання і всі події, що напередодні відбувалися в столиці. Потрібно було організувати координований виступ Північного і Південного товариств.
На Україну 13 грудня поїхав з цим листом прапорщик І. І. Муравйов-
Апостол, призначений на службу в 2-у армію. С. П. Трубецькой доручив йому
заїхати в Москву і передати другого листа генерал-майору М. Ф. Орлову з
запрошенням прибути в Петербург. І. І. Муравйов-Апостол повинен був також
повідомити Південне товариство про плани Північного товариства. По дорозі
до Москви він дізнався про події 14 грудня в Петербурзі, спалив листа до
Орлова і негайно помчав до своїх братів Матвія і Сергія у Васильків.
Таким чином, обидва посланці Північного товариства виїхали з столиці надто пізно і виконати завдання не змогли.
На Україні, внаслідок доносів, царському урядові вдалося розгромити
Тульчинську управу і значно ослабити Директорію Південного товариства. 13
грудня 1825 р. П. І. Пестеля було заарештовано в Тульчині. Слідом за
керівником Південного товариства арештовано О. П. Юшневського, О. П.
Барятинського, братів Крюкових, М. І. Лорера та ін. На волі залишався
член Директорії С. І. Муравйов-Апостол, якого П. І. Пестель призначив
начальником над військами, які передбачалось підняти на повстання, а М. П.
Бестужева-Рюміна його помічником. Васильківська управа ще не зазнала втрат.
Тульчинська фактично вже не існувала. Кам'ян-ська не мала сил для виступу.
С. Г. Волконський, який з 1821 р. командував 1-ю бригадою 19-ї піхотної
дивізії, мав у своєму підпорядкуванні лише одного офіцера — члена
товариства і тому не міг розраховувати на успіх виступу: солдати бригади до
повстання не були підготовлені.
Як і слід було чекати, організацію повстання взяв на себе підполковник
С. І. Муравйов-Апостол, який командував батальйоном в Чернігівському
піхотному полку (9-ї піхотної дивізії), користувався повагою солдатів та
авторитетом серед офіцерів.
До району діяльності Васильківської та Слов'янської управ Південного
товариства входили війська 3-го піхотного корпусу, розквартировані у
Волинській, Київській та Полтавській губерніях: 3-тя гусарська дивізія (Ох-
тирський, Александрійський, Маріупольський і принца Оранського полки, кінно-
артилерійська бригада); 7-а піхотна дивізія (Муромський, Нижегородський,
Низов-ський. Симбірський, 13-й і 14-й Єгерські полки, 7 артилерійська
бригада); 8-а піхотна дивізія (Троїцький, Пензенський, Тамбовський,
Саратовський, 15-й і 16-й Єгерські полки, 8-а артилерійська бригада); 9-та
піхотна дивізія (Чернігівський, Полтавський, Алексопольський,
Кременчуцький, 17-й і 18-й Єгерські полки, 9-та артилерійська бригада). З
них лише 7-а піхотна дивізія знаходилась на Лівобережжі.
Щоб виклопотати М. П. Бестужеву-Рюміну дозвіл для поїздки в столицю,
С. І. Муравйов-Апостол (з братом М. І. Муравйовим-Апостолом) 24 грудня 1825
р. поїхав до м. Житомира в штаб 3-го піхотного корпусу і звідти мав намір
відвідати полки, де служили члени товариства і готувалися до повстання. 25
грудня вони дізналися про поразку повстання в Петербурзі, але це не
похитнуло рішення про виступ на півдні. С. І. та М. І. Муравйови-Апостоли,
повертаючись з Житомира, заїхали спочатку в м. Троянов до командира
Александрійського гусарського полку О. 3. Муравйова, а потім в м.
Любар, де стояв Охтирський гусарський полк під командуванням члена
товариства А. 3. Муравйова. Однак А. 3. Муравйов не наважувався негайно
розпочати повстання.
В цей час до м. Любара приїхав М. П. Бестужев-Рюмін з повідомленням
про те, що до Василькова прибули два жандармських офіцери з наказом
військового міністра (від 20 грудня 1825 р.) про арешт братів Муравйо-вих-
Апостолів. С. І. Муравйов-Апостол заявив: «Якщо доберусь до батальйону, то
живого не візьмуть». Отже, він прийняв рішення підняти солдатів на
повстання негайно. Тоді М. П. Бестужев-Рюмін звернувся до А. 3. Муравйова:
«Ти справді не відстанеш з полком?». І він «обіцяв сприяння». Йому
доручалось також передати записку М. П. Бестужева-Рюміна членам
Слов'янської управи про початок повстання. Однак А. 3. Муравйов не
виправдав сподівань: полк на повстання не підняв і записку знищив. В умовах
поразки виступу в Петербурзі він, очевидно, не вірив в успіх повстання на
півдні.
Брати Муравйови-Апостоли і М. П. Бестужев-Рюмін вирішили повертатися
до Василькова і 28 грудня прибули до с. Триліс, де квартирувала одна з
мушкетерських рот Чернігівського піхотного полку. В цей час командир
Чернігівського піхотного полку підполковник Г. І. Гебель, який мав наказ
заарештувати С. І. та М. І. Муравйових-Апостолів, а також М. П. Бестужева-
Рюміна, разом з жандармським офіцером прибув до Триліс і заарештував братів
Муравйових-Апостолів.
Ранком 29 грудня до Триліс зібралися викликані С. І. Муравйовим-
Апостолом чотири офіцери, які спільно з прапорщиком О. П. Мещерським і
рядовим Ф. Г. Баш-маковим звільнили арештованих, поранивши в сутичці
Гебеля. Гебелю і жандармському офіцеру вдалося втекти. Цей день і став
початком повстання Чернігівського піхотного полку.
Дізнавшись про звільнення з-під арешту свого батальйонного командира, солдати вітали С. І. Муравйова-Апостола вигуками «ура!». Мушкетерська рота члена товариства А. Д. Кузьміна першою повстала й стала опорою повстання всього Чернігівського піхотного полку.
На чолі повстання став підполковник С. І. Муравйов-Апостол — освічений, талановитий і хоробрий офіцер, відомий товаришам по таємному товариству своєю ініціативністю, рішучістю, наполегливістю, послідовністю та відданістю справі революції. Він користувався заслуженою популярністю серед солдатів і повагою офіцерів, не щадив життя для блага своєї батьківщини. Навіть Микола І, якому С. І. Муравйов-Апостол на допиті сміливо назвав свій намір «благим і чистим», мусив визнати, що цей офіцер і дворянин «обдарований надзвичайним розумом», «в усіх своїх думках зухвалий і само-впевнений до божевілля, але водночас потайний і надзвичайно твердий».
Сподвижником С. І. Муравйова-Апостола виступив М. П. Бестужев-Рюмін,
відданість якого революційній справі таємного товариства була відома всім
офіцерам. їх єднала міцна дружба, заснована на спільності думок, поглядів і
планів боротьби за краще майбутнє Росії. «Сергій Муравйов і Бестужев-
Рюмін, — свідчив П. І. Пестель, — складають, так би мовити, одну людину».
Це визначення найкраще виправдалося під час повстання Чернігівського
піхотног