МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра всесвітньої історії
Курсова робота
на тему:
“Національна політика СРСР в роки перебудови”
Виконала: студентка -го курсу, групи, історико- соціологічного факультету
Науковий керівник:
РІВНЕ - 2004
ЗМІСТ сторінка
Вступ
............................................................................
.... 3
1.Причини перебудови ....................................................
5
2. Перебудова: її мета і результати ................................ 13
2.1. Політичні зміни
.................................................. 15
2.2. Перебудова в економічних відносинах .............. 20
2.3. Перебудова в зовнішній політиці ....................... 26
3. "Перебудова" - як головна причина розвалу СРСР ..... 31
3.1. Путч
..................................................................... 31
3.2. Розпуск СРСР
....................................................... 32
3.3. Підсумки перебудови ..........................................
35
Висновки
.........................................................................
37
Література
....................................................................... 39
Вступ
Поняття “перебудова” дуже спірно: кожний має на увазі під ним щось, що відповідає його політичним поглядам. Я розумію під словом “перебудова” як сукупність суспільно-політичних процесів у період 1985-1991 років.
У середині 80-х керівництво КПРС проголосило курс на перебудову. По масштабі викликаних нею змін у Європі, та й в усьому світі її справедливо зіставляють з такими історичними подіями, як Велика французька революція або ж Жовтень 1917 року в Росії. Отже, термін “перебудова” з'явився в нашій політичній лексиці в 1985 році. Але чим була тодішня “перебудова”? Що вона дала країні і чого вона її позбавила?
Необхідність проведення подібних перетворень була викликана
найглибшою кризою радянської системи, що склалася наприкінці 70-х –
початку 80-х років, а також падінням авторитету СРСР в очах світової
громадськості, і, насамперед, у країнах Східної Європи, у так званому
“соціалістичному таборі”. У цих країнах, як, утім, і в Радянському Союзі,
складається демократична суспільна думка, формується дисидентський рух, що
вимагав реальних особистих і політичних прав, відмовлення від методів
тоталітаризму.
Зміни в СРСР у 1985-1991 рр. здійснювалися в ході так званої
«перебудови» - революційної радикальної форми перетворення суспільства. Як
політичний термін вона протистоїть таким поняттям, як «удосконалювання»,
характерне для іншого, еволюційного типу розвитку. Що краще, сказати
складно, але, у всякому разі, події показали, що «перебудова», у тому
вигляді, якою вона представлена Горбачов і К0, не виправдалася і цілком
провалилася.
В середині 80-х років керівництво СРСР прийшло до висновку про необхідність покінчити з п'ятнадцятирічним “застоєм” через прискорення соціально-економічного розвитку країни. Необхідність прискорення обумовлювалася чотирма факторами: по-перше, гострими, невирішеними соціальними завданнями (продовольчої, житлової, ширвжитку, охорони здоров'я, екологічної); по-друге, погрозою перелому воєнно-стратегічного паритету; по-третє, необхідністю відновлення економічної незалежності країни насамперед по стратегічних постачаннях; нарешті, погрозою економічної кризи. Новий курс внутрішньої політики, вперше заявлений на квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС, був схвалений ХХVІІ з'їздом партії і втілений у планах XII п'ятирічки.[1]
Почалася радикальна перебудова економічної системи. Однак її успіх багато в чому залежав від політичної системи. Її треба було перетворити таким чином, щоб вона забезпечила необоротність соціально-економічного перевороту. На думку економічних радників М.Горбачова саме недемократичність політичної системи прирекла на поразку НЕП, економічні перетворення 50-х років і економічну реформу 1965 року.
В цій курсовій роботі буде проаналізовано курс і тенденції національної політики СРСР у роки перебудови. А саме, у першому розділі роботи мова піде про причини перебудови, як внутрішні так і зовнішні, які служили поштовхом до радикальних змін у радянському суспільстві. У другому розділі буде розкрита суть перебудови, її мета та проміжні результати її запровадження. В цьому розділі будуть проаналізовані зміни у різних сферах країни – у політичній (внутрішній та зовнішній), економічній, народногосподарській, духовній. І нарешті у третьому розділі наведені наслідки змін, які відбулися під час перебудови. А це – путч, розвал СРСР, занепад економіки країни та інше.
1.Причини перебудови
Друга половина 80-х років для Радянського Союзу ознаменувалася
корінними змінами. Ця епоха ввійшла в історію під назвою “перебудова”.
Основною метою проведених реформ стає створення правової соціалістичної
держави, демократизація існуючого режиму.
“Перебудова – єдино можливий шлях зміцнення і розвитку соціалізму,
вирішення назрілих проблем суспільного розвитку… Перебудова - це наша доля,
шанс, що дає нам історія. Він не може і не повинен бути упущений” – говорив
М.С.Горбачов, виступаючи на XIX Всесоюзній конференції КПРС.[2]
Саме тоді вперше всупереч закостенілим, догматичним представленням про соціалізм, політичні діячі країни, реформатори згадують слова Маркса про те, що “соціалістичне суспільство аж ніяк не буде назавжди даною річчю, а як і всякий інший суспільний лад його варто розглядати як піддане постійним змінам і перетворенням”.
До середини 80-х років необхідність змін, що назрівала, була
зрозуміла у багатьох країнах. Тому запропонована в тих умовах М.С.
Горбачовим «перебудова» знайшла живий відгук у всіх шарах радянського
суспільства. Якщо говорити коротко, то «перебудова” означала: створення
ефективного механізму прискорення соціально–економічного розвитку
суспільства; всебічний розвиток демократії зміцнення дисципліни і порядку
повага до цінності і гідності особистості; відмовлення від командування й
адміністрування, заохочення новаторства; рішучий поворот до науки,
з'єднання науково-технічних досягнень з економікою і багато чого іншого.[3]
Керівництво країни на чолі з Горбачовим поставило перед собою мету вивести суспільство з колишнього, застійного стану і повести країну до демократії, що своєрідно розуміється.
Перебудова, яка розпочалася у 1985 року виявила неготовність державних структур влади, її лідерів, до ефективного вирішення основних проблем, поставлених життям.
Ось що говорить сам екс-президент СРСР М.С. Горбачов, по одному з питань навколо якого бушували політичні пристрасті - економічні реформи, їх темпи і ціна, яку повинно було заплатити суспільство. У цьому зв'язку серед прихильників реформ визначилося 2 підходи. Одні визнавали необхідність радикальних реформ послідовного, поетапного переходу до ринку, неприпустимість обвалу, анархії. Інші вважали припустимим перехід у лічені тижні, місяці, словом, стрибкоподібним шляхом. З врахуванням цього Горбачов запитує: ”Де ми опинилися? - На грані розвалу економіки, поголовного зубожіння населення”.[4]
Щодо того, якою мірою Горбачов і його оточення були щирі у своїх
намірах по здійсненню запланованої перебудови, є багато різнохарактерних
оцінок. Ось, наприклад, судження Гліба Якуніна, Церковнослужителя,
колишнього депутата Верховної Ради, у відповідь на питання журналіста “Яка
ваша думка про позицію Горбачова; зараз багато говориться про те, що він
теж багатьох зрадив?». Відповідь: «Ця страшна і диявольська структура
нашого суспільства чистих, не заплямованих людей на самий верх не пускала.
Але з іншого боку, якщо Горбачов дійсно йшов на самий верх цієї системи,
щоб її зруйнувати, до – цього треба відноситися поблажливо. Адже це ж
політика, а в політиці...». Очевидно, цими трьома крапками політик –
розстрига хотів сказати, що «ціль виправдовує засоби».
Не менш важлива в цьому зв'язку і точка зору одного із сучасних
лідерів Російської Компартії Г.А.Зюганова. Він пише: «У розвитку нашої
сучасної кризи «царський» період (автор має на увазі період смути на поч.
XVІІ ст.) відповідає правлінню Горбачова. «Володар слабкий і лукавий», ...,
він виявився зовсім не здатним до вирішення тих проблем, що нагромадилися
на той час у СРСР. Маючи всі необхідні повноваження, всевладний генсек
жодного разу не зважився ними скористатися. Намагаючись зберегти особисту
владу шляхом нескінченного лавірування між угрупованнями в ЦК і
регіональними елітами, він лише роз'ятрив їхні владні апетити, власними
руками «запустивши» механізм розвалу країни».
Аналогічних і суперечливих суджень у літературі на характеристику
М.С. Горбачова є чимало.
Однак якщо говорити про необхідність корінної перебудови, то потреба в ній була велика, усі вчені тоді і сьогодні підкреслювали і підкреслюють її закономірність і історичну необхідність.
Однак питання, що виникає в цьому зв'язку і по якому продовжуються гострі суперечки і зараз, - якою мірою була продумана змістовна частина самої перебудови, чи були вироблені чіткі й ефективні механізми її реалізації? Ось тут і виникає ряд серйозних питань, однозначних відповідей на який немає.
Відомо, що в ході провалу реформ 60-х років радянська економіка поступово ставала несприйнятливою до інтенсифікації; науково–технічному прогресу. Вона здобувала закритий характер. Відсталість машинобудування, сировинна спрямованість економіки, нерозвиненість споживчого сектора економіки деформували структуру виробництва, не дозволяли вирішувати соціальні проблеми.
Один з останніх прем'єр-міністрів союзного уряду в ті роки – В.Павлов на засіданні Верховної Ради, говорячи про дефіцит союзного бюджету (він склав до кінця 80-х близько 40 млрд. р.), вперше назвав суму збитку антиалкогольної кампанії Горбачова – Лігачева, яка на ті часи склала 200 млрд. р.[5]
Завдяки високим темпам соціально-економічного розвитку в 50-і і 60-і
роки наша країна домоглася високих успіхів. Але, починаючи з 70-х років
динаміка економічного розвитку, стала погіршуватися. Це знайшло своє
відображення в помітному зниженні темпів нашого розвитку за всіма
показниками – і економічним, і соціальним. Показник росту національного
доходу впав з 41% у VIII п'ятирічці до 16,5% у XI. Уповільнення темпів
розвитку і зниження норми нагромадження в національному доході знизили
приріст капіталовкладень у народне господарство: у IX п'ятирічці він
складав 42%, у X – 28, у XI п'ятирічці – 17%. Відповідно скоротився і
приріст виробничих фондів. Якщо врахувати приховане підвищення цін, то
реального приросту національного доходу і капітальних вкладень на рубежі 70-
80-х років не було, країна ввійшла в смугу стагнації економіки, став
знижуватися рівень життя народу.[6]
В даний час рівень життя населення, ступінь задоволення його потреб не відповідають тій індустріальній могутності, тому рівню розвитку науки і техніки, освіченості і культури населення, яких досяг Радянський Союз.
Погіршення економічного становища країни особливо негативно позначилося на розвитку соціальної сфери. Відставання в вирішенні соціальних проблем накопичувалося поволі. Спочатку це було пов'язано з тим, що силу ряду об'єктивних причин приходилося перерозподіляти кошти з метою розвитку важкої промисловості чи посилення оборони країни або для відновлення зруйнованого війною господарства і т.п. Але згодом відставання в вирішенні соціальних проблем виявилося зв'язаним насамперед з негативними тенденціями в економічному розвитку останніх 15 років.
В ці роки, колишнє керівництво країни, намагаючись сповільнити погіршення економічного становища, пішло на значний перерозподіл ресурсів із соціальної у виробничу сферу. Засоби на соціальні цілі стали виділятися по так званому «залишковому принципу». І до середини 80-х років країна по ряду соціальних показників зробила крок назад у порівнянні з 1960-1965 роками.
В даний час найбільш гостра соціальна проблема – житлова. До початку
60-х років країна будувала 2 млн. квартир, протягом одного року вводилося
100-110 млн. кв. м житлової площі за рахунок всіх джерел. Радянський Союз
вийшов на перше місце у світі по кількості споруджуваного житла на 1000
чоловік, що виглядало цілком природно, оскільки тоді прослідковувалося
значне відставання від промислово розвинутих країн по забезпеченості
житлом. У 1960 році на будівництво житла було спрямовано 23% всіх
капітальних вкладень.
Але в наступні роки Радянський Союз виявився однією з деяких країн світу, яка почала скорочувати будівництво житла в розрахунку на 1000 чоловік у 1984 році було побудовано також 2 млн. квартир, як і 25 років тому. Але населення країни за цей період істотно виросло, і тому в розрахунку на одну людину обсяг житлового будівництва скоротився. Сьогодні значна частина родин не має в користуванні окремої квартири чи будинку, а значна частина квартир і будинків, які є в Росії, у тому числі в сільській місцевості, не має необхідних санітарно-побутових і комунальних зручностей.[7]
Інша серйозна соціальна проблема – це проблема продовольства. Справа не тільки в тому, що в нас у порівнянні з іншими розвитими країнами низький рівень споживання м'ясних продуктів – 65 кг у рік у розрахунку на душу населення, а в інших країнах – 75 – 80 і навіть більше. Радянський Союз, як показують розрахунки, поступається більшості країн і по споживанню молока і молочних продуктів, маючи при цьому дуже невеликий асортимент цієї продукції і дуже низька її якість.
Наша країна значно поступається іншим країнам по споживанню овочів, особливо в окремі періоди року. Населення вживає фруктів втроє менше того, що визначено медичними нормами, і це особливо несприятливо позначається на здоров'ї дітей.
Одна із самих актуальних соціальних проблем у той час – зміцнення здоров'я радянських людей. «Залишковий принцип» виділення коштів на народний добробут призвів до того, що частка, яка виділяється на охорону здоров'я з нашого національного доходу, увесь час скорочувалася і зараз складає менше 4 %. Є країни, які виділяють від 8 до 12 %. Лікарні і поліклініки – це вкрай бідні медичні заклади, які не оснащені сучасними приладами, ефективними ліками, з низькою заробітною платою медичного персоналу і т.п. План по введенню лікарень, поліклінік, родильних будинків виконувався на 40-60%.
Здоров'я населення погіршувалося також і тому, що з метою збільшення дохідної частини бюджету за останні 20 років (до 1984 року) виробництво і продаж горілки збільшилися вдвічі, а вина – у 4 рази. Багато в чому, в роки застою спостерігалася сама значна у світі різниця між середньою тривалістю життя жінок і чоловіків. У СРСР (дані за 1984-1985 р.) чоловіки жили на 10 років менше жінок – це один з найнижчих показників середньої тривалості життя.[8]
До цієї проблеми безпосередньо примикає проблема положення
пенсіонерів, яких нараховується близько 58 млн. у 1956 році був прийнятий
пенсійний закон з найнижчим на той час віком виходу на пенсію по старості.
Але сьогодні по розмірах пенсій, по співвідношенню між пенсією і зарплатою
наше пенсійне забезпечення поступається ряду інших країн.
Незадовільною була справа з насиченням внутрішнього ринку товарами широкого вжитку. Причини цього досить глибокі: у легкій промисловості десятиліттями не обновлялося устаткування, приблизно в 40% діючого в цій галузі устаткування перевищені амортизаційні норми.
В наявності була і явна недооцінка сфери виробництва товарів широкого вжитку. Хоча ця сфера дає 37% всіх нагромаджень нашої країни, у неї направляється тільки 8% капітальних вкладень. Багато товарів широкого вжитку виробляються начебто у великій кількості, але якість їх низька.
Платоспроможний попит населення явно не задовольняється, між цим
попитом і його матеріальним покриттям існує серйозний і небезпечний
розрив. Але ж виробництво здійснюється заради людей, і посилення
соціального розвитку варто розглядати як головний цільовий напрямок
«перебудови».
У 80-х роках СРСР вийшов на перше місце у світі як в цілому по обсягу видобутку палива і сировини, так і по багатьох окремих їх видах. У країні за рік добувають більш 5 млрд. т паливних і сировинних копалин, вирубують 2 млн. га лісу при його заготівлі, «перелопачують» 15 млрд. м3 ґрунту. Подібні гігантські масштаби споживання природних ресурсів призводять до скорочення кращих і найбільш дешевих родовищ і джерел сировини. Темп розвитку видобувної промисловості сповільнюється: у 9 п'ятирічці ріст обсягу видобутку палива і сировини досягав 25%, у 11 - приблизно 8%.[9]
З 1975 по 1985 рік зростання продуктивності праці в промисловості
знаходилося на рівні 2-3% в рік. Цього було явно недостатньо.
Неблагополучною була справа і з фондовіддачею: в середньому щороку вона
знижувалася на 3%, що було дуже небажано для стану економіки.[10]
Економіка СРСР володіла могутнім науковим потенціалом, держава виділяла на фінансування науки близько 5% національного доходу – більше ніж переважна частина інших розвинутих країн світу. По багатьох галузях науково–технічні розробки відповідали світовому рівню. Але «вузьким місцем» була матеріалізація досягнень науки і техніки, а це залежить, насамперед, від рівня розвитку машинобудування.
У 1985 році було проведено детальне вивчення всього машинобудування
СРСР. І з'ясувалося, що необхідно зняти з виробництва 71% машин і
устаткування, що випускаються, які не відповідають сучасним вимогам.
Тривалий час в радянській економіці існувала система управління, заснована на адміністративних методах наказового типу, і, незважаючи на те, що вона вже не відповідала новим умовам науково-технічного розвитку, зламати її не вдавалося, хоча деякі спроби для цього робилися. Для цієї системи була характерна наявність перегородок і бар'єрів між відомствами, організаціями, між наукою, конструкторською справою, усе це, в свою чергу, було відділено від виробництва.
Сутність адміністративної системи управління складали три елементи: тверді адміністративно-директивні завдання, централізована система матеріально-технічного постачання, жорстка регламентація діяльності підприємств і організацій.
Керівництво господарством в цілому, кожною його галуззю і кожними підприємством, великим чи невеликим, здійснювалося переважно адміністративними методами за допомогою, насамперед адресних директивних завдань.
Командно-наказова форма управління відчужувала людей і від самої праці, і від її результатів, перетворювала суспільну власність майже в нічию. Цей механізм, ця система персоніфікувалися в особі людей, що проводять її. Бюрократичний апарат усіляко підтримував таку систему, що дозволяла його представникам займати вигідні посади, бути «зверху», незважаючи на фактичний стан справ у народному господарстві.
Негативна спрямованість процесів підсилювалася в міру того, як старіла і втрачала залишки свого потенціалу команда Л.І.Брежнєва. До середини 80-х років сформувався механізм «гальмування», що не дозволяв відповісти на виклик НТР і заблоковував економічний і соціальний прогрес.[11]
Квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС проголосив нову стратегію – прискорення соціально-економічного розвитку країни.
2. Перебудова: її мета і результати.
До середини 80-х років необхідність змін, які назрівали, була
зрозуміла багатьом у країні. Тому запропонована в тих умовах М.С.Горбачовим
«перебудова» знайшла живий відгук у всіх шарах радянського суспільства.
Якщо говорити коротко, то «перебудова” означала: створення ефективного
механізму прискорення соціально–економічного розвитку суспільства;
всебічний розвиток демократії; зміцнення дисципліни і порядку; повага до
цінностей і гідності особистості; відмова від командування й
адміністрування, заохочення новаторства; рішучий поворот до науки,
з'єднання науково-технічних досягнень з економікою і багато іншого.
Ключовими фразами політичного лексикону Горбачова стали: повернути економіку до людини, створити гідні умови праці і життя радянських людей, переорієнтувати економіку на соціальні потреби народу, зробити все для соціального розвитку села, створити нормальні умови життя для сільського трудівника, підвищити життєвий рівень більшої частини населення, забезпечити кожну родину квартирою або будинком до 2000 року, піклуватися про ветеранів війни і праці, скоротити управлінські витрати, встановити повнокровний соціалістичний ринок, створити правову соціалістичну державу, обновити національну політику і вирішити багато інших завдань.
Демократизація – початок і суть перебудови, найбільш істотна її характеристика в той час.
Демократизація пронизує всі сфери суспільства. У сфері політики вона пропонує зміну самого механізму влади, перехід від ієрархічного управління суспільством «для трудящих» через порівняно вузький правлячий шар до самоуправління трудящих. У сфері економіки демократизація спрямована на рішучу зміну механізму реалізації суспільної й особистої власності, для того, щоб трудові колективи і всі трудящі одержали реальні прерогативи хазяїв суспільного виробництва і можливість виявляти індивідуальну трудову ініціативу.[12]
У соціальній сфері суть демократизації полягає в подоланні
«залишкового принципу» виділення засобів на соціальний розвиток, докорінну
зміну механізму розподілу національного доходу, усунення з цього механізму
елітарно-технократичних елементів. У культурі демократизація передбачає
відновлення і розвиток свободи творчості й інформації. У моральній сфері
демократизація спрямована на відновлення поваги до соціалістичної
особистості, до соціальної справедливості.[13]
Таким чином, демократизація є гігантським суспільним процесом, що реалізує основну стратегічну мету перебудови – звільнення і реалізація творчої енергії і творчої ініціативи трудящих мас, кожного трудівника для прискорення соціально-економічного розвитку країни і досягнення нової якості життя.
Навесні 1985 року здавалося, що країна вступає в новий цикл модернізації суспільних відносин, спрямованих на формування політичної демократії, демонополізацію економіки, звільнення приватної ініціативи, появу трудової мотивації. Мета цих перетворень – підвищити рівень соціального добробуту, і створити соціально-економічний і політичний комфорт для розкриття духовного, творчого, морального потенціалу особистості. Державі при цьому приділялася роль гаранта збереження того соціального стану населення і тих прав людини, які були досягнуті на попередній стадії розвитку.
Однак чекання ці не виправдалися. Декларативний характер програм перебудови став переважним. Відсутність конкретного механізму реалізації проголошених завдань призвело до зворотного результату.
2.1. Політичні зміни
У країні стали досить помітно проявлятися сумніви у доцільності
«перебудови» і в здатності партійно-державного керівництва країни
переломити хід подій: воно виявилося нездатним активно впливати на
поліпшення процесу. Сам же генсек Горбачов неохоче зустрічався з
громадянами власної країни і все частіше робив поїздки за кордон. Лавина
грошових премій, почесних звань, золотих медалей, спеціальних випусків
телепередач, радісне населення «цивілізованих» країн і похмурі обличчя
співвітчизників визначили напрямок політичного дрейфу Генсека-Президента.
Напевно, саме в цей час Горбачов поставив перед собою ту мету, про яку
говорилося вище. Створювалося враження, що Генеральний Секретар ЦК КПРС
прагне змінити суспільно-політичний лад у країні, пустивши почате на
самоплив.[14]
Ставало очевидним, що в країні почалися не реформи, а нищівна робота зі знищення науково-технічної могутності, виробничого потенціалу, агропромислового комплексу, інтелектуального запасу, моральних підвалин.
Отже, на політичному Олімпі під прикриттям реформ розгорнулася запекла боротьба за владу. Її результати виявилися жалюгідними.
Одним із кроків до демократії в період перебудови було створення
багатопартійної системи в Радянському Союзі. Можна з повною впевненістю
стверджувати, що це стало однією з причин краху соціалістичного режиму.
Багатопартійність усе виразніше стає природним атрибутом суспільного
розвитку СРСР, що з'являються і ростуть нові партії прагнуть до
встановлення в державі демократичного режиму, призводять до підриву
авторитету і значимості Комуністичної партії, яка з 1918 року безроздільно
панувала в країні.
Шлях до створення подібної системи в СРСР був досить нелегкий.
Простежимо еволюцію її створення. Вперше численні політичні партії
з'являються наприкінці XIX - початку XX століть. Партії створювалися
нелегально, піддавалися гонінням, що, до речі, відбувалося й у радянській
державі. Лише після підписання Миколою II Маніфесту 17 жовтня 1905 року був
даний офіційний дозвіл створювати політичні партії. Однак уже через кілька
років демократичний процес у царській Росії був заморожений: монархія
починає наступ на демократичні права і волі, Державна Дума розпускається,
діяльність партій не робить особливого впливу на державну політику.
Лише після лютневої революції 1917 року знову на сцену виходять
десятки партій. У жовтні 1985 року Головою Ради Міністрів СРСР був
призначений М.І.Рижков. У грудні 1985 року секретарем московського міського
комітету партії став Б.М.Єльцин. Міністром закордонних справ замість
Громико став Е.А.Шеварднадзе. У вищу партійну ієрархію висунулися:
О.М.Яковлев, А.І.Лук'янов. Фактично 90% старого брежнєвського апарату було
замінено новими кадрами. Змінився практично весь склад Президії Ради
Міністрів СРСР. На короткий час країна стає вільною і демократичною
країною. Але після приходу до влади більшовиків поступово партії-опоненти
були просто заборонені, і установилася однопартійна система, що спочатку
проводила лінію революційного пролетаріату, а потім переродилася в
панування партійної бюрократичної верхівки. Усе суспільство поступово було
поставлено під контроль, всяка опозиція жорстоко придушувалася, офіційно
була дозволена лише комуністична ідеологія.[15]
Коли лібералізація політичного режиму стала досить відчутною, усюди
стали виникати самодіяльні колективи, кружки, фонди, комітети суспільного
самоврядування. Цікавий склад цих суспільних рухів – це не ті, хто виступав
за демократію в 70-і роки, а здебільшого це люди, які відгукнулися на
ініціативу Горбачова по розвитку гласності і демократизації суспільства.
Усі ці об'єднання відстоювали саме ті гуманістичні і демократичні принципи,
що дисиденти послідовно відстоювали ще в роки брежнєвського правління.
Два роки політики гласності приводять до втрати головної монополії
влади – монополії на інформацію. Це був ще один крок до краху режиму.
Об'єктом критики журналістів, політологів, соціологів стає не тільки
історія, але й основи існуючого державного устрою. Це дозволило опозиції
залучити на свій бік громадськість. Людям дали реальну оцінку режиму. У
газетах з'явилися вимоги створити в країні багатопартійну систему.[16]
У 1990 році під тиском мас була змінена стаття 6 Конституції СРСР, що
визнавала тільки за КПРС право на керівництво радянським суспільством. У
новій редакції статті 6 право на участь “у виробленні політики Радянської
держави, у керуванні державними і суспільними справами” визнавалося як за
КПРС, так і за іншими партійними, профспілковими, молодіжними, іншими
громадськими організаціями і рухами.
Проведена Горбачовим політика призводить до розколу Комуністичної партії на кілька течій. З'являються дві конфронтуючі тенденції[17]:
1) Ортодоксально-охоронна – до XXVIII її очолював Єгор Лігачов. У цю
течію увійшли прихильники традиційної комуністичної лінії (її можна назвати
“сталінською”). Вони виступали з різкою критикою проведених реформ, а також
за скасування всіх нововведень перебудови.
2) Помірковано обновлена – зберігала свою прихильність соціалістичному вибору, але відмовилася від старих догм і виступала за гуманізацію і демократизацію життя. Цієї орієнтації дотримувалися більшість членів партії.
Завершальним етапом у сфері реформ політичної системи можна назвати
III з'їзд народних депутатів СРСР, на якому Горбачов був обраний
президентом СРСР, а також внесені деякі виправлення в Конституцію
(скасована 6-я стаття).[18]
До початку 90-х років виявилася майже цілком зруйнована індустріальна
економіка, доведена до такого стану, коли вона позбавилася здібності
адаптуватися до нових умов відтворення. До цього часу була також
дискредитована творча праця і соціальний статус самого працівника. І,
нарешті, як не сумно, була дезорганізована система управління економікою.
Корпоративні інтереси чиновників призвели до створення замкнутих структур,
що підмінювали народногосподарські цілі корисливими планами нових груп, що
стрімко опановували всім тим, чим до політики «перебудови» вони тільки
керували. Став досить відчутний розрив між тим, що намагалося реалізувати
партійно-державне керівництво, і реальною обстановкою, що склалася в ці
роки в країні.
Ситуація почала складатися таким чином, що до початку 90-х років політична номенклатура (апарат КПРС, ради народних депутатів усіх рівнів і ін. органи) стала втрачати своє безроздільне панування, одночасно підсилювалися позиції адміністративно-господарської номенклатури. Ця обставина викликала відповідну протидію з боку партійних лідерів.
Ще в діяльності Ю.В.Андропова, який пришов до керівництва після
Брежнєва, і в перших кроках М.С.Горбачова боротьба за збереження
політичного панування починалася з «очищення» і «відновлення» соціалізму,
надання йому нових форм.
Політична номенклатура зуміла на короткий час захопити маси ідеями
«відновлення й очищення соціалізму», «демократизації і гласності»,
виборністю господарських керівників і т.д. Але втримати ці процеси
ініціаторам перебудови не вдалося.
У противагу ідеології «відновлення й очищення соціалізму» набирає значну силу ідея «ринкових відносин». В цих умовах відбувається ще одне парадоксальне явище.
Страх втратити владу змусити верхівку політичної номенклатури
переметнутися на позиції ринкової економіки, привласнити гасла
адміністративно–господарської і науково-технічної аристократії, запозичити
термінологію «дисидентів», опанувати фразеологією «нового політичного
мислення» і встати на шлях приватизації того, чим раніше тільки керували.
До політичної номенклатури, насамперед партапарату приходить розуміння
того, що зберегти своє панування вона може, тільки перетворившись у
власника державного загальнонародного майна на правах власника.[19]
Отже, як видно з усього вищесказаного, радянська номенклатура затівала «революційну перебудову» з добре продуманими цілями.
У процесі розподілу власності і привілеїв відбулося, по-перше, злиття частини представників усіх номенклатур; по-друге, «нова» номенклатура довела розподіл власності до розгрому Центру і розвалу СРСР; по-третє, нова політична еліта зняла всякі обмеження на фінансово-економічну діяльність, оскільки це відповідало її соціальним інтересам.[20]
Якщо коротко характеризувати ситуацію, що створилася, то слід зазначити, що перехід у новий стан у країні здійснювався не буржуазно- демократичним, а кримінально-бюрократичним шляхом.
Номенклатурна приватизація і бюрократична лібералізація створювали своєрідний сплав, що віддалено нагадує ринкові відносини.
Такі підсумки реформування «по Горбачову».
В результаті вже в 1992 році стали проявлятися такі явища, як низька ефективність виробництва, відсутність стимулів господарської діяльності, структурні диспропорції. Усе це фактично паралізувало здатність країни до нормального розвитку. Початі в рамках політики «перебудови» заходи призвели до підриву фінансової системи, розбалансуванню економіки, формуванню дефіциту товарів і заклали матеріальні основи для розвалу СРСР.
З закінченням політики «перебудови» питання про те, куди йде країна, уже було ясно. Країна вступила у фазу економічного і соціального регресу.
2.2. Перебудова в економічних відносинах.
XXVIII з'їзд КПРС виробляє програму виходу зі сформованої в країні кризи. У програмі передбачається демократизація суспільства – воля і добробут людини, ефективна економіка, цивільне суспільство і правова держава, визнання принципу поділу влади в державі, демократизація партії і т.п. Але те, що було написано в програмі, далеко не повністю було реалізовано на практиці.
Вважаю за необхідне привести витримки з цієї програми.
За ефективну економіку![21]
Партія вважає за необхідне створити умови для формування і розвитку різноманітних і рівноправних форм власності, їхньої інтеграції і вільного суперництва:
- державну власність (загальносоюзну, республіканську) перетворити в суспільну власність, керовану самими трудящими на основі діючого законодавства; надати право колективам трудящих орендувати державні підприємства і майно, здобувати об'єкти промисловості, торгівлі, сфери послуг; використовувати акціонерну форму організації підприємств;
- розвивати різні види кооперативної власності, власності громадських організацій, а також змішаних форм власності;
- КПРС проти тотальної денаціоналізації, а також проти нав'язування будь- яких форм власності
Альтернативою, яка вижила себе, адміністративно-командній системі управлінням народним господарством є ринкова економіка, КПРС вважала за необхідне:
- надати підприємствам, усім товаровиробникам незалежно від форм власності самостійність, волю підприємництва, сприяти розвитку здорової і чесної конкуренції між ними;
- здійснити демонополізацію виробництва, банківської і страхової справи, торгівлі, наукових розробок; надати підтримку мережі малих і середніх підприємств;
- зберегти державне управління магістральним транспортом, зв'язком, енергетикою і підприємствами оборонного комплексу;
- у системі планування перейти до розробки стратегічних перспектив економічного розвитку;
- забезпечити перехід до конвертованості карбованця, відкритість економіки світовому ринку, створити умови для залучення іноземного капіталу.
Розкриємо тези.
До середини 1990 року радянське керівництво прийняло рішення про
введення приватної власності на засоби виробництва. Почався демонтаж основ
соціалізму. Президенту було запропоновано кілька економічних програм
переходу до ринкової економіки. Найбільшу популярність з них одержала
програма за назвою “500 днів”, створена під керівництвом молодого вченого
Г. Явлінського. Свою програму запропонував і уряд СРСР. Програми
відрізнялися в основному по ступені радикалізації і рішучості. 500 днів
націлювали на швидкий і рішучий перехід до ринку, сміливе введення різних
форм власності. Урядова програма, не заперечуючи необхідності переходу до
ринкових відносин, прагнула розтягти цей процес на довгий час, залишити
значний державний сектор в економіці, контроль, який проникає за нею з боку
центральних бюрократичних органів. Президент віддав перевагу програмі
уряду. Її реалізація почалася в січні 1991 року, з обміну 50 і 100
карбованцевих купюр з метою вилучення грошей, придбаних з погляду влади
незаконним шляхом, а також зменшення тиску грошової маси на споживчий
ринок. Обмін проходив у стислий термін. В ощадкасах створювалися величезні
багатогодинні черги. Люди повинні були доводити законність своїх
заощаджень. Замість планованих 20 млрд. карбованців, уряд одержав від цієї
операції тільки 10 млрд. карбованців. 2 квітня 1991 року були в 2-4 рази
підвищені ціни на продовольчі товари, транспорт, комунальні послуги.[22]
Відбулося падіння життєвого рівня населення. За даними ООН, до
середини 1991 року СРСР по цьому показнику займав 82-е місце у світі.
Офіційне рішення радянського керівництва про перехід до ринкової економіки
дозволило найбільш заповзятливим і енергійним людям створювати перші в
країні легальні приватнопідприємницькі фірми, торгові і товарні біржі. У
країні з'явився і став реалізовуватися шар підприємців, хоча закони, що
існували, не дозволяли їм розгорнути свою діяльність по виробництву
товарів. Основна маса приватних капіталів знаходила своє застосування в
сфері торгівлі і грошового обігу. Процес приватизації підприємств проходив
вкрай повільно. До того ж спостерігалася поява безробіття, злочинності,
рекету. До кінця 1991 року економіка СРСР виявилася в