КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни "Історія України"

Центральна Рада і пролетаріат України.

по спеціальності : Менеджмент у виробничій сфері по розділу учбового плану : Історія України викладач, консультант : Савченко Г.П.

План

1. Робітничій клас України в кінці ХІХ - на початку ХХ століття.

2. Русіфікація пролетаріату напередодні революції 1905-1907 рр.

3. Українська соціал-демократична робітнича партія.

4. Український національний рух і чорносотенці.

5. У роки Першої світової війни.

6. 1917 рік. Українська Центральна Рада.

7. Центральня Рада і пролетаріат

8. Українські соціал-демократи

9. Українська автономія з точки зору більшовиків

10. Деякі висновки

Кінець XIX - початок XX ст. знаменував початок якісно нового періоду в історії українського народу, а отже, й його робатничого класу. Канадський историк українського походження І.Лисяк-Рудницький, маючи на увазі появу нових факторів, що зумовлювали дальший розвиток процесу формування української нації, справедливо охарактеризував його як модерністичну добу.
Остання мала ряд притаманних їй особливостей, зокрема, зменшення впливу на згаданий процес економічних і соціальних аспектів. Справа в тому, що швидкий індустріальний розвиток регіону здійснювався під контролем іноземного та ро- сійського капіталу і не спричинив швидкого становлення національного пролетаріату. Робітничий клас тут був переважно російським або зрусифікованим.

Згідно з переписом 1897 р. на кінець XIX ст. 93 % росіян, які працювали на підприємствах України, становили робітники трьох важливих промислових районів: Степової України (Катеринославська, Таврійська,
Херсонська губернії), Харківщини та Київщини. На Правобережній Україні; в пореформений період на промислових підприємствах росіяни становили лише 6 % від прибулих з інших регіонів імперії. Значно більшу частку тут мали поляки, білоруси, литовці, німці та ін.

Дані перепису, інші документи свадчать про переважання росіян серед робітників, зайнятих на великих заводах і фабриках України. Значна частина російського пролетаріату працювала в Степовій Україні, де були розвинуті гірнича і гірничо-заводська промисловість, капіталістичне сільське господарство. Росіяни прибували також у Харківську та Київську губернії, однак тут їм не належало переважаючих позицій у сфері кваліфікованої праці.
Серед прибулих росіяни займали одне з останніх місць на Волині, Поділлі,
Чернігівщині та Полтавщині.

Як вважав відомий дореволюційний дослідник робітничого класу України
М. Порш, кількість робітників з інших регіонів імперії “то піднімається, то падає в залежності від становища народного господарства в поодиноких краях
України. Краї і губернії більш промислові і торгові, а до того ще й з розвиненим капіталістичним сільським господарством, натурально, потребують більш зайшлого робітництва, ваблячи його до себе ліпшою заробітною платою і взагалі ліпшими умовами праці. Навпаки, краі і губернії, вадсталі з промислового і торгового погляду, з дрібноселянським сільським господарством вимагають такого зайшлого робітництва, порівнюючи, дуже мало”.

Бурхливе зростання промисловості в 70-90-х роках XIX ст. позначилося не тільки на кількості росіян, які стали працювати на заводах і фабриках
України, а й на місці та способі їх проживання у регіонах краю. В багатьох районах калькість російських робітників зростала навіть швидше, ніж місцевого населення. Зокрема, на території Донбасу протягом 1861-1897 рр. їх чисельність збільшилася втричі. В “Истории рабочих Донбасса» зазначається, що в другій половині XIX ст. у складі донецького пролетаріату чисельно переважали російські робітники. На початку XX ст. на 9 найбільших заводах півдня України, кожний з яких давав за рік понад 10 млн. пудів чавуну, тільки один з десяти робітників був українцем. Відомий металург
М.А.Павлов писав, зокрема, що “сулинські робітники були головним чином вихідцями з Орловської та Воронезької губерній, але вони вже обжилися в
Сулині”.

На заводах і фабриках Донецького басейну працювали також російські сільські ремісники, в основному будівельних професій. Причому існувала певна їх порайонна спеціалізація, що склалася історично: теслі і муляри були, як правило, з Курської, Калузької, Орловської та інших губерній;
Тульська губернія поставляла слюсарів; Задонський повіт Воронезької губернії - штукатурів, малярів.

Російське населення в Україні було неоднорідним і за своім соціально- класовим складом. Крім робітників, у містах і селищах жили ремісники, кустарі, дрібні торговці. В місцях компактного проживання російських пролетарів існували певні національні, трудові традиції, навички, спосіб життя та праці. Наприклад, у 80-90-х роках у кам'яно-вугільній промисловості Донбасу особливого поширення набула артільна форма організації праці.

У 1897 р. росіяни становили 10 % міського населення України, зосереджуючись переважно в робітничих селищах та невеликих містах. На зламі століть великі російські колонії виникали у провідних індустріальних центрах України (Харків, Катеринослав, Луганськ, Одеса, Миколаїв та ін.).
До них прибувало найбільше росіян. Водночас засновуються російські робітничі селища. Однак у цей час зростала й частка українців серед робітників. Це пояснювалося пролетаризаціею українського села й посиленим відходом місцевих селян на підприємства гірничої та гірничо-заводської промисловості. Однак кількість робітників-українців на початку XX ст. була ще незначною. Тому корінні українські робітники поступово асимілювалися росіянами.

Напередодні революції 1905-1907 рр. русифікаторські тенденції серед пролетаріату, про які йшлося вище, посилювалися ще одним фактором - впливом на український робітничий клас російських соціал-демократів. В цей час вони розгорнули свою діяльність в Україні. Тому молодій українській соціал- демократії, яка претендувала на роль національного політичного центру й ставила своїм головним завданням “органазацію пролетаріату, що розмовляє по- українському”, необхідно було активізувати насамперед пропагандистську роботу серед робітничого класу України, щоб протистояти російському впливу.

Як відомо, Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), що сформувалася в 1905 р., складалася з молодих революціонерів, політичні погляди яких являли собою суміш антегрального націоналазму, есерівщини і марксизму. Тоді в ії керавництві налічувалося приблизно десять осіб.
Організаторами партії були українці О.Скоропис-Йолтуховський, М.Галаган,
М.Меленевський та інші. Члени цієї органазації не визнавали існування самостійної України, а відстоювали ії автономні права в складі федерації вільних народів Росії. Замість ведення регулярної політичної роботи, виконання накресленої програми і дотримання при цьому певних тактичних настанов вони, з одного боку, займалися виданням брошур на зразок “Дядько
Дмитро”, “Чи є тепер панщина?” тощо, зміст яких був далекий від ідей соціал- демократизму, а з другого, - проводили агітаційну діяльність лише серед селян. Ця робота, за допомогою якої українські соціал-демократи намагалися вплинути на політичну свідомасть трудящих, не давала бажаних результатів, бо це відбувалося в той час, коли російські соціал-демократи вже керували робітничими страйками в Харкові, Киеві, Катеринославі, Кременчуку та інших містах України.

Таким чином, тривалий русифікаційний вплив негативно позначився на суспільній активності українського робітничого класу, як і на національній свідомості усього народу. Тому й не дивно, шо організація українського пролетариату почалася значно пізніше, ніж російського. В соціал- демократичному русі протягом кількох десятиліть формувалося зверхнє ставлення до “молодшого брата”. Наслідки такого явно ненормального стану посилювали русифікаторські тенденції в Україні.

Революція 1905-1907 рр., столипінська аграрна реформа суттєво вплинули як на політичне, так і на економічне життя Росії та України. У роки першої російської революції робітничий рух став наймогутнішим фактором політичної боротьби трудящих. Столипінська реформа прискорила процес розшарування селянства. Характерно, що саме в Україні найвищим був процент його найбідніших и найзаможніших верств. Тому поряд з процесом пролетаризації відбувалося переміщення сільського населення в міста та за межі України.

Особливість українського села під час проведення столипінської реформи полягала в тому, що навіть ті його мешканці, що жили неподалік від фабрик та заводів, намагалися в пошуках кращої долі виїжджати за тисячі верст, а не працювати на них. Так, 70-80 % переселенців за Урал становили вихідці з українського села, а також з деяких чорноземних районів Росії. Це були переважно бідняки, які сподівалися в Сибіру вирватися із злиднів.
Наприклад, у Харківській губернії процент безземельних і малоземельних становив 72,8 від загальної кількості від’їжджаючих звідти селян.

Прискорені темпи розвитку товарних відносин, промислового виробництва та пов'язані з цим економічні, соціальні и національні процеси в Україні за часів столипінської реформи викликали гостру потребу в робітничих кадрах. У зв'язку з цим уряд заохочував росіян переїжджати на заводи півдня, в степову зону і на Лівобережжя. В результаті невеликі населені пункти
Донбасу, де мешкала більшість росіян, які перебували в Україні, стали переважно російськими. У 1907 р. в таких робітничих селищах, як Луганськ,
Юзівка, Дружківка, Алчевськ, Єнакієве, Микитівка, Лідіївка, Ясинувата мешкало лише 5-10 % українців. Їх частка у ряді великих міст була також низькою. Зокрема, росіяни становили майже половину населення Києва,
Катеринослава, Харкова, Одеси, Миколаева, Херсона. Інші національні меншості, що проживали у великих містах України, розмовляли, як правило, російською мовою, що посилювало російський характер українських міст.

Присутність росіян у містах України почала особливо відчуватися з моменту виникнення там чорносотенних органазацій на зразок “Русского собрания” і “Союза русского народа”. Намагаючись поширити свій вплив на різні соціальні верстви населення, відділи “Союза русского народа” створювали спеціальні філіі для робітників. Так, у жовтні 1906 р. в Києві було засновано “Союз русских рабочих”, в статуті якого зазначалося, що мета органазації - економічний, соціальний та національний захист пролетарів. В
Україні відділи СРН існували у Волинській, Катеринославській, Київській,
Подільській, Таврійській, Херсонській та Чернігівській губерніях. Вони об'єднували понад 190 тис. чол. - майже половину загальної калькості членів
“Союза русского народа”. Чорносотенці залучали до своїх організацій відсталі верстви робітників і особливо люмпенізовані елементи міст. Вони відкрито суперничали з українським національним рухом. Це було одним з
“болючих” питань для чорносотенців України.

Якщо поява українських політичних об'єднань у Росії спочатку не викликала особливого занепокоєння монархістів, і вони не виділяли ці організації з числа інших антиурядових сил, то згодом усвідомили, що український національно-визвольний рух становить велику небезпеку для імперії. В українському національному русі, проводну роль в якому відігравали ліворадикальні партії, монархісти вбачали загрозу як існуванню единої держави, так і тогочасному суспільному устрою.

На думку друкованого органу монархістів - газети “Киевлянин”, однією з небезпек для Російської держави, крім “инородческо-еврейской революции”, є “нелепые маньяки “самостійного” украинства”. Чорносотенці вважали, що існує єдиний російський народ, а український є лише його гілкою. Тому український рух - “явище такою ж мірою шкідливе, як і безпідставне”, - зазначалося у статуті клубу російських націоналістів у Києві.

Завдяки фінансовій підтримці царського уряду українські чорносотенці мали змогу проводити масові маніфестації, створювати робітничі артілі, здійснювати єврейські погроми. Їх екстремізм незабаром став ознакою життя багатьох міст України.

Робітники України, котрі потрапили під вплив чорносотенців, не виявляли інтересу до революційної боротьби, яка набула значного поширення в
Російській імперії, не розуміли безперспективність існування організацій монархічного типу, нерідко войовничо настроєних щодо українців. Проте переважна більшість робітників уникала співробітництва з ними, остерігалась і навіть боялась їх. Лише одна спроба протистояти чорносотенцям мала місце під час революції 1905-1907 рр., коли передові робітники Донбасу розпочали кампанію проти погромів. Озброені робітничі загони з Луганська, Бахмута та інших міст допомогли відвернути там різню.

Тим часом Російська імперія невпинно йшла до свого логичного кінця.
Віковічні підвалини колишньої великої держави руйнувалися напрочуд легко.
Перша світова війна, національні рухи довершували цю справу. З мобілізацією на військову службу майже половини працездатних робітників набагато зменшилася кількість українців на заводах і фабриках України.
Імперіалістична війна завдала значних збитків народному господарству.
Мальйони робітників і селян, переодягнутих у шинелі, були відірвані від заводів, фабрик та землі, погіршилося забезпечення міст продовольчими товарами, а сіл - інвентарем і тяглом.

У 1916 р. царський уряд запровадив в Україні хлібну монополію і дуже низькі закупівельні ціни на зерно. Незабаром стало зрозуміло, що промисловість не може працювати за відсутності кваліфікованих робітників.Уряд змушений був запровадити надзвичайний стан на залізничному транспорті, вугільних підприємствах Донбасу, металургійних заводах півдня
Росії. Влітку 1916 р. близько 50 тис. російських робітників були направлені на шахти та оборонні підприємства України. Хоч обсяг видобутку вугілля в
Донбасі збільшився, все ж гостро відчувалася нестача кваліфікованих робітників.

У цій ситуації Раді з'їздів гірничо-промисловців півдня Росії
(постійний виконавчий орган об'єднання власників підприємств металургійної, кам'яновугільноі, залізорудної промисловості Донецького і Криворізького басейнів) разом із підприємцями з інших організацій вдалося мобілізувати на оборонні підприємства України ще кілька тисяч робітників з центральних губерній Росії, а також використати на виробництві як некваліковану робочу силу 100-тисячний загін військовополонених, значно дисципланованіших порівняно з виснаженими пролетарями України. В цей час зростання кількості промислових робітників відбувалося також за рахунок евакуації в Україну ряду підприємств з окупованих німецькими військами Польші і Прибалтики.

Тому цілком зрозуміло, що внаслідок першоі світовоі війни ще більше змінився національний склад пролетаріату України. На початку 1917 р. 60 % промислового пролетаріату Донбасу становили росіяни, близько 30 % - білоруси, поляки, вихідці з Прибалтики та представники інших національностей. Таким чином, перевага росіян у складі робітників України не була порушена. Зберігалося також традиційне панування росіян у великих промислових центрах. Воно посилювалося більшовицьким впливом на робітничий клас України і значною роллю російських дрібнобуржуазних партій, що спиралися на середні верстви українських міст та ix пролетаріат. Зокрема, у
Донбасі чисельність більшовиків зростала протягом 1917 р. таким чином: на початку березня їх було понад 500 чол., у квітні - 5,5 тис., серпні - 16 тис., жовтні - близько 28 тис. Чисельність російських есерів у Донбасі за чей же час зросла з 18 - 20 тис. до 38 - 40 тис.

В лютому 1917 р. перемогла демократична революція. Було повалено ненависне самодержавство, тобто здійснилася споконвічна мрія багатомільйонного населення Російськоі імперії. Народи колишньої імперії завоювали політичні свободи. До бурхливого суспільно-політичного життя включилися робітники, солдатські маси, багатомільйонне селянство. У містах і селах проходили численні мітинги, збори, демонстрації. Поновили діяльність раніше переслідувані царизмом різні політичні партії та організації. З'явилися нові періодичні видання. 3 березня 1917 р., одразу після повалення царського самодержавства, яке понад 250 років уярмлювало український народ, у Києві було утворено перший національний парламент -
Центральну Раду.

Українська Центральна Рада поставила за мету відновити державність
України. І якщо у її І універсалі зазначалося, що Україна не відокремлюється від Росії, то вже 25 січня 1918 р. вона видала історичний
IV універсал, яким Україна проголошувалася самостійною державою.

В короткий проміжок часу, коли відбувався процес становлення українськоі державності, Центральна Рада займалася розв'язанням військових проблем, питань справедливого розподілу землі між селянами, опікувалася розвитком культури, освіти та багатьма іншими соціальними і духовними проблемами українського народу.

3 приходом до влади Центральної Ради розпочався процес масової українізації. Щодо цього становить интерес висновок В. Винниченка, який він зробив у праці “Відродження нації”: “В кожній сфері були українці й у кожній сфері вони хотіли, вони мусіли виявляти себе, як українці, затверджувати своє “я”, поширювати його, закріпляти певними нормами.
Фабричні робітники, учителі, кооператори, студенти, приказчики. урядовці, всі гуртувалися національно, всі домагались свою галузь українізувати, себто принатурити до объекту свого існування - українського народу - й узаконити, унеобхіднити, уприроднити свою “пробуджену ніжність”.

Місія нести національну ідею в середовище робітників і селян й будити там національну гордість стала метою Центральної Ради. Соціалісти, молоді революціонери стали авангардною силою національного пробудження. Альфою і омегою всіх їх починів був український народ, народ, який ще пам'ятав про козацькі вольності України, про запорожців і став запорукою постійності українського історичного процесу.

Однак у перші місяці діяльності Центральної Ради робітники-українці ще значною мірою дотримувалися проросійськоі оріентації. Тому будь-які кроки в напрямі українізації в містах викликали обурення зрусифікованих робітничих мас. “Росіяни страшенно обурювались українізацією, ... особливо в Києвї, - згадувала член Центральної Ради С. Русова, - і міська управа ставала в постійні суперечки з українськими органазаціями та з Центральною
Радою... Росіяни посилали телеграми до Тимчасового уряду в Петербурзі, благаючи рятувати “руських” від насильної українізації, а це було цілком неправдиво, бо, здається, ніде на світі ні один нарід не шанував так національних прав своїх меншостей, як це робили українці”. Зі свого боку, російські лідери більшовицькоі партії звинувачували керівництво українського національного руху в порушенні “єдності робітничого класу”.
Тому діяльність Центральної Ради та її виконавчого органу - Генерального
Секретаріату - могла бути ефективною лише за умови підтримки їх діяльності з боку міського пролетариату - цієї організованої меншості українського народу.

Як же складалися стосунки Центральної Ради із зрусифікованим робітничим класом міст?

Доцільно простежити їх на прикладах Катеринослава, Харкова, Одеси, інших міст України, де був великий процент російського населення.
Д.Дорошенко, якого важко запідозрити в необ'єктивності, згадував, що в
Катеринославі, де було багато свідомих українців серед службовців, робітників і селян навколишніх сіл, український національний рух помітно проявлявся в роки першої світової війни. Але коли почалася революція, писав він, “активних політичних діячів серед українців знайшлося дуже небагато, до того ж почалася ворожнеча між представниками української буржуазії й соціалістичних партій, і провід в місті захопили російські револіоційні організації... На виборах до міської думи укр. есери виставили свій окремий список, есдеки - теж свій, а есефи виставили також окремий список.
Українські голоси розбилися, і українці провели до думи по всіх трьох списках 10 гласних (на 60 усіх)”.

Через деякий час, продовжував Д. Дорошенко, коли почався український рух у військах, у місті зросло значения національного елементу. “Правда, реальноі користі від цієї українізації було небагато: солдати розбігалися, не доїхавши до фронту, а у себе в казармах нічого не робили, тільки мітингували, а в потребі не хотіли навіть пальцем поворухнути, щоб помогти
Україні, але на ширші маси громадянства навіть зовнішні ознаки
“українізації” війська робили враження й підіймали авторитет українського руху”.

Аналогична обстановка була й в інших русифікованих українських містах у період правління Центральної Ради. У Харкові становище було ще складнішим, ніж у Катеринославі: “В зросійщеному Харкові українцям тяжко було зайняти в новозаснованих революційних організаціях становище, яке відповідало б їхньому значенню представників української стихії, що заливала весь край, серед котрого Харків здавався якимсь чужорідним островом...”.

Невдоволення українським національним рухом активно проявлялося і в південних містах України. “В космополітичній щодо свого населення Одесі українці не могли зайняти скільки-небудь твердих позицій в нових революційних установах. Російська и жидівська демократая, що, як і скрізь, вела перед по тих установах, ставилась до українського руху і до українських домагань дуже неприхильно”.

Оскільки позиції заможного російського населення в Чернігові,
Полтаві, Кременчуку були міцними, в цих містах не відчувалося переваги українського національного руху. “Серед усіх губерніальних міст на Україні
Полтава найбільше зберегла своє національне обличчя, українська стихія тут найсильніше виявлялася, особливо в низах міста. Але більшість міської буржуазії й інтелігенції була зросійщена, і українцям не так то легко було здобувати позиції в самому місті, тим більше, що серед самих українців зразу ж постав розкол між несоціалістами й соціалістами”. Д.Дорошенко робить висновок, що “по всіх майже більших містах України провід захопила російська та зросійщена демократія, яка дуже противилася переведенню в життя українських домагань, особливо ж вороже ставилась вона до автономії
України”.

За таких обставин у взаєминах з Центральною Радою робітники мали визначити свою позицію - підтримати її чи залишитися нейтральними. Як і всі інші верстви населення України, патріотично настроєні представники робітничого класу вирішили підтримати Центральну Раду. Однак для зрусифікованого українського пролетариату незрозумілими були масштаби національних домагань Центральної Ради. Що краще для робітників: велика й неподільна Росія, яка принесла стільки страждань українському народу, чи автономна Україна у складі Російської республіки, що проголошувалася на першому етапі діяльності Центральної Ради (проте, можливо, лише тимчасово)?
І, зрештою, з огляду на поширеність обох позицій на Україні багато зруси- фікованих робітників залишилися нейтральними, політично пасивними, більше дбаючи не про підтримку Центральної Ради, а про те, щоб якось вижити. Тому на першому етапі співпраця робітників із Центральною Радою була незначною поравняно з іншими верствами українського населення. Так, близький соратник
М.С.Грушевського Павло Христюк визнавав, що “популярність Центральної Ради зростала надзвичайно швидко, особливо в селянських і солдатських масах”.

Однак ставлення фабрично-заводських робітників до Центральної Ради формувалося поступово, набуваючи дедалі більше національно-політичних ознак. За даними Л. Решодька, на першому засіданні Центральної Ради (14 березня 1917 р.) були лише один чи два рабітники “Арсеналу”, які не представляли заводчан, а прийшли, відгукнувшись на заклик студентської молоді. Потрапивши на засідання новоствореної органазації українців, а потім на грандіозні маніфестації 16 і 19 березня, надалі пролетарі прагнули, щоб їх представники брали участь у роботі Центральної Ради.
Морально-психологачна атмосфера після лютого 1917 р. сприяла зміцненню відносин Центральної Ради з робітниками різних міст України. Але, на жаль, заважала цьому позиція зрусифікованого українського робітничого класу - переважаючої частини населення міст.

Навіть такий, фнколи схильний до мажорного викладання історії революції на Україні автор, як П.Христюк, констатував: “...Міста на Україні з самого початку революції в більшості зайняли ворожу до українського відродження позицію або, в ліпших випадках, позицію повної негації, ігнорування”.

В цій непростій ситуації даячі Центральної Ради не завжди займали виважену позицію. “Ми не вірили,- писав В. Винниченко,- що наш зрусифікований пролетаріат стане активно в оборону нашої державності, наших національних здобутків, в оборону того, що він не почував своїм, рідним і необхідним собі. Це недовір'я було величезною помилкою, як виявилось далі.
Це було великою шкодою й для чисто національної справи, бо це недовір'я й дальша наша політика одвернули від національної справи зрусифікований український міський пролетаріат, який також мав пробуджену ніжність, який мав би її без порівняння більшою, коли б українство не одпихнуло його саме своїм соціальним консерватизмом”.

Подібні настрої були характерними для всієї керівної верхівки української соціал-демократичної робітничої партії, хоча в 1917 р. її позиція суттєво змінилася порівняно з 1905 р. Саме вона, враховуючи соціально-політичне становище на Україні в зв'язку із виникненням
Центральної Ради, визначила новий курс в напрямку переосмислення своєї національно-політичної програми. Це питания обговорювалося на конференції
УСДРП, що проходила у Києві 4-5 квітня 1917 р. “Виходячи з того, що потреба можливо повного розвитку творчих сил України вимагає її найширшого економічно-політичного самоозначення, - підкреслювалося в прийнятій нею резолюції про автономію України, - приймаючи під увагу, що федеративний устрій російської держави, як союзу автономних національно-територіальних або просто територіальних одиниць, не тільки не може шкодити розвиткові пролетаріату всієї Росії, - а тим більше українського, - але і корисний для нього; приймаючи під увагу, що федерація автономних національних або краєвих одиниць - це найкраща гарантія демократичних і національно- політичних прав кожної нації або країни, - конференція української соц.- дем. робітничої партії з цілою непохитною рішучістю видвигає давнє домагання партії - автономію України, яко першу, невідложну, пекучу задачу сучасної хвилі українського пролетаріату та всієї України”.

При цьому діалог між представниками української автономії і російського уряду був можливий лише за умови здійснення національних прагнень численних колишніх неросійських народів. “Це розуміння українською соц.-демократією творення автономного ладу, - підкреслював Л. Христюк, - мало для української революції велике значення: відповідаючи українській дійсності, воно було в той же час дійсно революційним. І як таке, йдучи врозріз з загальною тенденцією московської демократії - одкинути національне питания на друге місце, одклавши вирішення його цілком до
Установчих Зборів, воно було причиною того, що українська соціал-демократія з самого початку революції на Україні пішла своїм окремим шляхом, часами гостро виступаючи проти своїх старших товаришів - російської соц.-дем. робітн. партії на Україні”.

Показовими щодо цього були різні робітничі з'їзди, що відбувалися у
Києві и інших містах України. Зокрема, 12-14 липня 1917 р. у Харкові проходив всеукрїнський з'їзд залізничників. В його роботі взяли участь майже 300 делегатів, що представляли 200-тис. загін залізничників краю. 24-
26 липня у Киеві відбувся всеукраїнський робітничий з'їзд, близько 300 делегатов якого представляли більш як 2-мільйонний робітничий клас України і мали обрати його представників до Центральної Ради. Виступи на цих з'іздах свідчили про складну обстановку в Україні, а також у пролетарських лавах. Однак, зважаючи на продовження воєнних дій, з'їзди після тривалих дискусій вирішили, що “всі українські робітники мають всіма силами, із усією енергією піддержувати Центральну Раду і Генеральний Секретаріат”.

Після цих з'іздів стосунки між робітниками і Центральною Радою певною мірою поліпшилися. І хоч серед широких мас промислових міст України зберігається сильний більшовицький вплив, національні ідеї вже почали проникати на заводи і фабрики, пропагуватися на сторінках робітничої преси та в технічних училищах. Однак за часів Центральної Ради робітників- українців нерідко докоряли в націоналізмі, зраді інтересів єдиної та неділимоє Російськоє держави, бо в Україні тривалий час навколо них було майже суцільне російське середовище, вони, так би мовити, “змоскалилися”, а імперські порядки - навіть якщо ix засуджували і вважали нелюдськими - зберігались і всіляко заохочувалися офіційними зрусифікованими структурами та представницькими інституціями.

Хоч царський уряд був повалений, але професійний, кваліфікований апарат управління органами праці залишився. В той час як Центральній Раді бракувало ефективного керівництва, цей апарат зберіг сильні позиції у провідних галузях промисловості, висококваліфіковані інженерні, економічні та фінансові кадри, численні форми економічного співробітництва, а також можливість позаекономічного примусу.

Чи могли ці “винятки з правила” - національно свідомі українські робітники - переважити “велику артилерію” більшоста зрусифікованого українського робітничого класу, яка, якщо й визнавала право на автономію
України, то обов'язково у складі “єдиної”, “великої” та “неподальної”?
Загалом ситуація у сфері виробництва і праці була катастрофічна: за часів
Центральної Ради діяльнасть новостворених українських органів праці у містах наштовхнулася на відверту протидію фабрично-заводської адміністрації. Робітники, що мали сміливість заявити про свої симпатії до
Центральної Ради, ризикували залишитися без роботи.

Щоб проаналізувати дії Центральної Ради та настрої її керівництва в перші три місяці існування української демократії щодо русифікаторських тенденцій в Україні, необхідно ознайомитися з “Декларацією Української
Центральної Ради”, підготовленою в середині травня 1917 р. для вручення
Тимчасовому уряду та Петроградській Раді робітничих та солдатських депутатів. Наведемо кілька уривків з цього документа:

“Зріст українського руху, що так інтенсивно проявився в днях революції, вимагає нових методів для його оцінки, нових підхідних шляхів, не говорячи вже про саме фактичне познайомлення з його висловом. Між тим у цій сфері лишилося все по-старому, і російські громадянські круги в більшості стоять на давній неозначеній позиції.

Це вже и тепер сумно відбивається на взаємних відносинах двох братніх народностей, а на будуче грозить це дуже и дуже небажаними ускладненнями, і щоб їх усунути та злагідніти, обидві сторони повинні поробити заходи державного та громадянського значіння.

Для людей, що мало познайомлені з історією и характером українського руху, зовсім незрозумілий той розмах, котрий проявив він зараз, у перших днях революції. Те, що уважалося справою невеличкого гуртка інтелігенції, нагло прибрало масовий характер: національні гасла і домагання стали дуже популярними в народних масах. Це пояснюється тим, що український рух, у свой істоті глибоко демократичний, весь час стояв на грунті народних потреб, широко охоплюючи їх і говорив доступною і зрозумілою народові мовою про його власні інтереси. Ось чого від самого початку вільного життя став цей рух організуючою силою, ось через що до нього прилучалися щораз більші сили народу, справедливо бачачи саме тут гарантію здійснення своїх загальнолюдських і національних потреб та домагань. Відроджена українська преса щоденно приносить звістки про те, як серед українських мас все більше й більше проявляється громадянська та національна свідомість: українське село організується під гаслами, виставленими українським рухом. Про те говорять дуже численні і многолюдні з'ізди, що одбуваються на Україні в останнім часі: кооперативні, селянської спілки, військові, національні в широкому смислі слова, педагогічні, партійні й інщі. Ці з'ізди представляли в цілості міліонову масу (один військовий з'їзд у Києві представляв собою
993 400 зорганізованих солдатів) і в розв'язанні національних завдань виявили себе одною спільною всім душею...

А як відноситься до того справді казкового пробудження 35-міліонового народу російське громадянство там, на Україні? Треба зараз спочатку сказати: відношення неглибоке, не зв'язане з интересами революційної Росії, навпаки, таке, що грозить багатьма ускладненнями для усієї справи свободи...

...І домагання національної школи, армії, українізації всього життя на Укріїні має у корінні головно це відроджене, визволене почуття гідності людини. І віра в це така велика в масах, що вони в перший час навіть не змогли зрозуміти, з якої причини це їх бажання, це вільне гарне почування зустрічає зле, недобре, вороже до себе відношення у тих, хто стоїть на чолі демократичного руху. В їх простій, незастроєній спокусою психіці не укладається така сильна патріотичність. Вони думають, що кождий, хто б не був, обов'язаний разом з ними радуватися і веселитися їх визволенням, їх переродженням з рабів у людей. Не тільки радуватися, але й усіма силами пособляти такому чудовому переродженню.

Зовсім зрозуміло, що впертий опір доводить до розчарування, далі - до ворожнечі, а в кінці - до страшного обурення. Тепер на всіх з'їздах, зборах
- скрізь тільки і чуєш скарги, докори, погрози. І чим впертіше стоїть одна сторона, тим сильніше та глибше в'ідається недовір'я до Росії, тим ширше розливається хвиля стихийного протесту”.

Як бачимо, апогей українського національного руху не став периодом ілюзій та невиправданої ейфорії. В Україні воскресіння національної самосвідомості народу відбувалося повально. І кожен член делегації
Української Центральної Ради, який підписав згадану декларацію, констатував страшні у своїй простоті факти: 1) в українських містах підтримка національного руху з боку росіян відсутня; 2) молода українська демократія також виявляє недовір'я до російського населення українських міст, а тому майже скрізь відсутнє взаєморозуміння.

Налагодження взаємовідносин українського та російського населення міст ускладнювалося ще й внаслідок того, що Центральна Рада не здійснила належної підготовки мас в цьому напрямі. Український національний рух розвивався спонтанно, центральні й місцеві органи не завжди працювали в тісному контакті між собою. Останні здебільшого діяли самостійно, за власною ініціативою, переважно в межах певного міста або району.

Найбільш активно російські робітники з українських міст діяли при органазації загонів вільного козацтва. Про це розповідав у своїй праці
І.Мазепа. За його свадченням, у Катеринославі створенням загонів вільного козацтва займалися діячі місцевої організацаї українських соціал-демократів
Гаврило та Микола Воробйови - сини робітника-залізничника, росіянина.
Молодший - Микола закінчив артилерійську старшинську школу. Старший -
Гаврила був студентом Київського політехнічного інституту і, хоч з військовою справою не був ознайомлений, проте став організатором катеринославських відділів вільного козацтва, які складалися переважно з робітників і селян Катеринославського району і відіграли визначну роль у боротьбі проти російських вайськ.

“Це був час, - писав далі І. Мазепа, - коли уряд Центральної Ради в зв'язку з постановою 1-го Всеукраїнського військового з'ізду, що відбувся на початку травня 1917 р., уділяв особливу увагу справі т.зв. українізації частин російської армії через видалення та організацію вояків в свої українські частини. Таким шляхом малося на увазі створити українську армію”.

В загонах вільних козаків проходили військову службу и рабітники київського заводу “Арсенал”, залізничники Конотопа й Сум, телеграфісти
Чернігова. Вільне козацтво визнавало владу тільки Центральної Ради т