Мистецька спадщина Т.Г. Шевченка – твори живопису і графіки, що
їх виконав Шевченко в різній техніці протягом усього життя.
Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і
частково в гравюрах на металі й дереві вітчизняних і зарубіжних
граверів, а також у копіях, що їх виконали художники ше за життя
Шевченка.уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють данні
про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Живописні й
графічні твори за часом виконання їх датуються 1830-1861рр. й
територіально пов*язані з Росією, Україною і Казахстаном. За
жанрами – це портрети, композиції на міфологічні, історичні та
побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у
техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією,
тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах
білого, кольо- рового та тонованого паперу різни розмірів, а також
у п*ятьох альбомах. Значну частину мистецької спадщини Шевченка
становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння
творчого шляху й розкриття творчого методу художника є й його
численні ескізи, етюди, начерки та учбові студії. З усіх творів
лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша –
авторські дати. Вивчення мистецької спадщини Шевченка в наш час
дало можливість встановити максимально точні дати виконання багатьох його художніх робіт, визначити основні етапи розвитку творчості
митця за жанрами, тематикою й формальними ознаками. За часом
виконання всі живописні й графічні твори Шевченка можна поділити
на три періоди: від перших робіт доакадемічного часу і до
заслання (1830-1847рр), твори років заслання (1847-1857рр) і роботи,
виконані після повернення з заслання до смерті художника (1857-
1861рр). В межах кожного з цих періодів простежуються й коротші
за часом етапи, які об*єднують твори не тільки за певною
тематикою, а й за художньою вартістюїх і за технічними засобами
виконання.
За свідченням самого Шевченка, малювати він почав з раннього
дитинства – “хрестами й візерунками з квітками” (вірш “А.О.
Козачковсько-
му”) обводив сторінки в саморобному зошиті (1822-1826рр), а коли
був у пана П. Енгельгардта козачком, - перемальовував лубки (1829).
З доакадеміч-них робіт збереглися малюнок олівцем “Погруддя
жінки”(1830), акварельний портрет П. Енгельгардта (1833), “Голова
жінки”(1834), портрети Катерини Абази і Є. Гребінки (обидва – 1837),
серія композицій на історичні теми – “Смерть Лукреції” (1835),
“Смерть Олега, князя древлянського”, “Александр Македонський виявляє
довір*я своєму лікареві Філіппу” і “Смерть Віргінії”(всі - 1836),
“Смерть Богдана Хмельницького” (1836-1837) і “Смерть Сократа” (1837).
Ці твори незважаючи на несамостійність частини з них (“Погруддя
жінки” перемальовано з невідомого оригіналу, а окремі малюнки на
історичні теми зроблено на зразок композицій, рекомендованих для
екзаменаційних робіт вступникам до академії мистецтв), свідчать про
те, що ще до переїзду в Петербург Шевченко набув значної
вправності в малюванні олівцем, а в Петербурзі, очевидно завдяки
роботі у В. Ширяєва, порадам І. Сошенка та праці в класах
Товариства заохлчування художників, він уперше почав працювати тушшю-
пером і особливо успішно – акварельними фарбами. Це дало Шевченкові
змогу підготуватися до вступу в Академію мистецтв. У роботах
художника доакадемічного періоду вже яскраво виявився інтерес до
суспільновагомих тем. Його композиції стверджують патріотизм, людську гідність, виражають протест проти насильства. В них Шевченко
вперше звертається до вітчизняної історії.
Мистецька спадщина Шевченка періоду від вступу до Академії мистецтв і до заслання (1838-1847рр) становить окрему групу живописних і
графічних творів, що відзначається широкою тематикою, появою нових
жанрів і новим співвідноенням між ними, значним удосконаленням
опанованих технічних засобів вираження і звернення до нових. На
творах Шевченка цього періоду особливо помітний вплив К. Брюллова:
певна ідеалізація зображуваного, романтична піднесеність, деяка
умовність колориту. Разом з тим Шевченко вчився в нього
майстерності композиції, реалістичного рисунка, мистецтва портрета. В цей же час він починає виступати як представник критичного
реалізму. В межах цього періоду виразно простежуються етапи
внутрішнього розвитку митця. Перший етап припадає на 1838-1843рр (до першої подорожі на Україіну). Значну частину творчості Шевченка
цих років становлять студійні роботи – рисунки олівцем, вуглем та
твори, виконані олійними фарбами. Серед них – окремі рисунки з
гіпсових моделей, а більшість зображення живої натури (натурщики в
різних позах та змальовки з натури своїх товаришів по Академії).
До цієї групи належить і виконана олією композиція “Натурщик в
позі св. Себастіяна” (1840-1841рр). Виходячи за межі суто учбових
завдань, Шевченко працює в цей час й над натурою власної
“постановки” (акварелі “Жінка в ліжку”1839-1840; “Натурщиця”1840).
Багато уваги приділяв він копіюванню творів свого вчителя К.
Брюллова (жанрові композиції “перерване побачення”, “Сон бабусі і
онучки” – обидві 1839-1840). Робота над цими копіями допомогла
Шевченкові увійти в творчу лабораторію видатного художника, сприяла
удосконаленню майстерності в акварельному живопису. В перші роки
перебування в Академії Шевченко виконував портрети, історичні та
жанрові композиції та ілюстрації (олівець, акварель, олійні фарби).
Опанування основами рисунка і тежнікою живопису позначалося на
професійному рівні оригінальних робіт, а з творчим зростанням митця і його студійні малюнки набували високої художньої цінності. В
портретах, які художник виконував найчастішена замовлення, він не
задовольнявся лише лише зовнішньою схожістю, а прагнув відтворити
образ людини, риси її характеру. Вершиною в цьому жанрі Шевченка
академічного часу є виконаний олією автопортрет (1840), з якого
починається галерея автопортретів. Нечислені жанрві композиції митця
цього періоду є етапними в історії українського мистецтва. Сепія
“Хлопчик з собакою в лісі”(1840) тематично близька до незнайденої
картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці”, яку рада академії
мистецтв 1840 відзначила срібною медаллю 2-го ступеня. Такої ж
нагороди удостоєно й композицію “Циганка-ворожка” (1841). Картина
“Катерина” (1842), викона олійними фарбами, ввійшла в скарбницю
українського побутового живопису як один з перших творів критичного реалізму. Жанрові твори Шевченка правдиво і поетично зображують
життя українського народу, глибше, ніж це було до того в
українському мистецтві, підносять соціальні проблеми. Успіхи жанриста позначились і на багатьох ілюстраціях Шевченка, які висунули його
в число відомих ілюстраторів. У перші роки навчання в Академії
мистецтв Шевченко почав працювати в пейзажному жанрі. Роботи
останнього періоду перебування в Академії свідчать про докорінний
злам у творчості художника. Перша подорож на Україну (квітень1843 –
лютий1844) визначила тематику і характер творів митця, їхні жанри
і співвідношення між ними. На Україні Шевченко далі працював над
портретом, застосовуючи переважно олійні фарби (портрети Маєвської,
Г. Закревської, П. Закревського, дітей В.М. Рєпніна). Ці твори
набгато виразніші, глибше, ніж акварельні портрети попереднього
періоду, розкривають внутрішній світ портретованих. Вони свідчать і
про успіхи художника в оволодінні технікою олійного живопису. Новий за характером і технікою виконання (туш, перо-штрих, а не контур,
як у композиціях доакадемічного періоду) автопортрет Шевченка 1843.
Рисунок тут ніби передував творам, виконаним у техніці офорта.
Мистецький доробок Шевченка часу перебування на Україні складають
портрети, підготовчі роботи до “Живописной Украины”, виконані олією
дві картини – “Селянська родина” та “На пасіці”, пейзажі (тепер як
провідний жанр), а також ч исленні рисунки, серед яких і “Вдовина
хата на Україні” та “Хата батьків Т.Г. Шевченка в с. Кирилівці”.
Всі ці роботи свідчать про великий інтерес митця до життя
українського народу і цого побуту, до природи й історичного
минулого України, про либоке соціальне спрямування творчості
художника. У програмі до “Живописной Украины” вперше в українськоиу мистецтві проголошено думку про соціальну роль образотворчого
мистецтва, а саме видання поклало початок розвиткові в українському миствецтві офорта.
Творчість Шевченка періоду від закінчення Академії до заслання
характеризують переважно портрет і пейзаж. Відомо 17 портретів
цього часу, виконаних олією, аквареллю і олівцем,- свідчення
майстерності і популярності Шевченка як портретиста серед широких
кіл української інтелігенції. В пейзажах, виконаних аквареллю та
олівцем, переважає замилування просторами, затишними куточками і
особливо деревами з їхнім вибагливим і складним рисунком.
Композицію тут побудовано на другому плані; пізніше, десь з літа
1845, спостерігаються перші спроби дати і третій план. Велике місце в творчості Шевченка в цей час посідав історичний пейзаж,що
зумовлено роботою художника в Київській археографічній комісії, для
якої він змальовував архітектурні пам*ятки й історичні місця. В
цих творах висока майстерність поєднуються з науково-документальною
точністю.
Ретельне вивчення мистецької спадщини Шевченка, зосередження всіх
його творів у спеціальному музеї, публікація їх в академічному
виданні (1961-1964) дали змогу об*єктивно оцінити великий за обсягом
і значний за мистецькою вартістю доробок художника періоду
заслання. Незважаючи на царську заборону, Шевченко в роки недолі
працював багато плідно в усіх властивих йомуй раніше жанрах.
Всього відомо 124 завершені твори й 220 екскізів та начерків,
створених тоді. Змінилися тільки співвідношення між жанрами, питома
вага кожного з них у загальному доробку митця. Найплідніше він
працював у жанрі пейзажу – цьому великою мірою сприяла участь в
Аральській і Каратауській експедиціях. Найчастіше художникові
доводилося фіксувати натуру нашвидку – звідси начерковий характер
робіт, особливо рисунків у художніх альбомах. Ці рисунки дуже
лаконічні, часто це лише контури або контур з незначною
штриховкою. Деякі пейзажі часу Аральської експедиції Шевченко
завершував вже в Оренбурзі за олівцевими рисунками з помітками
“для пам*яті”, а частіше покладався на свою вийняткову зорову
пам*ять. Про велику спостережливість художника говорять і численні
пейзажі, на яких надзвичайно тонко зображено деталі не тільки на
першому плані, а й на другому і третьому. З особливою силою
спостережливість митця виявляється в численних малюнках науково-
допоміжного характеру з зображенням структури берегів Аральського
моря та скель і урвищ, що були важливими для геологічної
характеристики місцевості. Такий філігранний рисунок, не позбавленний і великої художньої цінності, очевидно, прислужився митцеві для
пізнішої роботи в офорті. Пейзажі Шевченка часу обох експедицій
відрізняються від його пейзажів попереднього періоду перевагою в
них другого і третього планів, видовженою композицією при широкому, часто вдкритому обрії й надзвичайно багатим і тонким колоритмом.
У глибоко емоційних і розмаїтих за настроєм акварелях Шевченко
виступає як видатний майстер цієї техніки. Його пейзажі дуде точео і правдиво відображають природу казахського краю, її своєрідну
красу. Особливе місце в художній спадщині Шевченка років заслання
належить жанровим композиціям, що становлять кілька окремих
тематичних груп. Одна з них призначена побутові казахського народу
(сепії “Казахи в юрті”, “Казахська стоянка на Косаралі”,
“Казахський хлопчик розпалює грубку”, “ Казахський хлопчик дрімає
біля грубки”, “Казахи біля вогню” та акварель “Казах на коні”,
всі 1848-1849рр). Ще більше змальовок з життя казахів у дорожніх
альбомах художника (екскізи і начерки до закінчених сепій і
акварелей). Значної розмаїтості і соціальної гостроти казахів тема
набула в другий період заслання поета (сепії “Тріо”, 1851; “Пісня
молодого казаха”, 1851-1857; “Байгуші під вікном”, 1855-1856 і
“Казашка Катя”,1856-1857). У деякі твори (“Т. Г. Шевченко і байгуші”,
“Т. Г. Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою” 1856-
1857) художник вводить свій автопортрет. Цим Шевченко підкреслює
своє глибоке співчуття до долі казахського народу.
Окрему групу становлять композиції на історичні, міфологічні,
літературні та біблійні теми (“Благословіння дітей”, “Телемак на
острові Каліпсо”, “Робінзон Крузо”, “Самаритянка”, “Казашка”, “Мілон
Кротонський”, “Нарціс та німфа Ехо”, “Св. Себастіан”, “Умираючий
гладіатор”, всі – 1856). Всім їм властиве глибоке психологічне
трактування образів.
Третя, цілком самостійна, група жанрових композицій це сепія сепій
“Притча про блудного сина”, яку Шевченко мав намір відтворити в
гравюрі. Викриття експлуататорського ладу досягає тут найбільшої
гостроти.
Портретні твори Шевченка років заслання виконано переважно сепією
або італійським олівцем (лише кілька портретів в Оренбурзі –
аквареллю). Вони досконаліші щодо композиційної побудови, глибше
розкривають психологі-чний стан портретованих і являють собою новий
крок у розвитку реалізму художника. Часто Шевченко вводить портрет
у жанрові композиції (“О.Бу-таков і фельдшер О. Істомін під час зимівлі на Косаралі”1848-1849; “Т.Г.Шев-ченко серед товаришів” 1856; “Т.Г.
Шевченко малює товариша” 1855-1857).
Творчість Шевченка років заслання переконливо доводить, що, всупереч твердженням біографів поета з буржуазно-націоналістичного табору,
він не втратив здібностей художника, а й досяг як митейь ще
вищого рівня в усіх жанрах портретному, пейзажному й побутовому. В його творах цього часу на повну силу пролунала соціальна тема й
виявилася інтернаціоналіст-ська позиція художника. Крім того, твори
років заслання свідчать про те, що Шевченко бувши відірваним від
академії, не забував про неї. Безсумнівний відгомін академічної
школи відчувається у виконаних художником у цей час композиціях на історичні, міфологічні й літературні теми. Пієтет Шевченка до
Академії мистецтв стверджують написана на засланні автобіографічна
повість “Художник” та записи у “Щоденнику”.
Мистецька спадщина Шевченка останнього періоду життя кількісно
невелика. В цей час він багато працював над офортом і досяг у
ньому, порівняно з офортом 1844, новмх успіхів. Серед пейзажів
переважають етюди й начерки, виконані 1857 на пароплаві, коли поет їхав з Астрахані до Нижнього Новгорода, та краєвиди, створені на
Україні під час третьої подорожі 1859 (вийнятком хіба що є офорти
“Вечір в Альбано поблизу Рима. Ліс” – за твором М. Лебедєва та
“Мангишлацький сад” – за власним малюнком). Усі ці пейзажі незалежно від міри їхньої завершеності, свідчать про зрослу майстерність
Шевченка-пейзажиста в останній період життя. Це виявляється в
підкресленні другого і третього планів, у побудові композиції на
широкому обрії та у перевазі повітряної перспективи над лінійною,
в глибокій ліричності та емоційності краєвидів.
До жанрових композицій Шевченко звертався лише повернувшись до
Петербурга та його майже виключено в зв*язку з роботами в офорті
(“Дві дівчини”,”Свята родина”,”Притча про робітників на винограднику”).
Всі-1858 “Сама собі своїй господі”. “Приятелі”, “Старец на
кладовищі”, всі-1859). Особливий інтерес являють портрети роботи
Шевченка останнього періоду його творчості. Їх відомо 41. Усе це
- завершені твори, крім невеликого рисунка олівцем – портрета О.
Герцена, спокійного в Нижньому Новгороді. Портрети виконано італ.
Олівцем і крейдою на тонованому папері та в техніці офорта. Для
портретів олівцем характерні смілива, соковита лінія й соковитий
штрих. Шевченко намалював їх на пароплаві
під час переїзду по Волзі, потім у Нижньому Новгороді, Москві, на
Україні та в Петербурзі. Вони близькі до портретів, виконаних у
Новопетровському укріпленні, але набагато контрастніші та виразніші
щодо внутрішньої характеристики портретованих, хоч сам рисунок у
них значно лаконічнішиї. Ціла галерея офортних автопортретів (шість)
і портрети віце-презедента петербурзької академії мистецтв Ф.
Толстого та професорів академії Ф. Бруні та П. Клодта й академіка
І. Горностаєва є визначним здобутком не лише в мистецькій
спадщині Шевченка, а й в уьому тогочасному офорті.
Шевченко зробив великий внесок у розвиток портрета, побутового
жанру і пейзажу. Він виступав як один з перших на той час
офористів України й Росії. Його реалістична творчість сповнена
великого соціально-викривального змісту й відзначається глибокою
народністю, інтернаціональ-ними мотивами і гуманізмом. Твори Шевченка мали вплив на весь розвиток українського мистецтва, вони служать
життєдайним джерелом для багатьох поколінь українських художників.
Мистецька спадщина Шевченка визначає його видатне місце в історії
не лише українського, а й світового мистецтва.
Автопортрети Т.Г. Шевченка – власні зображеня, які художник створював протягом усього життя. Найраніший з відомих тепер автопортретів
(полотно, олія, 43*45, в овалі, ДМШ) виконано на початку 1840 в
Петербурзі. Це одна з перших спроб Шевченка малювати олійними
фарбами. У творі – романтично піднесений образ молодого поета-
художника. В манері виконання – в легких лесируваннях, що подекуди
поєднується з корпусним накладанням фарб, у витонченому малюнку, в
довершеному пластичному моделюванні, в колориті, побудованому на
синьо-зелених тонах з викрапленням червоних, а головне в
романтичному забарвленні образу – виразно відчувається вплив К.
Брюллова. Твір не завершено.
Автопортрет (папір, туш, перо, 22,7*18,4, приватна збірка, Москва),
нарисований в Яготині 23 – 26.IX 1843 і подарований В. Репніній
разом з рукописом поеми “Тризна”, зображує Шевченка за роботою.
Тут виразно передане уважне сприйняття молодим художником
навколишнього життя. Портрет виконано вільним, упевненим штрихом,
близьким до манери рисування голкою на міді.
Автопотрет, виконаний у кінці серпня 1845 (папір, олія, 17*13,3,
ДМШ) і подарований Н. Тарановській, немовби розвиває ідею
попереднього. Він гранично простий, ясний за формою. Шевченко на
ньому сповнений енергії, внутрішньої сили, рішучості. До 1845
належить і автопортрет зі свічкою, відомий за офортом Шевченка
1860. В альбомі 1845 є начерк цього твору олівцем. Із спогадів
А. Козачковського відомо, що в 1845 Шевченко майже завершив роботу ще над одним автопортретом, в якому подав образ “народного
поета, влучно схоплений у хвилину його поетичного натхнення”. Цей
твір не зберігся.
Кілька автопортретів Шевченко створив під час перебування на
засланні. Перший автопортрет (папір, олія, 12,7*9,9, ДМШ), порушивши
царську заборону писати і малювати, він намалював між 23/06 і
11/12 1847 в Орській фортеці, як тільки туди прибув, і 11/12
1847 надіслав А. Лизогубові. Це портрет поета в солдатському
мундирі й кашкеті-безкозирці. Тяжкі муки вже наклали відбиток на
обличчя Шевченка, на якому вражають широко розкриті, сповнені
скорботи очі.
З портретів, виконаних під час перебвання Шевченка в Аральській
експедиції (1848-1849), до нас дійшов лише один (папір, сепія,
15,6*12,9, Лвів. Музей українського мистецтва), що його художник
незабаром подарував А. Венгжиновському в Оренбурзі. Шевченко
зображає себе у вбранні, яке носив в експедиції, - звичайному
цивільному платті і світлому кашкеті з великим козирком, на
обличчі – сліди втоми від нелегких мандрів. До цього твору близькі
три портрети (полотно, олія, закомпонований в овалі, відтворений у
книжці О. Новицького “Тарас Шевченко як маляр”, Лвів – Москва,
1914, де тепер цей портрет – невідомо; полотно, олія, 24,5*19,8,
ДМШ; полотно, олія, 26,2*21,4, ДМШ), які щодо авторства потребують
деякого дослідження: досі не встановлено чи це Шевченкові
автопортрети, чи копії або варіанти, виконані іншими художниками.
Доля намальованого під час Аральської експедиції автопортрета,
надісланого В. Репніній 14/11 1849, через три тижні після
повернення до Оренбурга, невідома.
За часів перебування Шевченка в Оренбурзі збереглися два
автопортрети.
Один з них (папір, сепія, білило, 24,3*18,1, ДМШ) виконано не
пізніше 29/12 1849 і подарованого Ф. Лазаревському. Шевченко
зобразив себе в цивільному одязі – у світлій куртці, з-під якої
видно комір білої сорочки. На обличчі відчувається душевний спокій.
В тому, що поет зобразив себе так, певно, мало значення те, що
в цей час він жив не в жахливих умовах солдатської казарми, а
на приватній квартирі, серед друзів і мав змогу малювати.
Психологічною характеристикою до цього твору близький автопортрет у
солдатському мундирі з погонами (папір, сепія, 16,2*13, ДМШ), що
його Шевченко 29/12 1849 надіслав А. Лизогубові. Поет тоді ще
сподівався на полегшення своєї долі, чекав підвищення у званні до
унтер-офіцера й офіційного дозволу малювати. Та незабаром, після
арешту за порушення царської царської заборони і майже піврічного
слідства, цого заслано до Новопетровського укріплення. Тут Шевченко
створив нові автопортрети – вражаючої сили художні документи про сім років нелюдських фізичних і моральних мук, але – всупереч усьому –
й натхненної, подвижницької, героїчної творчої праці. До цих років
належить низка сюжетних, жанрових малюнків, у які художник ввів
автопортрети. Під час експедииції до Каратау він виконав малюнок
“Шевченко серед товаришів”, на якому зобразив себе за малюванням
разом з Б. Залеським і Л. Турно. Його зображення близьке тут до
автопортрета, створеного в липні-серпні 1851 й подаровано Б.
Залеському. На останні роки перебування художника у Новопетрівському укріпленні припадає малюнок “Шевченко малює товариша”, де він
зобразив себе за роботою в кибитці, що її спеціально поставив для нього у саду біля укріплення І. Усков. На цих малюнках
відтворено образ Шевченка, обстановку, в якій він тоді перебував,
передано його захоплення мистецтвом.
Важливе місце в творчому доробку Шевченка цього часу посідають
жанрові малюнки “Шевченко й байгуші” та “Шевченко й казахський
хлопчик, що грається з кішкою”. До яких художник ввів
автопортрети. Щоб підкреслити вірогідність зображеного й передати
своє співчуття гнобленому тоді, приреченому на злидні і голод,
казахському народові. Автопортрети, подані силуетом, є на малюнках
“Казарма” та “Кара колодкою” (обидва – 1856-1857рр). У
Новопетровському укріпленні Шевченко намалював також два
автопортрети, один з яких 3/11 854 передав з М. Семеновим у
дарунок О. Бодянському, а другий надіслав 22/4 1857 Я.
Кухаренкові. Обидва твори не збереглися. На першому на підставі
листа до О. Бодянського, художник зобразив себе в цивільному
вбранні. Другий – відомий з фоторепродукції, щозберегласся в архіві
Олени Пчілки. Його намальовано сепією; як можна судити з того, що
Шевченко тут так само зобразив себе у цивільному одязі, цей
портрет виконано 1853-1854рр.
Повертаючись із заслання, в Нижньому Новгороді Шевченко намалював
ще два автопортрети. Перший (тон, папір, італійський та білий
олівці, 31,4*24,6, ДМШ), виконаний не пізніше 28/11 1857, автор
подарував М. С. Щепкіну. Другий (тон, папір, італійський та білий
олівці, 25,5*21,2, ДМШ), виконаний не пізніше 4/1 1858, надіслав
тоді ж з П. А. Овсянниковим у дарунок М. Лазаревському. В обох
творах постає образ сильної духом людини, яка вийшла незламною з
найтяжчих випробувань. М. Лазаревський з подарованого йому автопортрета замовив 25 фотокопій, щоб
поширювати їх серед друзів і знайомих.
Більшість автопортретів, створених у Петербурзі в останні роки
життя, Шевченко виконав технікою офорта. Працюючи над ними, він
часто користувався фотографіями. Перший автопортрет – у темному
костюмі (папір, офорт, 16,1*12,3, створений за фотографією кінця 50-
х років) – виконано не пізніше 14/3 1860р. З цього твору
збереглися також відбитки третього стану (16,1*12,5), де фон вкрито
тонким шаром акватинти. Автопортрет пройнятий глибоким ліризмом.
Вражає вираз очей, якого раніше в автопортретах не було: в них і
сум, і ніжність, і тепле співчуття. Це вираз “ласкавий, майже
ніжний”, який помітив в очах художника І. Тургенєв.
Незабаром за фотографією, зробленою наприкінці березня 1858,хроблено
другий автопортрет – з бородою, в кожусі і шапці (папір, офорт,
16,9*12,5), який можно датувати не пізніше як 4/4 1860. Ретельно
опрацювавши обличчя й виділивши його легким штрихуванням на тлі
навколо голови, Шевченко вільно в начерковій манері, накреслив
убрання й покладену на коліно руку, що надало образові своєрідного артистизму. За маллюнком, виконаним 1845, , що його Шевченко
відшукав, він у травні 1860 створив автопортрет із свічкою (папір, офорт, акватинта, 16,4*13), в якому майстерно передав ефект
освітлення – боротьбу світла й темряви, внаслідок чого твір набув
символічного звучання. В цьому автопортреті привертє увагу
розмаїтість застосованих технічних прийомів. Густим плетивом різної
сили штрихів, підкреслених і об*єднаних шаром акватинти, художник
показав, як морок відступає перед переможною силою світла. Обличчя
модельоване прозорими перехресним штрихами, а вбрання зображене
сіткою паралельних ліній, що імітують манеру класичної гравюри
різцемза фотографією, яку зробив 1859 у Києві І.
Гудовський, 1860 виконано автопортрет у світлому костюмі (папір,
офорт, 16,5*12,5). Тут на обличчі Шевченка помітно сліди тяжкої
недуги, яка підточувала й без того надламане засланням здоров*я
поета. У цьому творі відбився також пригнічений стан, у якому
Шевченко повернувся до Петербурга після арешту на Україні влітку
1859. Якщо кожний з розглянутих офортних автопортретів певну грань
образу Шевченка, передає той чи інший душевний стан, то останній
з цієї групи автопортретів – у шапці й кожусі, створений не
пізніше 4/12 1860 за фотографією А. Деньєра, зробленою 1859, дає
узагальнений образ портретованого. Твір вражає глибиною і цілісністю характеристики. Недаремно сучасники поета вважали його найвдалішим
і найбільш схажим з усіх прижиттєвих зображень Шевченка, і він
здобув найширшу паопулярність. Технічно портрет виконаног бездоганно.
Офортний штрих набув тут вийняткової експрессії. Штрихуванням
вкрито не лише тло навколо голови, а й усе зображення;
перегукуючись з енергійним штрихом, яким передано смушеву шапку й
комір кожуха, воно надає портретові своєтідної суворості. На
портреті є авторський підпис і дата виконання, а також монограма
з облямованих колом літер, написаних енергійним розчерком. Офортні
автопортрети Шевченка (естампи різних станів) зберігаються в кількох
музеях, більшість – в ДМШ. В останні роки життя Шевченко малював і олійними фарбами. З чотирьох тогочасних полотен, що дійшли до
нас, три – автопортрети. В них помітний вплив Рембранта, творчістю
якого Шевченко захоплювався замолоді і яку тепер, працюючи над
офортами, вивчав особливо старанно. Один з автопортретів (1859)
відомий з копії, що її виконав К. Фловицький (44,4*35,5, ДМШ).
Шевченко тут зображений з бородою. Ефект контрастного бічного
освітлення, надаючи творові великої емоційної належності, не
відвертає, однак, уваги від основного – погляду Шевченка. Крім копії
К. Флавицького існувала ще одна копія (де тепер - невідомо), яку
виконав художник Жебровський. Другий автопортрет з цієї групи
(полотно, олія, 59*48, в овалі, Державний музей українського
мистецтва в Києві), виконаний не пізніше 1860, експонувався того ж року на виставці в петербурзькій академії мистецтв. Він значно
відрізнявся від інших автопортретів художника трактуванням образу:
Шевченко намалював себе тут молодим парубком. З-під високої,
зсунутої набакир, смушевої шапки вибмвається чуб,під свиткою біла
вишивана сорочка, пов*язана червоною стрічкою. Твір близький до
автопортретів Рембранта не лише живописно-колористичним вирішенням –
характерним поєднанням золотаво-брунатних тонів, виразною світлотінню, а й “маскарадом”, який багато важить в образному ладі портрета.
Контраст між парубочим вбранням і сумним поглядом пройнятих сльозою очей фізично надламанаго, передчасно постарілого Шевченка становить
основний мотив твору, надає йому глибокого трагічного звучання.
Останній автопортрет (полотно, олія, 59*49, в овалі, ДМШ), виконаняй
1.02.1861, відтворює образ безнадійного хворого художника. Густий
морок, з якого виступає освітлене тим же контрастним бічним
світлом обличчя Шевченка посилює трагізм твору.
Автопортретні зображення є в деяких краєвидах Шевченка з
розвинутими жанровими мотивами.
Окреме місце серед автопортретів Шевченка посідають автошаржі, що є в альбомах 1839-1843 та 1846-1850, на берегах деяких рукописів
поета та на копії малюнка “Хата батьків Т. Г. Шевченка в селі
Кирилівці”, яку виконала Г. Псьол. Ці автошаржі свідчать, що
властиве поетові почуття гумору не залишало його й в найтяжчі
роки життя. Автопортрети Шевченка – своєрідна автобіографія, написана
рукою великого художнка- реаліста.
Незнайдені мистецькі твори Т. Г. Шевченка – твори художника, про які
є тільки згадки в його автобіографії, “Щоденнику”, листуванні,
повістях, архівних документах і записах його сучасників. Через
тяжкі обставини життя Шевченка вкрай несприятливо склалася доля
його мистецької спадщини. До викупу з кріпацтва Шевченко не мав
змоги ні збирати, ні зберігати свої ранні твори. Багато малюнків,
виконаних по закінченні петербурзької Академії мистецтв, які були у
І. Фундуклея і М. Сажина, загубилося після арешту поета 1847.
Окремі малюнки, що він їх потай надсилав з Новопетровського
укріплення друзям для продажу, потрапили до третіх рук, і де вони
– невідомо. Не розшукано й малюнки різних років, що залишилися
після смерті поета і були продані з аукціону у травні 1861. В
дожовтневий час твори Шевченка колекціонували окремі особи.
Систематично збирати і зберігати мистецьку спадщину Шевченка стало
можливим лише після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної
революції. За радянського часу виявлено і вивчено багато творів
художника, які вважалися втраченими. Із скупих згадок в
автобіографічних поезіях і з мемуарних джерел відомо, що Шевченко
захоплено малював у дитинстві. Це були переважно візерунки, що
ними він прикрашав переписувані книжечки, та зображення солдатів і
коней, якими прикрашав стіни хати. Коли Шевченко служив козачком у
П. Енгельгардта, він перемальовував картини, які прикрашали панські покої. Подорожуючи з обозом Енгельгардта, копіював, певно, з гравюр і лубочних картинок зображення історичних осіб та фольклорних
героїв. За те, що козачок Шевченко 6.12.1829 перемальовував лубочну картину “Козак Платов”, його з наказу пана покарано різками.
Жодна з цих копій не збереглася. Не збереглися й малюнки, які
Шевченко, працюючи в майстерні В. Ширяєва в Петербурзі, робив
білими ночами із скульптур у Літньому саду. Не дійшли до нас й
перші Шевченкові спроби в жанрі акварельного портретного живопису,
до якого він звернувся за порадою І. Сошенка. Це зокрема портрет
І. Нечипоренка, який позував Шевченкові, а також портрети, що їх
художник виконав після вступу до петербурзької Академії мистецтв:
портрет нареченої Демидова, портрет П. Мартоса, Солової, С.
Гулака-Артемовського, В. Апрелєва та інші. Не розшукано й більшість
малюнків та етюдів Шевченка, виконаних у навчальних класах
Товариства заохочування художників і в Академії мистецтв до зустрчі з К. Брюлловим та під час навчання в нього. Не знайдено й
картину “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці”, яку Рада академії
мистецтв 27.11.1840 відзначила срібною медаллю 2-го ступеня, як
першу Шевченкову спробу живопису олійнии фарбами, а також два інші
твори тих років: акварель “Група сплячих жебрачок”, яку шевченко
експонував 1842 на виставці в Академії мистецтв, та катрину “Панна
Сотниківна”, намальована того самого рогк на прохання Г. Квітки-
Основ*яненка. З творів, що їх Шевченко виконав на Україні 1843-
1847, не відшукано портрети О. Волховського, членів родини О.
Лук*яновича, О. Шостки, О. Афанасьєва-Чужбинського, три портрети
членів родини Катериничів, В. Забіли, сина К. Білозерського, Ю.
Сребдольської, 8 шаржованих рисунків членів “товариства мочемордія”,
2 малюнки “Бал у Волховських”, “Будинок Хмельницького у Суботові”,
“Будинок А. О. Козачковського в Переяславі”, малюнки, виконані під
час розкопок могили Переп*ятихи біля Фастова та інші. Невідома й
доля багатьох творів Шевченка часів заслання. Серед них портрети Е.
Нудатова, М. Обручової, Ф. Лазаревського, О. Фролова, Є. Косарєва, М.
Бажанова, дочки Ускових Наташі, жанрові малюнки з життя казахів:
“Казахський бакса”, “Спритний продавець”, “Молитва до вмерлих”, один з двох однойменних малюнків “Циган”, “Дочка хіоського гончаря” і
“Сцена в казармі”; карикатури на міністра освіти С. Уварова та
раїмських офіцерів; низка краєвидів, виконаних під час Аральської
та Каратауської експедицій, у Новопетровському укріпленні та його
околицях. Досі не розшукано й два малюнки сепією з зображенням
байгушів. Відомо лише, що Шевченко надіслав їх Б. Залеському, один
– у дарунок, другий – для продажу. З творів, виконаних по дорозі з
заслання – на пароплаві “Князь Пожарський” та в Нижньому Новгороді,
не знайдено портретів В. Кишкіна, А. Шауббе, І. Гасса, А. і М.
Брилкіних, Г. Попової, М. Дорохової, А. Пущиної, С. Варенцової з
сином, М. Олєйникова; малюнки з зображенням архітектурних пам*яток
Нижнього Новгорода. З творів останніх років життя Шевченка не
розшукано портретів Г. Суханова-Подколзіна, дочки С. Гулака-
Артемовського, Н. Карташевської, Айри Олдріджа, л, Жемчужникова і Л.
Зотової; рисунків “Краєвид в Мошнах”, “Дуб”; копія з однойменного
твору А. Мещерського, виконана як оригінал для офорта.
Серед незнайдених творів є й автопортрети різних років: автопортрет, що його Шевченко передав через М. Семенова 3.11.1854 з
Новопетровського укріплення в дарунок О. Бодянському; автопортрет
часів заслання, який у списку Г. Честахівського творів Шевченка, що залишився після смерті поета, значиться як виконаний нібито в
Оренбурзі. Не розшукано й деяких робочих альбомів з малюнками; є
дані, що дин з них був у Києві в польського археолого й
бібліолого К. Свідзінського. Деякі Шевченкові твори дійшли до нас
лише в гравюрах інших майстрів: ілюстрації до твору М. Надеждіна
“Сила воли” та до книжки М. Полевого “Історія Суворова…”, портрети
для видання “Русские полководцы”, малюнок “Затока біля
Новопетровського Укріплення”, з якого Б. Залеський виконав офорт.
Окремі твори Шевченка тепер відомі лише у фотографіях і
репродукціях, вміщенних у різних виданнях.
Незнайдені мистецькі твори Шевченка свідчать про те, що його
художній доробок був набагато більший, ніж досі відомо. І хоч за
тими згадками, що є в літературі про невідшукані і втрачені
твори, важко говорити про їхні мистецькі якості, але й сам
перелік робіт значно доповнює уявлення про мистейьку спадщину
Шевченка, про різноманітність його інтересів і винткову творчу
активність.