Вступ. 3
Частина 1. Роль та місце забезпечення в процесі кредитування 4
Частина 2. Матеріальне забезпечення кредитів 9
Частина 3. Юридичне забезпечення кредитів 21
Заключення 29
Список використаної літератури. 31
Додаток №1 32
Додаток №2 35
Додаток №3 36
Вступ.
Як і будь-який процес, що відбувається в економіці, процес кредитування
підпорядкований визначеним принципам, що лежать в основі організації
економічних відносин з приводу надання позики та визначають правила поведінки
суб’єктів цих відносин, а саме банку та позичальника, в процесі здійснення кредитних
операцій. Серед цих принципів виділяють принцип строковості, що вимагає
повернення позички в строки, передбачені кредитною угодою, принцип цільового використання
позики (вкладання запозичених коштів в конкретні економічні господарчі
процеси), принцип платності, а саме той, що за користування позиченою вартістю
позичальником має бути сплачено кредитору, крім основної суми позики, додаткову
суму у вигляді проценту. Наведення вище принципів кредитування може здатися
тривіальним, але тільки на перший погляд, оскільки дотримання останнього принципу,
а саме принципу забезпечення кредитів, що полягає у відповідності між вартістю
забезпечення та заборгованістю по позичці, є основною передумовою для вдалого
здійснення кредитної операції для кредитора, особи, що несе ризик по цій операції,
але лише в єдності з іншими вищезазначеними принципами. Банально, як на
мій погляд, ще на початку казати про важливість даного принципу, особливо беручи
до уваги стан справ у сфері банківського кредитування в Україні, дивлячись на
велику кількість неповернутих кредитів в недалекому минулому становлення ринкової
економіки в нашій країні та стан справ на сьогоднішній день. Важливість дотримання
зазначеного принципу ні в кого з фахівців, вітчизняних чи зарубіжних,
не викликає на сьогоднішній день сумнівів. У зв’язку з цим виникає питання стосовно
природи забезпечення кредиту та вибору найкращого способу здійснення цього
самого забезпечення, який би задовольнив вимоги та потреби як кредитора, так і
позичальника, відповідав би в повній мірі своєму призначенню захисту інтересів
кредитора, та не завдавав би шкоди фінансовому та майновому стану й діловій репутації
позичальника. Застава товарно-матеріальних цінностей, цінних паперів, гарантія,
порука, переуступка (цесія) на користь банку вимог та рахунків позичальника
до третьої особи, страхування відповідальності позичальника та фінансового
ризику кредитора, - як бачимо, в банківській практиці використовується досить
багато різноманітних форм та способів забезпечення кредитів, а отже не будемо
відразу вдаватися до полеміки стосовно переваг окремих форм (способів) забезпечення
кредитів; з’ясуємо спочатку, яке ж саме місце посідає поняття забезпечення
кредитів в банківській теорії та практиці, а вже потім спробуємо визначити головні
особливості окремих форм (способів) забезпечення кредитів, яких досить багато
існує як у вітчизняній, так і в зарубіжній практиці банківського кредитування.
Частина 1. Роль та місце забезпечення в процесі кредитування Проблема непогашення
кредитів є однією з найбільш серйозних, з якими стикаються комерційні банки
в процесі своєї діяльності. Зрозуміло, що банки намагаються мінімізувати наслідки
цієї проблеми, тобто власне кредитний ризик, за допомогою різноманітних
способів забезпечення повернення позичок. Слід ще на початку зазначити, що під
забезпеченням можна розуміти види та форми гарантованих зобов’язань позичальника
перед кредитором по поверненню кредиту у випадку можливого його неповернення
позичальником. Забезпечення в процесі надання позики відіграє роль страхування
від непередбачених обставин, адже всі позики, навіть ті, які надаються під проекти,
що здаються дуже надійними, пов’язані з відомим ризиком, і хоча ризик, звісно
можна мінімізувати шляхом ретельного аналізу кредитної заявки, зовсім позбутися
його не можливо. Якщо звернутися до практики банкірів англо-американської
школи, то, як відмічає Ольшанський А.І.1, на думку останніх в процесі кредитування
будь-якого позичальника необхідно мати два, а краще три “пояси безпеки”, що
захищають кредитора від невиконання позичальником умов кредитної угоди стосовно
повернення суми позики. “Перший пояс” – це вхідні грошові потоки, адже дохід
– головне джерело погашення кредиту позичальником. “Другий пояс” – це активи, що
пропонуються позичальником в якості забезпечення погашення кредиту. “Третій пояс”
пов’язаний з гарантіями, які надаються юридичними (а в багатьох країнах і
фізичними) особами в якості забезпечення кредиту. Спробуємо, перш ніж перейти власне
до розгляду конкретних способів забезпечення кредитів, з’ясувати яке ж місце
посідає забезпечення в процесі кредитування та дати більш повне визначення
способам цього забезпечення, для чого звернемося до теорії банківської справи та
з’ясуємо основні особливості кредитних відносин, пов’язані з існуванням в них
власне поняття забезпечення. Відомий московський фахівець, професор Лаврушин О.І.,
в своєму хрестоматійному підручнику "Банківська справа"2 виділяє забезпечення
кредитів як одного з "китів" системи кредитування серед інших, зокрема суб'єктів
кредитування та об'єктів кредитування. Слід сказати, що як і будь-яка система,
система кредитування, може функціонувати лише за умови наявності всіх її
елементів, а отже, можна цілком погодитись з шановним Лаврушиним О.І., що базові
елементи системи кредитування, які було зазначено дещо вище, не можна відокремити
один від одного. Успіх в діяльності комерційного банку по здійсненню операцій
кредитування приходить лише в тому випадку, якщо кожен з них (базових елементів
системи) доповнює один одного, посилює надійність кредитної угоди. З іншого
боку, спроба розірвати їх єдність неминуче порушує всю систему, підриває її,
може призвести до порушення поверненості банківських позичок. Поверненість кредиту,
в теорії, представляє собою основну властивість кредитних відносин, що відрізняє
їх від інших видів економічних відносин, і на практиці знаходить своє відображення
в окремому механізмі. Цей механізм базується, з одного боку, на економічних
процесах, що лежать в основі зворотного руху кредиту, а з другого – на
правових відносинах кредитора та позичальника, що витикають з їх місця в кредитній
угоді. Економічну основу повернення кредиту представляє кругообіг та обіг фондів
учасників процесу відтворення, а також закони функціонування кредиту. Однак,
наявність об’єктивної економічної основи повернення кредиту не означає автоматизм
цього процесу. Лише цілеспрямоване управління рухом позиченої вартості дозволяє
забезпечити її збереження, еквівалентність позиченої та поверненої вартості.
Оскільки в кредитній угоді приймають участь два суб’єкти – кредитор та позичальник,
зазначений вище механізм враховує місце кожного з них. Кредитор, надаючи
кредит, виступає організатором кредитного процесу, захищаючи свої інтереси.
Виходячи з об’єктивної економічної основи, кредитор вибирає такі форми вкладення
залучених коштів, кількісні параметри позички, методи її погашення, умови кредитної
угоди, при яких би створювалися передумови для своєчасного та повного
повернення вартості, що було надано в позику. Однак зворотній рух зазначеної вартості
залежить від кредитоспроможності позичальника, що використовує її в своєму
обігу, від загальної економічної кон’юнктури ринку. Кредитна угода передбачає
виникнення зобов’язань позичальника повернути відповідний борг. Практика показує,
що наявність зобов’язань (в різних формах) ще не означає гарантії та своєчасного
повернення. Виникнення інфляційних процесів в економіці може призвести до
знецінення суми, що було надано в позику, а погіршення фінансового стану позичальника
– порушення строків повернення кредиту. Тому світовий досвід банківської
діяльності виробив механізм організації повернення кредиту, що включає в себе,
зокрема, порядок погашення конкретної позики за рахунок виручки (доходу), юридичне
закріплення її порядку погашення в кредитній угоді, і, нарешті, використання
різноманітних форм забезпечення повноти та своєчасності зворотного руху вартості,
що було надано в позику. Отже, загалом в теорії банківської діяльності
під поняттям форми (способу) забезпечення кредиту слід розуміти конкретні джерела
погашення наявного боргу, юридичне оформлення права кредитора на їх використання,
організацію контролю банку за достатністю та прийнятністю даних джерел. Іншими
словами, якщо механізм погашення позики за рахунок доходу і його закріплення
в кредитних угодах виступає основною передумовою повернення кредиту, то визначення
способів забезпечення представляє гарантію цього повернення. Якщо все ж
звернутися до практики банківської діяльності, то можна відзначити той факт, що
мета прийняття забезпечення по позиці полягає в тому, щоб отримати окремі права
понад основних прав по угоді у відношенні порушення вимог проти клієнта, якщо
умови повернення позики останнім було не виконано. Отже, забезпечення приймається,
у випадку, коли банківські фахівці вважають, що особисті зобов’язання клієнта
недостатні для її повного погашення. Слід сказати, що в принципі, кредитування,
не будучи захищеним надійним забезпеченням, становиться дуже спекулятивним
видом діяльності і може здійснюватися (якщо це можливо) тільки шляхом стягування
відсотків, що було б неприйнятним для нормальних комерційних та особистих інтересів.
Спробуємо коротко сформулювати основні причини виникнення самого терміну
забезпечення в теорії та практиці кредитування, звернувшись знову ж до практики
банкірів англійської школи, позиція яких з цього приводу є дуже цікавою3.
Отже, на їх думку, першою причиною є те, що у випадку неплатоспроможності позичальника
банк може уникнути всіх наслідків його банкрутства (якщо позичальник –
приватна особа або товариство) або ліквідації (якщо позичальник – акціонерна компанія).
Якщо було б отримане адекватне забезпечення, то вся сума боргу повинна
бути відшкодована за рахунок його продажу, причому додатково отримані кошти можуть
бути віднесені до активів, що мають бути розподілені серед інших кредиторів.
Якщо ж позичка була незабезпечена, банк зможе відстоювати свої інтереси на суму
позики, що йому належить у змаганні з іншими кредиторами і, можливо, отримає
лише незначну частину боргу тільки після того, як сумарні активи компанії, що
належать до розподілу, будуть співставлені з її сумарними зобов’язаннями. Інша
причина стосується не стільки здатності позичальника погасити позику, скільки
його “бажання” це зробити, тобто сумлінності у відносинах між банком та позичальником,
яку зарубіжні банкіри ставлять далеко не на останнє місце, що, мабуть,
слід робити й вітчизняним. Дозволити позичальнику представляти банк в якості джерела
легкодоступних коштів, які можна повернути, коли заманеться, не можна вважати
ні вдалою банківською практикою, ні проявленням “доброти” до клієнта. Більше
того, для банка життєво необхідно, що б його позики постійно знаходились в обігу;
банк – це головним чином джерело короткострокового кредиту. Таким чином,
затримка у виплаті великої позики може негативно позначитись на потоку грошових
коштів банку. Прийняття забезпечення дозволяє уникнути цієї проблеми. Отже, забезпеченість
виступає важливим елементом кредитування, з чим не можна не погодитись.
В цьому зв'язку позики можуть мати пряме та непряме забезпечення, або взагалі
не мати його. В міжнародній практиці кредити часто класифікують на забезпечені,
незабезпечені та ті, що мають часткове забезпечення. Якщо, для прикладу,
кредит виданий під запаси готової продукції, на яку, як виявилось, відсутній попит,
то такий кредит, хоча і забезпечений товарно-матеріальними цінностями, навряд
чи можна назвати надійним. Навпаки, повернення позики в даному випадку досить
проблематичне, у зв'язку з чим її слід віднести до розряду ненадійних позичок.
В якості відступу зазначимо, що у вітчизняній банківській практиці, як в зарубіжній,
забезпечення теж виступає одним з критеріїв класифікації кредитів. Так
згідно Положення Національного банку України “Про кредитування”4 з точки зору
забезпечення виділяють наступні види кредитів: забезпечені заставою (майном, майновими
правами, цінними паперами), гарантовані (фінансами чи майном третьої особи),
з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації),
незабезпечені (бланкові). Отже, повертаючись, відзначимо, що вся справа, мабуть,
в якості забезпечення. Якщо воно є, якщо воно ліквідне і достатнє, то це не так
погано для кредиту, і навряд чи таке забезпечення слід ігнорувати. З іншого
боку, було б невірним не приймати до уваги позитивні якості незабезпечених (бланкових)
кредитів, особливо тоді, коли вони надаються першокласним позичальникам
і гарантом (і в цьому змісті забезпеченням поверненості кредиту) є все майно позичальника.
В західній практиці незабезпечені позики надаються як юридичним, так
і фізичним, приватним особам. При видачі незабезпеченого (бланкового) кредиту
підприємствам враховується репутація позичальника, його фінансовий стан, майбутній
дохід, а також колишнє дотримання правил кредитування (кредитна історія).
Незабезпечені позики можуть надаватися у значних сумах великим підприємствам,
торгівельним компаніям, що є першокласними позичальниками, мають кваліфіковане
керівництво і добру кредитну історію. В більшості своїй це відноситься й до приватних
осіб. Банки, надаючи бланкові кредити окремим особам, оцінюють при цьому
їх майно, враховують наявність власного нерухомого майна, постійного місця праці
протягом кількох років, своєчасність погашення позичок в минулому. Але все ж
забезпечення залишається фундаментальним елементом системи банківського кредитування.
Його прийнято вважати "останньою лінією оборони" при вирішенні питання
щодо фінансування того чи іншого проекту. Згідно згадуваного вище Положення НБУ
“Про кредитування”5 принцип забезпеченості кредитів, як вже відмічалось, є однією
з умов надання банківської позики. Зміст його, згідно статті 9 зазначеного
Положення, полягає в наявності у банка права для захисту своїх інтересів, недопущення
збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника.
Неустойка (штрафи, пені), застава майна, поручительство, гарантія, страхування,
- це далеко не повний перелік форм (способів) забезпечення кредитів, що існують
та широко використовуються у світовій банківській практиці, а лише той скорочений
перелік способів, що зазначаються Положенням НБУ “Про кредитування”. В подальшому
для зручності згрупуємо способи забезпечення кредитів за їх природою у дві
групи, а саме матеріальне забезпечення (застава майна, майнових прав, цінних
паперів тощо), яке полягає на передачі кредитору взамін за отриманий кредит еквівалентної
або домовленої суми грошей чи інших матеріальних цінностей, та юридичне
забезпечення (штрафи та пені, цесія, гарантія, страхування тощо), суть якого
в можливості отримання кредитором належних йому сум від третіх осіб або в створенні
кредитору привілейованого правового становища (примату) в поверненні кредиту
у порівнянні з іншими кредиторами боржника, та перейдемо власне до розгляду
окремих способів забезпечення кредитів. Частина 2. Матеріальне забезпечення
кредитів Довівши необхідність забезпечення кредитів та важливість тієї ролі, що
її виконує це саме забезпечення в процесі кредитування, перейдемо до розгляду
власне окремих способів (форм) забезпечення, але спочатку має сенс навести загальні
вимоги до забезпечення кредитів, або, як розглядають їх окремі автори, принципи
прийняття забезпечення, які в цілому відносяться як до класичного способу
забезпечення – застави майна, так і в основній мірі до інших, юридичних, форм
забезпечення (цесії, гарантії, страхування тощо), про які річ, власне, під дещо
нижче. Отже, на що в першу чергу має звертатися увага банківських фахівців при
вирішення питання стосовно використання того чи іншого способу забезпечення при
здійсненні окремої кредитної операції? Д. Полфреман та Ф.Форд6, як на мене, підійшли
до цього аспекту питання стосовно забезпечення кредитів найбільш оригінально,
на відміну від багатьох вітчизняних авторів. Отже, звернемося до цих авторів
та спробуємо визначити основні принципи прийняття кредитного забезпечення.
Перше, на що має звертатися увага, це власне грошова вартість забезпечення, яка
повинна бути, як мінімум, не менше суми самої позички. Це міркування особливо
важливо в тих випадках, коли вартість майна, цінних паперів тощо, які пропонуються
позичальником в якості забезпечення позики, може змінитися, особливо це стосується
тих самих цінних паперів. Слід сказати, що в банківській практиці, загалом
існують визначені норми, стосовно співвідношення вартості окремих видів забезпечення
до суми позики, що надається під це забезпечення, але про це докладніше
згадаємо згодом конкретно до окремих способів забезпечення. Наступним є обов’язкова
перевірка майнового статусу позичальника та юридичне оформлення забезпечення:
чим цей процес простіше, тим краще як для банка, так і для позичальника.
Хоча, як у зарубіжній, так і у вітчизняній банківській практиці, адміністративні
та юридичні витрати звичайно переносяться на клієнта, можливі проблеми з перевіркою
та оформленням забезпеченням сильно знижують його бажаність як забезпечення.
З вищесказаним тісно пов’язана легкість, з якою зацікавленість банка в забезпеченні
позики може бути захищена. Важливим також є те, наскільки ефективно
вона захищена. Чи не найбільш важливим, з комерційної точки зору, є легкість,
з якою забезпечення може бути продано або реалізовано якимось іншим шляхом. Адже
комерційні банки займаються, як вже відмічалось вище, переважно короткостроковим
кредитування, а тому було б комерційним нонсенсом надавати позику на двохрічний
строк і при цьому сподіватися на забезпечення, для реалізації якого буде потрібно
ще два роки. Отже, підсумувавши, підведемо, що вартість забезпечення, легкість
юридичного оформлення прав на нього банком та реалізації цих самих прав
є основними принципами, чи можна сказати, вимогами, до забезпечення в будь-якій
формі. Звичайно, що в розрізі окремих способів забезпечення це вимоги можуть
дещо змінюватися та доповнюватися. Як вже відзначалось, матеріальне забезпечення
кредитів, а саме застава матеріальних цінностей та майнових прав є класичним
та найбільш поширеним в банківській практиці7. З цього приводу можна відзначити,
що використання застави в практиці організації кредитних відносин передбачає
наявність спеціального механізму її застосування. Заставний механізм в класичній
формі включає в себе процес підготовки, укладання та виконання договору застави.
Заставний механізм виникає в момент розгляду кредитної заявки як умова укладання
кредитної угоди та супроводжує весь період користування позикою. Реальне
звертання до виконання заставного механізму виникає на заключній стадії руху кредиту
– погашення позики – і лише в окремих випадках, коли позичальник не в змозі
погасити кредит виручкою чи іншим доходом. Перш ніж перейти далі, зобразимо
заставний механізм схематично, як це зробив вже згадуваний Лаврушин О.І. (мал.1).
Малюнок 1. Структура заставного механізму. 8 Отже нині застава є найпоширенішим
засобом забезпечення виконання зобов'язань. Таке її застосування викликано
намаганням гарантувати належне виконання зобов'язань. В умовах економічної кризи,
що склалася в Україні, коли відсутня стабільність договірних зв'язків і немає
переконаності у надійності партнера, кредитор зацікавлений у одержанні додаткових
гарантій належного виконання боржником своїх зобов'язань за договором. Як
вже було зазначено, загальні вимоги до забезпечення, наведені вище можуть бути
дещо змінені та доповнені, стосовно окремих способів забезпечення. Отже, що стосується
застави майна як способу забезпечення, то до неї загалом можуть такі основні
вимоги9: 1. Висока ліквідність. Під ліквідністю активів (товарно-матеріальних
цінностей, цінних паперів, фінансових вимог до третіх осіб тощо) розуміється
здатність активів до конверсії в готівкові гроші. (Цікавим з цього приводу є
досвід підрозділів служб безпеки деяких банківських установ, що організували маркетингове
дослідження попиту на майно, що передається у заставу, як серед своїх
клієнтів, так і серед інших організацій, що дало можливість, по-перше, своєчасно
визначитись з таким критерієм, як ліквідність застави, і, по-друге, забезпечити
швидкий процес реалізації заставленого майна у випадку невиконання позичальником
зобов’язань, прийнятих перед банком.10) 2. Здатність до тривалого зберігання
(як мінімум, на термін користування позикою), що стосується в першу чергу
таких товарно-матеріальних цінностей як готова продукція, товари на зберігання
чи в переробці. 3. Стабільність цін на заставлене майно. Тут можна додати легкість
у визначенні ціни даного товару, у зв`язку з чим банк майже завжди при прийнятті
товарно-матеріальних цінностей позичальника в якості забезпечення кредиту
надає перевагу біржовим товарам, тобто тим, що виступають предметом угод на товарних
біржах. 4. Мінімальні витрати по зберіганню та реалізації застави. Звернемося
до вітчизняного законодавства. В Україні спеціальним нормативно-правовим
актом, в якому визначені основні положення щодо застави, є прийнятий 02.10.1992
р. Закон "Про заставу". Окремі норми про заставу містяться у деяких інших актах,
зокрема у Типовому статуті ломбарду. Отже, за законодавством України застава
— це спосіб забезпечення зобов'язань, в силу якого кредитор (заставодержатель)
має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою
зобов'язання одержати задоволення своїх вимог з вартості заставленого майна переважно
перед іншими кредиторами11. Таким чином, наголошується на зобов'язально-правовій
стороні застави. Між тим, як у римському приватному праві і у сучасному
цивільному праві іноземних держав, вона визначається як речове право на чуже
майно. Слід зазначити, що у Цивільному кодексі УРСР 1922 р. застава була віднесена
до категорії речових прав. Проте, із запереченням приватної власності і критикою
концепції речових прав вона стала способом забезпечення зобов'язань, що
й було закріплено у законодавстві.12 Згідно того ж Закону предметом застави може
бути майно, яке у відповідності із законодавством України може бути відчужене
заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. З цього слід відзначити,
що предметом застави в банківській практиці можуть бути товарно-матеріальні цінності
(сировина, матеріали, напівфабрикати, товари та готова продукція, валютні
цінності, дорогоцінні метали, ювелірні вироби, предмети мистецтва та антикваріат,
крім предметів, що є національними культурними та історичними цінностями),
цінні папери, включаючи векселя, депозити, нерухоме майно. Окремо слід виділити,
що предметом застави можуть бути майнові права, тобто права користування майном,
у тому числі й об'єктами права інтелектуальної власності, а також права вимоги,
які випливають з різних цивільно-правових угод, такі як права орендатора,
права автора на авторську винагороду, права замовника по угоді підряду, права комісіонера
по договору комісії. Важливо, що у деяких законодавчих актах містяться
обмеження у використанні того або іншого майна як предмета застави Не може бути
предметом застави, зокрема, майно, вилучене з цивільного обігу, наприклад,
дозволю собі повторитися, предмети, що представляють культурну чи історичну цінність.
Отже, повертаючись до вищесказаного, щоб те чи інше майно позичальника могло
стати предметом застави, необхідна його відповідність двом критеріям: критерію
прийнятності та критерію достатності. Критерій достатності відображає якісну
визначеність предмету застави, а критерій достатності – кількісну. Загальними
вимогами до кількісної визначеності предметів застави є перевищення вартості
заставленого майна порівняно з основним зобов’язанням, яке має заставодавець по
відношенню до заставодержателя, тобто вартість заставленого майна повинна бути
більшою суми позички і відсотків, що належать по ній. Так, зокрема прийнято в
практиці банківського кредитування, що, при використанні в якості забезпечення
кредиту застави нерухомого майна (іпотеки) максимальна сума кредиту в сумі забезпечення
має складати не більше 60-80 %, при використанні застави цінних паперів,
відповідно, - 50-60% для акцій та 70-80% для цінних паперів, що приносять твердий
процент, а для застави товарів на зберіганні чи переробці, іншого рухомого
майна (транспортних засобів, різноманітного обладнання тощо) - взагалі не більше
25-50%. Прийнятність товарно-матеріальних цінностей для застави визначається
двома факторами: якістю товарно-матеріальних цінностей та можливістю кредитора
здійснювати контроль за їх зберіганням. Отже, важливо не лише визначити критерії
якості, вибрати у відповідності до них товарно-матеріальні цінності, але ї
забезпечити їх збереження. Тільки в цьому випадку застава цінностей може бути гарантією
повернення позики. Найбільш надійним способом забезпечення збереження
заставлених цінностей є передача їх кредитору, тобто банку. В даному випадку позичальник
залишається власником заставленого майна, з опосередкованим володінням.
Він не може розпоряджатися та користуватися закладеними цінностями. Зазначений
вид застави часто називають в практиці кредитування закладом. Кредитор набуває
при закладі права користування заставленим майном. Одночасно на нього переходить
зобов’язання належним чином утримувати та зберігати предмет закладу, нести
відповідальність за його втрату чи пошкодження. Зважаючи на переважну відсутність
у банків складських приміщень та досить високі витрати на організацію належних
умов зберігання та охорони товарно-матеріальних цінностей цей вид застави має
обмежену сферу застосування. Але разом з тим, заклад передбачає можливість по
домовленості сторін залишення закладених товарно-матеріальних цінностей на зберіганні
позичальника під замком та печаткою останнього. Оскільки в цьому випадку
позичальника не має права користуватись закладеними цінностями, даний вид застави
часто називають твердою заставою. Але як показує практика, даний вид застави
теж має обмежену сферу застосування, оскільки розрахований на цінності, не
призначені для поточного споживання. Отже, чи не найбільш поширеним видом застави
залишається класичний вид застави, коли заставодавець, тобто позичальник, безпосередньо
володіє заставленими цінностями, але й може їх використовувати. У такій
формі застави найчастіше виступає застава товарів в обігу та застава товарів
в переробці, а в якості забезпечення кредиту виступають партії сировини, матеріалів,
готової продукції, інші товарно-матеріальні цінності. При цьому умовою
використання товарних запасів як застави є їх застрахованість. Існує два способи
оформлення цього забезпечення: під складські квитанції (свідоцтва) і під зберігальні
розписки. При першому способі заставлені товари передаються позичальником
на зберігання складській компанії. Забезпеченням кредиту в такому випадку служать
власне складські квитанції (свідоцтва), які в свою чергу можуть бути передатними
або непередатними. В першому випадку право отримання товару може бути
передане іншій особі за допомогою передатного надпису, а в іншому – товар видається
тільки початковому власнику. При оформленні забезпечення під зберігальні розписки.
товари знаходяться на відповідальному зберіганні у позичальника, однак
контроль за ними доручається представникам банку або третьої особи (складській
компанії). В цьому випадку забезпеченням служать зберігальні розписки. Переважним
способом зберігання застави для позичальника виявляється другий, бо перший
пов’язаний з високими видатками, що відбивається на ціні позики. Другий спосіб
дозволяє знизити видатки по зберіганню застави, однак збільшує ризик банку. Видача
позики під зберігальні розписки потребує високої надійності позичальника.
Подібна до вище зазначеного способу забезпечення застава товарів в переробці. Вона
застосовується переважно при кредитуванні промислових підприємств. Особливістю
даного виду застави є право позичальника використовувати заставлені сировину
та матеріали, включені в предмет застави, у виробництві та замінювати їх на готову
продукцію. Причому може допускатися переміщення призначених для переробки
цінностей зі складу до цехів позичальника. Переробка цінностей дозволяється банком
в тому випадку, якщо позичальником буде доведено, що в процесі переробки буде
отримано продукт більш високої вартості, ніж до нього. Для доказу представляється
спеціальний звіт, який показує кількість та якість заставленої сировини та
матеріалів, період її переробки, середній вихід переробленої продукції, місце
зберігання. Однак в цьому випадку банк не може здійснити дійсний контроль за збереженням
заставлених цінностей. Як елемент забезпечення кредиту товарними запасами
може виступати вексель позичальника. Цей спосіб оформлення забезпечення застосовується
при кредитуванні підприємств оптової та роздрібної торгівлі і здійснюється
таким чином, що банк-кредитор сплачує товари фірми-постачальника позичальника.
Позичальник, отримавши товар, що юридично належить банку, зобов’язується
зберігати його до моменту повернення позики. Зобов’язання позичальника засвідчується
векселем, що належить сплаті на першу вимогу банку-кредитора. Якщо партія
заставлених товарів продана, то позичальник має право розпоряджатися виручкою
тільки за дорученням банку–кредитора. Без доручення виручка зараховується в
рахунок погашення позики. При кредитуванні експортно-імпортних операцій може використовуватися
забезпечення кредиту дорожніми документами. В цьому випадку як
застава по короткострокових позиках виступають документи, що засвідчують відвантаження
товарів (коносаменти і накладні). Коносамент, зокрема, представляє собою
документа, що видається перевізником (залізною дорогою, морським перевізником,
повітряним експедитором), про прийняття товарів для транспортування до місця
призначення. Як і складські квитанції (свідоцтва) коносаменти можуть бути передатними
(ордерними) та непередатними. Використання ордерних коносаментів в якості
забезпечення кредиту передбачає індосування названих документів їх власниками
на користь банку-кредитора. Умовою надання кредиту під забезпечення дорожніми
документами стає страхування вантажу. І все ж найбільш поширеною в банківській
практиці залишається застава нерухомого майна (будівлі, споруди, земельні ділянки,
квартири, гаражі, інші будівлі та приміщення виробничого або споживчого характеру)
– іпотека. Цікавий факт: сам термін “іпотека” вперше з’явився в Греції
на початку IV ст. до н.е. і вже тоді був пов’язаний із забезпеченням відповідальності
боржника перед кредитором земельним володінням. Для цього оформлювались
зобов’язання, а на кордоні земельної території, що належала позичальнику, ставився
стовп з надписом про те, що зазначена власність виступає забезпеченням претензії
кредитора у вказаній сумі. На такому стовпі, що отримав назву “іпотека”,
відмічались всі борги власника землі. Пізніше для цієї мети стали використовувати
особливі книги, що називались іпотечними. Згідно з українським законодавством
іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля і майно,
які складають предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи13.
Для іпотеки, в цілому, характерні наступні риси, такі як, зокрема, перебування
майна у володіння та користування позичальника, можливість позичальника самостійно
розпоряджатися доходом, отриманим від використання предметів іпотеки, можливість
отримання позичальником-заставодавцем під одне і теж майно кількох додаткових
позичок. Важливим є те, що по деяких видах іпотечних позик (наприклад, по
споживчих кредитах на придбання житла) банк може продавати іпотеки позичальників
індивідуальним інвесторам. Це здійснюється шляхом випуску (емісії) цінних паперів,
як правило, облігацій, що забезпечуються іпотекою. Облігації надходять на
ринок цінних паперів і продаються. Виручені кошти банк спрямовує в обіг. Платежі
позичальників по іпотечним кредитам розподіляються банком між власниками облігацій.
Доход іпотечного банку при такій операції складається з різниці між позичковим
процентом, що сплачує позичальник банку, і процентом по цінних паперах,
який банк сплачує власникам облігацій. Отже застава нерухомого майна, а особливо,
землі, - чи не найбільш популярний спосіб майнового забезпечення кредитів
в світовій банківській практиці. Головною безперечною перевагою цього виду застави
є відносна сталість цін на нерухомість в цілому, і особливо на землю, і це
не тільки в розвинутих країнах, але й в Україні, не дивлячись на недосконалість
вітчизняного законодавства стосовно права власності на землю та нерухомість. І
все ж іпотека має свої недоліки, зокрема, складність оцінки вартості цього виду
забезпечення, успіх якої, як засвідчує практика, залежить від здібностей, досвіду
та компетентності особи, що проводить цю оцінку. Іншим не менш важливим недоліком
є складність процесу реалізації, особливо юридичного боку цього процесу.
В якості предметів застави також може виступати рухоме майно: обладнання, машини,
механізми, інвентар, транспортні засоби тощо. Як застава по позиках приймаються
також монети, злитки, вироби із золота, срібла, платини, дорогоцінні камені
та інше. Останні в якості забезпечення кредиту в наші дні використовується дуже
рідко, що пов’язане в першу чергу із значними витратами на зберігання заставленого
майна, тому частіше приймаються під забезпечення позик спеціалізованими
ломбардними установами. Слід зазначити, що за вітчизняним законодавством договори
застави, предметом яких виступають нерухоме майно, транспортні засоби, а також
космічні об`єкти, мають бути завірені нотаріально, що збільшує витрати позичальника
на отримання кредиту14. В зарубіжній практиці, в якості забезпечення кредиту
досить широко, при кредитуванні фізичних осіб, використовую