Хто такi Зеленi
Головне, чого прагнуть Зеленi - трансформувати свiдомiсть людей по вiдношенню до навколишнього середовища.
Iдеологiя Зелених - апробована часом свiтоглядна система, що базується на засадах усвiдомлення та обстоювання необхiдностi гармонiзацiї взаємодiї людської цивiлiзацiї та природного середовища, антимiлiтаризму та ненасильства, гуманiзацiї всiх сфер суспiльного життя i беззастережної поваги прав людини незалежно вiд її походження i соцiального статусу.
Зеленi керуються принципом: "Мислити глобально - дiяти локально".
Зеленi - за вiдкрите суспiльство, правову державу, реальний громадянський контроль над владою. Держава для людини, а не людина для держави.
Зеленi - за змiцнення засад парламентаризму i багатопартiйностi. Зеленi протидiють розвитковi авторитарних i тоталiтарних тенденцiй в дiяльностi структур державної влади.
Зеленi виступають за реальну рiвнiсть можливостей для жiнок i чоловiкiв - гендернiсть суспiльних вiдносин.
Приватна власнiсть - фундамент демократiї, запорука економiчного прогресу та соцiальної захищеностi громадян. Держава - гарант його права.
Зеленi - за беззастережне дотримання Європейської Хартiї мiсцевого самоврядування, за впровадження принципiв Європейської Хартiї мiст та
Європейської Декларацiї прав мiст.
Зеленi вважають за необхiдне створення умов для активного залучення громадських органiзацiй до розвязання суспiльно значущих завдань.
Зеленi - за дотримання стратегiї активного нейтралiтету в сферi мiжнародних вiдносин. Зеленi проти приєднання до будь-яких вiйськових блокiв, за поетапну професiоналiзацiю армiї.
Зеленi обстоюють еволюцiйнiсть суспiльного розвитку, заперечують диктат i насильство у будь-яких проявах i формах. Зеленi наголошують, що реформи в суспiльствi мають спиратися на загальнонацiональний консенсус, досягнення якого є спiльним завданням провiдних полiтичних сил. Принцип "мета виправдовує засоби" неприйнятний для Зелених.
Техногенний тиск на довкiлля призвiв до формування в другiй половинi ХХ столiття своєрiдного "екологiчного iмперативу", що спонукає людство до постiйного узгодження економiчних потреб з iнтересами захисту природи.
Зеленi стверджують: "Лише екологiчно доцiльне є економiчно вигiдним".
Екологiчна безпека - центральний елемент нацiональної безпеки. До екологiчної безпеки - через економiчнi та правовi механiзми впливу.
Своїм головним перспективним завданням українськi Зеленi проголошують розвиток України як унiтарної нейтральної правової соцiальної держави з високим рiвнем життя, що iснує в гармонiї з довкiллям
Зеленi: роль у формуваннi державної полiтики
Зелена ідеологія є однією з найперспективніших з усіх існуючих сьогодні в українському політичному полі. Перш за все це стосується стабільної соціальної бази, представлення в урядових та виборних владних структурах, міжнародної активності та ролі у визначенні державних пріоритетів. Партія
Зелених України має достатню ресурсну базу для завоювання сталих позицій у системі управління державою – і найоптимальнішим варіантом буде німецький, коли Зелені становлять стабільну складову правлячої коаліції. Українські центристські та лівоцентристські ідеології партійними структурами представлені достатньо широко, тож Зелені мають достатній вибір у формуванні політичних альянсів та блоків. Проте час змінювати стратегію розвитку партійної структури та отримання громадської підтримки.
Пріоритетною має стати діяльність на місцевому та регіональному рівні, реалізація локальних довгострокових проектів. Зелені так само будуть приваблювати молодь, яка орієнтується здебільшого на епатаж та соціальний протест. Однак потенційна електоральна база

Зелених охоплює найрізноманітніші професійні, вікові, фінансово-економічні та географічні соціальні групи. Здійснення

вузькоорієнтованих політичних акцій, залучення населення до участі у реалізації програм, що безпосередньо торкаються

щоденного життя – саме такі методи роботи диктує Зелена ідеологія.

Партія Зелених України також запроваджує нові принципи міжнародної діяльності. Найголовніша особливість міжнародного

Зеленого

руху – це глобальне значення екологічних проблем. Тож і українські

Зелені, і міжнародний екологічний рух однаково зацікавлені у здійсненні локальних природоохоронних та інших програм,

наслідки яких неминуче позначаться на загальній екологічній ситуації.

Тому партія Зелених започатковує низку проектів у рамках існуючих міжнародних інвайронментальних програм. Вони охоплять

сфери

екологічної освіти та виховання, прищеплення Зеленої культури та навичок
Зеленого підприємництва, ліквідацію наслідків та

попередження

локальних екологічних катастроф, вироблення екологічного законодавства та правової бази, здорового способу життя та

соціальної адаптації тощо.

Зелені як парламентська партія і надалі провадитимуть дружню

до екології політику в усіх сферах діяльності держави, а не лише у природоохоронній галузі. Зокрема, Зелені України

підтримують включення України до європейських та світових процесів формування Інформаційного суспільства. Інформаційні

технології уможливили дієвий

контроль як державний, так і громадський, за станом довкілля та випадками його забруднення.

Так само інформаційно-телекомунікаційні технології надзвичайно ефективні у здійсненні просвітянської роботи. Їх

інтерактивність заохочує широкі кола громадськості до участі в екологічних акціях – і просто пробуджує в людях інтерес до

екологічності їхніх щоденних звичок.

Зелені сприяють виробленню й укріпленню національної освіти всіх рівнів, оновленню її змісту та методик. Адже насправді це

також є сферою безпосередньої зацікавленості Зелених: чим бiльш освiчена і культурніша людина, тим більше вона замислюється

над власним способом життя, тим більше її хвилює своє здоров’я та здоров’я дітей, стан довкілля. У поєднанні з принципами

Інформаційного суспільства оновлена національна освіта стає дожиттєвою та дистанційною – фахівець

не втрачає професійних навичок, водночас набуваючи нові знання. Це

є вигідним як для особистості, так і для екології, економіки та держави загалом.

Зелені відстоюють нову військову парадигму: невелика професійна армія, орієнтована в основному на високі технології, є

значно

екологічнішим утворенням, ніж численні військові гарнізони, укомплектовані дилетантами, що практично не мають жодного

уявлення про наслідки своєї діяльності, тож сміливо зливають паливо і мастила в ріки чи відкритий грунт, кидають залишки

екологічно небезпечного

озброєння тощо.

Крім того, під ці неефективні військові утворення та полігони відчужуються значні території, порушуються екосистеми. І до

всього непрофесійна армія за тих видатків, що Україна може собі дозволити на її

утримання, є катівнею для чоловіків найактивнішого репродуктивного віку: мало хто повертається з армії цілком здоровий –

причому не тільки фізично, але й психологічно. За нашої демографічної ситуації непрофесійна армія – непростиме

марнотратство.

До сфери безпосереднього інтересу Зелених входить і розвиток

фундаментальної науки: крім прямої економічної вигоди, що стала можливою за глобальної експансії інформаційних технологій,

ця галузь

є найекологічнішим виробництвом: основними ресурсами є інтелект

та фінансові кошти. Тож, порівняно з матеріальним виробництвом,

додаткова вартість є найбільшою за найменшого забруднення довкілля та витрат природних ресурсів.

Міжнародні угоди та розподіл відповідальності так само мають піддаватись кореляції відповідно до національних екологічних

інтересів. Так, скажімо, 1996 р. Російською федерацією було ухвалено рішення про

розморожування внесків СРСР до цільового фонду Програми ООН

з довкілля (UNEP). За узгодженням з UNEP вирішено використати ці кошти для реалізації природоохоронних проектів на

території Росії.

Цілком зрозуміло, що Росія виступала і тут як правонаступниця СРСР. Проте, зважаючи на геополітичну специфіку подібних

ситуацій, Зелені пострадянських країн мають в подальшому наголошувати,

що, використовуючи кошти на внутрішньоросійські проекти, варто

обирати такі екологічно неблагополучні об’єкти, що впливають на

екологічну ситуацію і в сусідніх країнах (ліквідація забруднення витоків рік, відновлення заліснення і водного балансу в

цілому в їх басейнах, екологізація прикордонних виробництв, чиї викиди розносяться на сусідні території тощо).

Як бачимо, державна політика і щодо оптимізації схем охорони здоров’я, і щодо функціонування паливно-енергетичного

комплексу, а

також заохочення високотехнологічного екологічно чистого аграрного виробництва, система оподаткування та надання податкових

пільг,

кредитування виробництва та приватного підприємництва – будь-який сектор регулятивно-правової діяльності обов’язково має

бути відкоригований відповідно до екологічних потреб суспільства.

Але все ж в силу ідеологічної специфіки партії Зелених окрему увагу маємо приділити саме природоохоронній діяльності:

аналізу сучасної

ситуації та визначенню орієнтирів на майбутнє.

Щодо перспектив розвитку галузі, то маємо навести перш за все

основні позиції стратегії роботи природоохоронного відомства, які виклав
Зелений міністр С. Курикін:

1. Інтегрована екологічна політика як засіб забезпечення збалансованого розвитку суспільства.

2. Дотримання та зміцнення правової бази щодо питань навколишнього середовища. Зокрема, йдеться про дієвість вже існуючих

законів, проблему імплементації міжнародних документів, а також посилення цивільно-правової та кримінальної відповідальності

за екологічні злочини.

3. Забезпечення цільового призначення коштів, що виділяються на природоохоронну діяльність. (За словами Сергія Курикіна, в

міністерстві зараз проходить фінансова перевірка задля забезпечення подальшого ефективного використання коштів).

4. Якісна зміна принципів співробітництва з громадськими еколо-гічними організаціями [1].

Таке формулювання принципів, чiтке й ясне, є традицією для

Зелених, основою налагодження діалогу з громадськістю. Після розпаду СРСР, як зауважує В. Тихий, керівник проектів Програми

розвитку ООН, захисники довкілля також були серед перших, хто звернувся до людей України з громадсько-політичними закликами.

Звернення Зелених і тоді було доступне і зрозуміле для кожного [2].

Простотою і доступністю характеризуються і засади діяльності Зелених
Америки – так звані Десять ключових цінностей.

Більшість з них

є універсальними, тож серед іншого і ці цінності використовуватимуться як орієнтири для роботи партії Зелених України. Ось

цей декалог Зелених Америки:

Повага до розмаїття. Ми повинні поважати культурне, етнічне, расове, сексуальне, релігійне і духовне розмаїття в контексті

індивідуальної відповідальності всіх людей. Ми повинні відстоювати найкращі ідеали нашої країни: особисту гідність,

громадянську активність, свободу і правосуддя для всіх.

Соціальна справедливість. Ми повинні надавати соціальну допомогу, оберігаючи й розвиваючи гідність особи. Ми повинні

заохочувати людей дотримуватись здорового способу життя. Ми повинні мати контрольовану громадськістю систему освіти, що

ефективно навчатиме наших дітей академічних знань, екологічної мудрості, соціальної відповідальності

та особистісного зростання. Ми повинні розв’язувати особистісні та групові конфлікти поза втручанням адвокатів та суддів.

Ми повинні взяти на себе відповідальність за скорочення злочинності. Ми повинні заохочувати простоту і помірність.

Демократичні засади. Ми повинні розвинути систему, що забезпечуватиме та заохочуватиме самостійний контроль над рішеннями,

що

стосуються нашого життя. Ми повинні гарантувати, що депутати будуть повністю підзвітні виборцям. Ми повинні заохочувати та

підтримувати “об’єднавчі інститути” – родину, сусідську та церковну громаду, добровільну асоціацію, етнічний клуб – аби

повернути їм функції, нині

передані уряду. Ми повинні вчитися краще розуміти традиції громадянської активності, добровільної діяльності та суспільної

відповідальності.

Повага до прав жінки. Ми повинні замінити культурну етику панування й контролю більшою кількістю спільних шляхів взаємодії.

Ми

повинні заохочувати людей піклуватися про тих, хто не є членами їхньої соціальної групи. Ми повинні сприяти утвердженню

відповідальних,

позитивних та шанобливих стосунків між представниками різних статей.

Соціально орієнтована економіка. Ми повинні так змінити виробничі структури, аби заохотити перетворення робітників на

співвласників та підтримання демократичних стосунків у виробничому процесі.
Ми повинні розвивати нові види економічної

активності та заходи, що дозволять скористатися новітніми технологіями, що утверджують гуманізм, свободу, екологічність,

відповідальність та суспільну солідарність. Ми повинні відстоювати економічну безпеку, відкриту для всіх. Ми повинні

реструктурувати схему розподілу доходів, аби відображати багатства, створені поза формальною монетарною економікою:

відповідальність

за батьківство, ведення домашнього господарства, присадибне садівництво, громадська діяльність тощо. Ми повинні обмежити

розмір та концентрування потужностей корпорацій, не завдаючи шкоди зростанню ефективності та технологічним інноваціям.

Децентралізація. Ми повинні зменшити владу і відповідальність індивідуумів, закладів, громад та регіонів. Ми повинні

заохочувати пріоритет місцевих культур перед домінуючою монокультурою. Ми повинні створити децентралізоване демократичне

суспільство з політичними, економічними та соціальними інститутами, реалізованими на місцевому рівні (щонайближче до

домівки), оскільки це більш ефективно та практично. Ми повинні врегулювати потреби в соціальному та місцевому самовизначенні

та потреби в централізованому розв’язанні певних питань.

Екологічна зваженість. Ми повинні керувати людськими спільнотами з розумінням того, що ми є частиною природи, а не існуємо

над нею. Ми повинні жити в межах екологічних та ресурсних можливостей планети, застосовуючи технологічне знання для

створення енергоефективної економіки. Ми повинні налагодити кращі стосунки між містами та сільськими громадами. Ми повинні

сприяти розвитку екологічного сільського господарства та захищати саморегульовані екосистеми. Ми також

повинні орієнтуватись на біоцентричну мудрість у всіх сферах життя.

Ненасильство. Ми повинні віднайти дієві альтернативи насиллю на всіх рівнях
– від родини та вулиці до нації і світу. Ми

повинні прибрати ядерну зброю з Землі, аби не турбуватись через наміри урядів. Ми повинні конструктивно використовувати

ненасильницькі методи протесту проти політики, з якою ми не згодні, а також пом’якшувати атмосферу поляризації та егоїзму,

що є серйозним джерелом насильства.

Персональна та глобальна відповідальність. Ми повинні надавити справжню допомогу в ініціативах країн третього світу. Ми

повинні допомогти іншим країнам здобути продовольчу та іншу самостійність щодо базових життєвих потреб. Ми повинні скоротити

оборонний бюджет для забезпечення адекватного захисту. Ми повинні утвердити ці Десять Зелених пріоритетів як джерело змін

глобального порядку. Ми повинні змінити світовий лад, але не створити іншу величезну етнічну державу.

Орієнтація на майбутнє. Ми повинні стимулювати людей та установи мислити на довгострокову перспективу, а не лише для

задоволення егоїстичних інтересів. Ми повинні заохочувати людей розвивати власне бачення майбутнього та ефективніше діяти

для його реалізації. Ми

повинні визначати, чи є новітні технології соціально корисними та керуватись цими визначеннями у формуванні суспільства. Ми

повинні привчати уряд та інші установи до практики фінансової відповідальності.

Ми повинні перейматись якістю життя, а не нескінченним економічним зростанням як центральним орієнтиром на майбутнє [3].

Перераховані пункти втілюють методи ефективного функціонування відкритого, демократичного екоорієнтованого суспільства з

ринковою економікою та міцною соціальною сферою. Партія Зелених України

вважає цей шлях продуктивним та вигідним для нашого суспільства. Але ми обов’язково маємо співвідносити нашу мету, способи

її реалізації та реальні можливості – як економічні, так і правові. Тому ми розглянемо нижче ресурсно-техногенні особливості

соціально-економічної ситуації в Україні.

Екологічна безпека значною мірою залежить від загального стану економіки. В свою чергу, економічний фактор є визначальним у

забезпеченні соціального захисту людини.

На відміну від прийнятих норм соціальної захищеності, таких як пенсійне забезпечення, зміцнення інституту приватної

власності, підтримка хворих і немічних, працевлаштування безробітних, екологічна складова має здебільшого узагальнюючий

характер і не персоні-фікується. Але світова практика захисту екологічних прав людини

і суспільства доводить зворотнє, тож ситуація в Україні значною мірою обумовлена елементарною відсутністю відповідних

економічних

механізмів.

Достатньо згадати допомогу з боку держави постраждалим внаслідок
Чорнобильської катастрофи або персоніфіковану допомогу

населенню Закарпатської області внаслідок стихійного лиха, і стає зрозумілим, що посилення екологічної захищеності означає і

посилення захищеності соціальної всіх без винятку верств населення. Тож природоохоронна діяльність займає не останнє місце в

регулюванні соціальної безпеки.

Для провадження зваженої державної політики маємо визначити

передусім основні екологічні пріоритети України.

Однією чи з не найголовніших причин подальшого погіршення

стану навколишнього природного середовища в Україні є відсутність чітко окресленої стратегії еколого-економічного розвитку,

розмитість

і декларативність рішень, спрямованих на збереження і відтворення природних ресурсів країни. Шкідливість політики

екологічних закликів

проявляється не лише у величезних суспільних втратах, що мають суто екологічне походження, але й у посиленні зневаги і

недовіри до будь-яких державних рішень взагалі.

Основоположні принципи діяльності держави щодо стимулювання ефективного природокористування, охорони довкілля та

забезпечення екологічної безпеки для життя і здоров’я людини закріплені в
Конституції України. Відповідно до них держава

бере на себе відповідальність перед громадянином за здійснення природоохоронних функцій та підтримання екологічної рівноваги

на території України. Статті 50 та 66 Основного Закону України не тільки гарантують право кожного на безпечне для життя і

здоров’я довкілля, але й передбачають відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Право громадян України на безпечне для життя і здоров’я довкілля, крім
Конституції, закріплено в окремих кодексах, законах

України, інших нормативних актах, розроблених на підставі вимог Основного

Закону. Україна є учасницею понад 30 міжнародних природоохоронних конвенцій глобального та регіонального значення. Головні

засади

державної екологічної політики отримали подальший розвиток у комплексно- програмному документі “Основні напрями державної

політики України в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення

екологічної безпеки”, схваленому Верховною Радою України 5 березня 1998 р.

Цим документом у якості найголовніших пріоритетів визначені

наступні напрями природоохоронної діяльності в Україні:

J гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до

мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на ЧАЕС;

J поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості

питної води;

J стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

J будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

J запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

J формування збалансованої системи природокористування та

адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці,

будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

J збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

Згаданою постановою визначені також основні завдання, виконання яких має сприяти втіленню у життя зазначених вище

пріоритетів, а також конкретні заходи на рівні окремих елементів довкілля, галузей економіки та в економіко-правовій сфері.

За час, що минув, окремі напрями охорони навколишнього природного середовища і раціонального

використання природних ресурсів були додатково врегульовані відповідними законами України.

Серед останніх з них – “Про курорти”, “Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів,

інших

джерел іонізуючого випромінювання”, “Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на

2000–2015 роки”, “Про Загальнодержавну програму поводження з

токсичними відходами” та ін. Водночас актуальність зазначених вище пріоритетів залишається високою, що окремо знайшло своє

відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р.

Незважаючи однак на досить кваліфіковане за технологічною

суттю та змістом визначення згаданих напрямів, завдань і окремих

заходів у галузі формування екологічно безпечного середовища,

необхідно наголосити, що їх розробка недостатньо або зовсім не враховувала специфіки сучасних ринкових суспільних відносин.

Такі напрями як екологізація виробництва, будівництво нових очисних споруд, а тим більше застосування прогресивних енерго-

і ресурсозберігаючих технологій були б цілком доречними років 15 тому – за умов планово-директивної економіки. Сьогодні ці

пріоритети є скоріше

закликами. Процеси роздержавлення власності спричинили і переорієнтацію системи управління від застосування адміністративно-

перерозподільчих до суто економічних механізмів і важелів.

За таких умов загальнодержавні програми вже не можуть бути

основою екологічної політики. Невпинно зростає роль місцевого

самоврядування у вирішенні ключових завдань суспільного розвитку. Якщо ж врахувати, що на відміну від виробництва тих чи

інших товарів охорона довкілля – це обов’язково конкретна територія, то виходить, що екологічні пріоритети сьогодні мають

визначатися передусім за регіональним принципом.

У контексті наведеного досить показовою може бути перша щорічна доповідь
Уповноваженого Верховної Ради України з прав

людини “Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні”, основні положення якої були проголошенi у парламенті 28

листопада 2000 р. У цiй

доповіді, зокрема зазначено, що всю територію України за рівнем забруднення можна умовно розділити на 6 зон:

1 – відносно чисті території = 7%;

2 – умовно чисті = 8%;

3 – малозабруднені 15%;

4 – забруднені 40%;

5 – дуже забруднені 30%;

6 – екологічні катастрофи – майже 1% всієї території України.

Таким чином, можна вважати, що близько 70% всієї території

України є екологічно небезпечними зонами.

Незважаючи на досить істотне скорочення обсягів виробництва промислової продукції, у багатьох містах рівень забруднення

атмосферного повітря шкідливими викидами залишається надзвичайно високим.

До цього слід додати загострення проблеми очищення промислових і

комунальних стічних вод, накопичення промислових і побутових твердих відходів, загазованість відпрацьованими газами

автотранспорту, що у кінцевому рахунку створює загалом нестерпні умови для проживання населення у майже 50 населених пунктах

України.

Таким чином, необхідно констатувати, що багаторічні спроби

надати державній екологічній політиці переважно галузево-ресурсного змісту не лише не розв’язали наявні проблеми, а навіть

сприяли ще більшому їх загостренню. Збереження такого підходу за сучасних, принципово інших суспільних відносин є особливо

небезпечним. Адже

держава вже не має багатьох, суто адміністративних, важелів управління і ця обставина унеможливлює здійснення

природоохоронних заходів навіть у колишніх, вкрай обмежених обсягах.

Виправлення такого становища можливе лише шляхом надання екологічній політиці переважно регіонального змісту.

По-перше, саме такий підхід об’єктивно притаманний природоохоронній діяльності.

По-друге, органи місцевої влади набувають дедалі більших повноважень, що створює досить сприятливі умови для оперативного

вирішення проблем охорони довкілля безпосередньо на місцях. Тобто, сьогодні регіональна екологічна політика має стати

найголовнішим пріоритетом

у питаннях охорони і раціонального використання природних ресурсів.

Конкретним втіленням у життя такого підходу має стати розробка регіональних екологічно збалансованих програм

соціально-економічного розвитку, у яких кожний суб’єкт господарської діяльності, незалежно від форми власності, повинен

отримати свій особистий вичерпний перелік конкретних завдань з охорони довкілля і раціонального використання природних

ресурсів. Сучасна практика розробки регіональних комплексних програм соціально-економічного розвитку не відповідає

достатньою мірою зазначеним вимогам.

Пріоритетним завданням партії Зелених України як парламентської політичної структури, зокрема, є організаційно-правове

забезпечення охорони довкілля. Для досягнення оптимального рівня ефективності цієї діяльності мають бути перш за все

визначені особливості реалізації природоохоронної політики в Україні.
Розглянемо цей аспект

детальніше.

Надто уповільнене запровадження в Україні ринкових економічних відносин у фінансовій (насамперед податковій) політиці та

обвальні банкрутства суб’єктів господарювання, суттєві невизначеності у питаннях власності, тіньова економіка та інші

негаразди сьогодення спричинили формування в країні досить своєрідної системи ручного

управління суспільним розвитком. З одного боку, колишньої єдиної владної адміністративно-командної вертикалі вже не існує,

з іншого – регулювання багатьох питань соціально-економічного розвитку продовжує перебувати під прямою опікою численних

міністерств і відомств.

Проблеми екологічної політики не стали виключенням з цієї схеми, а їх розв’язання цілком закономірно нагадує відоме

прислів’я про

дитя і сімох няньок. Замість того, щоб забезпечувати охорону довкілля

і раціональне використання природних ресурсів за допомогою загальноприйнятих у розвинених країнах економічних важелів, в

Україні продовжує функціонувати архаїчна радянська система адміністративних важелів. Основні складові цієї системи – квоти

на забруднення середовища, екологічні стандарти і процедури, експертиза проектів, інспектування, контроль, штрафи і збори,

ліцензії на використання природних ресурсів.

Головним органом управління охороною довкілля в Україні є Міністерство екології та природних ресурсів, яке ще до квітня

2000 р. продовжувало свої тривалі реорганізаційні пошуки. Свого часу до складу цього міністерства були включені Комітет з

питань ядерного регулювання, а також Комітет з питань геології та використання надр. Сьогодні ці структури знову виведені з

підпорядкування Мінекології.

На цю обставину можна було б не звертати особливої уваги, але

вона є досить переконливим аргументом на користь того, що недоцільно поєднувати “під одним дахом” функції

природокористування і державного екологічного контролю. Більше того, цей приклад дає підстави стверджувати, що одне і те ж

відомство (організація) не може одночасно виступати як суб’єкт активної та пасивної екологічної політики. Іншими словами,

безпосередня господарська діяльність і пов’язані з цим стосунки з навколишнім природним середовищем (активна політика) – це

одна сфера суспільних відносин, а державний екологічний контроль

(пасивна політика) – це зовсім інша сфера. І кожній з цих сфер відповідають саме їй притаманні засоби, важелі і механізми

управління.

Крім Міністерства екології та природних ресурсів провідниками

пасивної екологічної політики виступають також Державний комітет

з водного господарства, Міністерство аграрної політики, Міністерство лісового господарства, Міністерство охорони здоров’я,

Державна автомобільна інспекція, а також зазначені вище Державний комітет з питань ядерного регулювання та Державний комітет

з питань геології та використання надр.

Відсутність єдиної екологічної стратегії і навіть головних засад

екологічного контролю, дублювання окремих функцій різними державними органами, а також недостатнє їх матеріально-технічне і

фінансове забезпечення практично унеможливлюють досягнення позитивних

екологічних зрушень. Але навіть за максимального вдосконалення адміністративно-командних важелів екологічної політики її

результати суттєво не покращаться. Адже запровадження максимально жорсткого контролю і недопущення забруднення довкілля

автоматично буде означати зупинку того чи іншого підприємства і зупинку податкових

платежів до Державного бюджету. З іншого боку, технічне переозброєння і екологічне оздоровлення виробництва вимагає не лише

часу, але й значних коштів. І схоже на те, що коло замкнулося: в Україні вже немає ні першого, ні другого.

І все ж іншого виходу немає, потрібно невідкладно здійснювати

активну екологічну політику, тобто запроваджувати такі технологічні процеси, які б забезпечили скорочення шкідливих викидів

у атмосферу та водойми, зменшили кількість накопичуваних високотоксичних твердих відходів, сприяли більш раціональному

використанню земельних

та інших природних ресурсів. Але одна справа проголосити таку політику, і зовсім інша – її реалізувати.

По-перше, одразу необхідно наголосити, що значна частка

поточного забруднення довкілля і споживання природних ресурсів – це
“заслуга” тіньового сектору економіки. Без розв’язання

цієї проблеми, тобто повної легалізації цієї частини виробництва товарів і послуг, марно розраховувати на успіхи в

екологічному оздоровленні суспільного розвитку. Втім, це завдання органів спеціальної компетенції, і ми обмежимося лише

згадкою про нього.

По-друге, в країні існує досить потужний прошарок підприємств

і організацій, які обслуговують так звану бюджетну сферу. Це передусім підприємства житлово-комунального господарства,

транспорту, енергетики, будівельні й інші організації. Механізми і важелі реалізації

екологічної політики в межах діяльності таких підприємств повністю пов’язані з бюджетним фінансуванням, оскільки їх

діяльність не передбачає отримання прибутків. І відповідальність за шкоду, заподіяну

навколишньому природному середовищу діяльністю зазначених підприємств, мають нести відповідні державні органи влади.

Як вже зазначалося, найбільш поширеними в інших країнах важелями активної екологічної політики є важелі економічні. Їх

переваги порівняно з адміністративним регулюванням охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання

природних ресурсів не потребують особливих обгрунтувань. Передусім, це уникнення суб’єктивних підходів з боку відповідних

органів, створення однакових умов для всіх суб’єктів господарювання, наявність простих і зрозумілих економічних стимулів до

налагодження екологічно безпечного виробництва, скорочення і спрощення усієї системи екологічного контролю. У зв’язку з цим

виникає просте запитання: що ж заважає запровадити в Україні саме такі важелі і механізми охорони довкілля? Для того щоб

дати відповідь на

це запитання, необхідно зробити короткий відступ.

Формування сучасних адміністративно-командних важелів уп-равління у сфері охорони навколишнього середовища відбувалося за

часів панування планової системи господарювання, коли головним пріоритетом держави вважалося нарощування виробничих

потужностей та збільшення обсягів виробництва промислової продукції. При цьому підвищення продуктивності праці, впровадження

нових технологій

та випуск екологічно безпечної продукції хоча і визнавалися перспективними завданнями, завжди відкладалися “на потім”. І за

умов, коли

фундаментом усієї державної політики була ідеологія “спочатку виробництво, а потім усе інше”, навіть адміністративні важелі

захисту довкілля досить часто виконували лише декоративні функції.

Події, які відбулися в Україні 10 років тому, докорінно змінили

ситуацію. Зовсім іншими стали і стратегія суспільного розвитку, і механізми її реалізації. Головною складовою у відносинах

між суб’єктами господарювання і суспільством стали економічні відносини, що повинно було знайти своє закріплення передусім у

формуванні нової фінансової політики. На жаль, це “закріплення” набуло надзвичайно спотвореного вигляду.

Наприклад, податкова політика України сьогодні – це близько 35% загального фіскального тиску, це довільне звільнення від

сплати

податків одних і надмірне податкове навантаження інших суб’єктів господарювання. Сьогодні головними платниками податків

залишаються ті, хто виробляє національне багатство, а не ті, хто його споживає і накопичує. Про надання пільгових кредитів в

Україні сьогодні також можна

лише мріяти.

Підсумовуючи викладене, можна зробити досить невтішний висновок. Сучасна фінансова політика України сама по собі потребує

докорінного оновлення, і поки що не в змозі стати ефективним важелем реалізації політики екологічно збалансованого

суспільного розвитку. Можливо після прийняття цілої низки нових законодавчих актів зазначені вище

недоліки вдасться виправити, але якщо це і відбудеться, то дуже не скоро.

Адже противників оздоровлення тієї ж податкової політики не менше, ніж прихильників – про це свідчить передусім

співвідношення між офіційною і неофіційною економікою. Бюджетні надходження хоча

і пов’язані з надмірним забрудненням довкілля, залишаються поки що єдиною фінансовою опорою держави.

І все ж наведене не означає, що розв’язання проблеми еколого-

економічного оздоровлення в Україні є безнадійною справою. Не

секрет, що саме нехтування чинним, у тому числі екологічним законодавством, дозволяє у багатьох випадках отримувати

надприбутки.

Це результат свідомої чи не свідомої, але бездіяльності влади. Своєю чергою подібна пасивність влади може мати місце лише

за умов, коли

з боку суспільства відповідний контроль або недостатній, або взагалі відсутній.

Наведені причини еколого-економічного занепаду є одночасно

і відповідями на запитання “що робити?”. Причому не лише економічно, але й екологічно вигідні

інформаційно-телекомунікаційні технології

є оптимальним інструментом для здійснення більшості згаданих перетворень.
Серед іншого варто назвати запровадження

горизонтальної владної ієрархії, систем громадського інтерактивного екологічного моніторингу та контролю, створення

міжнародних робочих груп на

основі відкритих форумів на українському сегменті Мережі для розробки принципів охорони довкілля та базових законодавчих

документів

та правових регулювань.

Законодавча діяльність із правового забезпечення екологічної політики в
Україні прова