ПЛАН РОБОТИ.
ВСТУП.
§1. Історичний розвиток законодавства про заставу.
§2. Поняття та правова сутність застави.
§3. Види застави як способу забезпечення виконання зобов’язань.
ВИСНОВКИ ПО ТЕМІ.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.
Вступ.
Застава, на сьогоднішній час, є однією із найактуальніших тем в
цивільно-правовому регулюванні. Саме зараз, з формуванням і становленням
нової правової системи, розвитком цивільного законодавства в цілому, і
інституту приватної власності, зокрема, ми маємо можливість спостерігати за
підвищенням правової свідомості громадян України, вдосконаленням
правовідносин між особами, які грунтуються на принципах рівноправ’я та
законності. Одним із способів реалізації принципів законності і рівності
відносин є зобов’язальне право і, зокрема, інститут застави як способу
забезпечення виконання зобов’язань. Належне виконання зобов’язань
передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов’язальних правовідносинах,
виконують покладені на них обов’язки у точній відповідності із законом,
договором, а за відсутності таких вказівок – з тими вимогами, які звичайно
пред’являються до виконання, а відтак – і з діловими звичаями, що склалися
в комерційній практиці. Поруч із заставою у законодавстві виділяються ще й
такі способи забезпечення зобов’язань як неустойка, завдаток, та порука.
Застава безперечно має істотні переваги перед неустойкою, завдатком чи
порукою, оскільки по-перше, договір застави майна забезпечує наявність і
збереження майна на той момент, коли боржник буде розраховуватись з
кредитором, при чому вартість заставленого майна буде зростати пропорційно
до рівня інфляції. По-друге, застава майна боржника забезпечує кредитору-
заставодержателю переважну можливість задовольнити свої потреби за рахунок
предмету застави перед іншими кредиторами. По-третє, реальна небезпека
втратити майно в натурі є гарним стимулом для боржника виконати свої
зобов’язання належним чином і у визначений строк. Отже, можна говорити про
винятковість застави як способу забезпечення виконання зобов’язань.
§1. Історичний розвиток законодавства про заставу.
Застава як інститут цивільного права є одним із найстарших інститутів приватного (цивільного) права. Вона була відома вже римському праву, яким регулювались три види застави: фідуціарні угоди, ручний заклад, іпотека.[1]
При фідуціарній угоді боржник передавав кредитору (заставодержателю)
взамін отриманих засобів певну річ у власність за умови, що у випадку
виконання боржником зобов’язання заставлена річ повинна бути йому
(заставодавцеві) повернута. Якщо виконання не наступило, то річ залишалась
у кредитора, хоча розмір боргу був значно менше, ніж вартість заставленої
речі. В такій угоді стан боржника був дуже невигідним, оскільки кредитор
ставав власником речі і міг передати її третім особам. До третіх осіб
заставодавець вже не міг подавати позов, оскільки вони були добросовісними
набувачами. За заставодавцем залишалось право отримати з свого кредитора
відшкодування збитків.
Згідно договору ручного закладу річ передавалась не у власність, а лише у володіння. В умовах про заставу вказувалось, що у випадку виконання зобов’язань річ повинна бути повернена боржнику. Заставодержатель ручного закладу, згідно загального правила не міг користуватися отриманою річчю і зобов’язаний був утримувати її в належному стані. Як при фідуціарній угоді, так і при ручному закладі заставлене майно виключалось з цивільного обороту, що ускладнювало виконання боржником своїх зобов’язань, оскільки речі, що були у заставі на приносили йому прибутку. Наприклад, заставлена земельна ділянка, що не давала доходу.
З подальшим розвитком торгівлі виявилось, що заставлене майно вигідніше залишити в боржника з метою створення йому умов для виконання свого зобов’язання. Такий вид застави отримав назву “іпотека”. Він, в першу чергу, відносився до нерухомого майна. Заставлена земля кредитору не передавалась, боржник продовжував нею користуватись і отримувати доходи.
Усі вище названі види застави у дещо трансформованому вигляді застосовувались і в дореволюційній Росії. Згідно фідуціарної угоди право власності на заставу виникало у заставодержателя не з моменту її встановлення, а з моменту прострочки виконання зобов’язання боржником.
Ручний заклад не передбачав перетворення заставленої речі у власність
кредитора. Застава підлягала продажу з публічних торгів. Якщо отримана від
продажу сума перевищувала розмір боргу, то решта поверталась власнику
заставленої речі. Якщо запропонована сума за річ на публічних торгах була
нижчою, то заставодержатель мав право залишити річ собі без права з його
боку вимагати недостачу з решти майна заставодавця. Виняток складала
застава рухомого майна. Кредитор мав право залишити вказане майно у себе.
Але, якщо боржник вимагав продажу майна, то кредитор був зобов’язаний
виставити предмет застави на публічні торги. У випадку, коли сума, отримана
з торгів, була меншою, ніж розмір боргу, то заставодержатель отримував
право на отримання решти боргу за рахунок іншого майна боржника.
Іпотека в Росії поділялась на заставу рухомого і нерухомого майна. Її
форми багато в чому залежали від об’єкту (нерухоме і рухоме) і суб’єкту
(особа, держава, церква і т.д.). Допускався перезаклад майна.
В радянський період розвиток інституту застави пройшов два етапи. До
першого етапу можна віднести регулювання застави цивільними
республіканськими кодексами, що були прийняті в період НЕПу (20-ті роки ХХ
ст.), коли в цивільному обігу брав участь приватний капітал. Предметом
застави могло бути будь-яке майно, що не вилучене з обігу, а також
договірні вимоги, та право на “горный отвод” і на “разработки месторождений
полезных ископаемых”[2]. Об’єктом застави могли бути і цінні папери.
Застава цінних паперів на пред’явника здійснювалась згідно правил, що були
встановлені для застави речей. Застава ордерних паперів вчинювалась шляхом
“передаточной надписи”[3] (індосаменту).
Відповідно до цивільного кодексу заставлене майно, окрім будівель,
передавалось заставодержателю. За домовленістю сторін майно могло
залишатися у боржника під замком і печаткою кредитора. Індивідуально
визначена річ могла бути залишеною у володінні заставодавця, але на таку
річ накладались певні знаки, що свідчили про її перебування в заставі.
Набувач такого майна вважався недобросовісним.
Допускалась перезастава, тобто застава майна кількома заставодержателями. Така угода потребувала спеціального оформлення.
В той же час з’являються нові види застави: застава товару в обороті і застава товару в переробці. Предметом цих застав є оборотні ресурси підприємств.
Під час застави товару в обороті майно залишалося в заставодавця або передавалося для переробки третім особам, яким надавалось право замінювати одні предмети заставленої товарної маси іншими, за умови, що в наявності знаходився залишок товарної маси, не менший того, який був обумовлений сторонами. При заставі товару в переробці сировина і напівфабрикати перетворювались в готову продукцію.
Для дійсності угоди про заставу товару в обороті чи переробці необхідно було дотримуватись наступних умов:
- товар відокремлювався від усього іншого майна і знаходився в певному приміщенню, відповідно до угоди (магазин, склад і т.п.);
- складався опис тих товарів, що заставляються, з відповідною вказівкою на предмети, які дозволялось замінювати;
- майно, що вибуло з встановленого угодою приміщенням, звільнялось від застави, а те майно, що потрапило в це приміщення, автоматично ставало предметом застави.
Другим етапом правового регулювання застави можна вважати початок 60-х
– початок 90-х років. На цей час з внутрішнього обороту вилучається застава
боргових зобов’язань, значно скорочується перелік речей, які можуть бути
предметом застави. Саме на початку 60-х приймається Цивільний кодекс УРСР
(18 липня 1963 р.), який і став основним регулятором відносин, що
стосувалися застави. І лише згодом, у 1992 році 2 жовтня Верховною Радою
України був прийнятий і введений в дію закон “Про заставу”.
На сьогоднішній час видано цілу низку нормативно-правових актів, що
врегульовують питання застави, в тому числі постанова Пленуму Верховного
Суду від 26 березня 1999 року №6 “Про практику застосування судами застави
як запобіжного заходу”, розроблено новий проект Цивільного кодексу України,
проект (2322) від 21 грудня 1998 року Закон України “Про іпотеку” тощо.
§2. Поняття та сутність застави.
Відповідно до статті 1 Закону України від 2 жовтня 1992 року “Про
заставу”[4] Застава - це спосіб забезпечення зобов'язань. В силу застави
кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником
(заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з
вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Підстави виникнення застави. Підставами виникнення застави в Україні є закон і договір.[5] Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі.
Але головним джерелом виникнення заставного права залишається договір, коли для виникнення застави між заставодержателем і заставодавцем має бути досягнуто згоди щодо встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов’язання. Хоча умову про заставу може бути включено і до основного договору, а це підтверджує похідний характер застави, закріплений у ч. 3 ст. 3 Закону України “Про заставу”. Похідність застави виявляється у тому, що застава може збільшуватись і зменшуватись в залежності від суми основної вимоги. Залежність застави від основної вимоги підтверджується також тим, що визнання недійсності основного зобов’язання тягне за собою і недійсність застави. Окрім того похідність застави тісно пов’язана з тим, що застава завжди слідує долі основного зобов’язання і не має самостійного життя щодо забезпеченої нею вимоги. Задоволення основного зобов’язання автоматично стає підставою для припинення застави.[6] Якщо ж заставу було встановлено стосовно вимоги, яка може виникнути у майбутньому, то невиконання зобов’язання боржником основного зобов’язання має значення лише у разі виконання кредитором - заставодержателем прийнятих на себе зобов’язань (за основним зобов’язанням)[7].
Відповідно до ст. 3 Закону України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу” застава може забезпечувати лише дійсну вимогу. Дійсність застави означає, по-перше те, що нею забезпечуються лише вимоги, які відповідають закону та непогашені за давністю, а по-друге, заставою не може бути забезпечена уявна вимога. Мається на увазі, що якщо після укладеного основного договору позики, забезпеченого заставою певного майна, не відбулося фактичної передачі позики боржникові, то у кредитора не виникає реальної вимоги до боржника
Заставою може бути забезпечена дійсна вимога, зокрема така, що випливає
з договору позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди,
перевезення вантажу тощо.[8] Перелік, викладений у ст. 3 Закону України
“Про заставу” не є вичерпним. Тобто законодавець передбачає, що заставу
можна використати у будь-якому договорі.
Застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.[9] нею можуть забезпечуватись і вимоги, щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням, або неналежним виконанням зобов’язань, хоча такі вимоги можуть і не виникнути, якщо боржник належним чином виконає зобов’язання. Єдина умова – сторони повинні домовитись про розмір забезпечення заставою таких вимог.
Відповідно до ст. 19 Закону України “Про заставу” застава забезпечує вимогу у тому обсязі, який існує на момент задоволення. Заставою забезпечується основний борг, включаючи відсотки, необхідні витрати заставодержателя по утриманню заставленого майна, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках передбачених договором або законом – неустойка), а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.
Сторони договору застави. Сторонами договору застави є заставодавець і
заставодержатель. Відповідно до ст. 11 Закону України “Про заставу”
сторонами договору можуть бути фізичні особи, юридичні особи та держава.
Отже, згідно цивільного законодавства – фізичні особи можуть вступати в
заставні правовідносини з 18 років, тобто з виникненням дієздатності у
повному обсязі, якщо вони не визнані недієздатними і не обмежені у
дієздатності. Особи, які взяли шлюб до досягнення цього віку, набувають
дієздатності у повному обсязі з моменту одруження. Згідно з цивільним
законодавством суб’єктами цивільного права з різним обсягом прав та
обов’язків можуть бути неповнолітні (до 15 років), частково дієздатні (15-
18 років) та особи визнані судом обмежено дієздатними. Всі названі
категорії осіб можуть мати певне майно на праві власності. При цьому
питання про те, чи можуть усі вони виступати як сторони заставних
правовідносин прямо залежить від обсягу їхньої дієздатності.
Застава майна означає також і надання заставодержателю права звертати стягнення на предмет застави, якщо в момент настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане.
Заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право
відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також
особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави
на це майно.[10] Питання про те, хто може бути заставодавцем державного
майна врегульовується положеннями Законів України “Про заставу” та “Про
власність”(ст. 37). Хоча зміни до Закону України “Про заставу” прийняті 25
лютого 1994 року[11] і внесли деяку ясність у питання, про те, хто може
бути заставодавцем державної власності, та все ж таки певна невизначеність
залишається. Так у п. 1 ст. 37 Закону України “Про власність”
передбачається, що до права повного господарського відання застосовуються
правила про право власності, якщо інше не передбачено законодавчими актами
України. Якщо б вказаних змін до Закону України “Про заставу” не було, то
на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право
володіння, користування та розпорядження переданим йому майном, можна було
б зробити висновок, що державне підприємство могло б самостійно виступати
його заставодавцем. Однак, відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України “Про
заставу” це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства
слід передавати у заставу за згодою і на умовах, узгоджених з органом,
уповноваженим управляти відповідним майном.
Приблизно така ж схема, як і для державних установ має діяти при заставі майна орендодавцем. Оскільки передача майна в оренду не припиняє права власності, власник має право вільно заставляти майно. При цьому не порушуються права орендаря, оскільки ст. 23 Закону України “Про оренду державного майна”[12] передбачено, що при переході права власності до інших осіб (у тому числі і при реалізації застави) договір оренди зберігає силу і для нового власника. В той же час, за орендарем залишається право власності на виготовлену продукцію і прибуток, що отримані від орендованого майна, а також на інше майно, придбане ним згідно із законом, отже все це орендар вправі заставляти самостійно.
Питання що до застави майна, набутого орендарем за рахунок амортизаційних відрахувань регулюється безпосередньо умовами договору оренди. Якщо в договорі передбачено, що таке майно переходить у власність орендаря, то його заставодавцем і буде орендар, якщо ж такого у договорі не передбачено, то заставодавцем такого майна буде власник майна, що орендується.
Заставодавцем майна може бути як сам боржник безпосередньо, так і третя
особа (майновий поручитель).[13] При цьому відносини між таким
заставодавцем і боржником можуть носити різний характер і значення для
застави не мають. Законодавством не передбачено ніяких обмежень права бути
заставодавцем для майнового поручителя, у тому числі немає ніяких обмежень
і для того, щоб фізична особа виступила майновим поручителем юридичної
особи або навпаки. Необхідною вимогою для заставодавця і в цьому випадку є
те, що він має бути власником майна і повинен мати право на його
відчуження. Якщо заставодавцем є третя особа, яка надала в заставу належне
їй майно, то в разі невиконання забезпеченого заставою зобов'язання перед
заставодержателем вона має право виконати зобов'язання з метою запобігання
зверненню стягнення на предмет застави.[14] Яка ж природа цього права?
Існує думка, що це один із специфічних випадків переводу боргу.[15]
Специфіка полягає в тому, що третя особа може виконати зобов’язання
незалежно від того, хочуть цього боржник чи кредитор, чи ні. Але це право
виникає в третьої особи лише тоді, коли виникає дійсна передумова звернення
стягнення на заставу, тобто на його майно. Відповідно до ст. 20 Закону
України “Про заставу” після того, як третя особа в повному обсязі
задовольнила вимоги заставодержателя, до неї переходить і право вимоги і
забезпечена третьою особою застава.
Існує також можливість того, що право власності на заставлене майно перейде до інших осіб, наприклад, у зв’язку із відкриттям спадщини. В такому випадку заставні відносини зберігаються і по відношенню до нового власника (спадкоємця).
Предмет застави. Предметом застави може бути майно, яке відповідно до
законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути
звернено стягнення.[16] Отже можна сказати, що предметом застави є не
конкретні речі, а лише їх вартість. Предметом застави не можуть бути
національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній
власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру
національного культурного надбання.[17] Згідно з Положенням про “Державний
реєстру національного культурного надбання”, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 року №466 до Державного
реєстру вносяться: пам’ятки історії – будинки, споруди, пам’ятні місця і
предмети, пов’язані з найважливішими історичними подіями у житті народу,
розвитком науки, техніки, культури, життям і діяльністю видатних діячів;
пам’ятки архітектури та містобудування; пам’ятки мистецтва і документальні
пам’ятки. Всі ці предмети, якщо вони перебувають у державній власності не
можуть бути предметом застави.
За чинним законодавством, предметом застави не може бути майно
громадян, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами.
Перелік його поданий у додатку №1 до ст.379 Цивільного процесуального
кодексу України. До переліку входять жилий будинок з господарськими
будівлями або окремі його частини – у осіб, основною діяльністю яких є
сільське господарство, якщо боржник та його сім’я постійно у ньому
проживають, окрім випадків, коли стягується позика, видана банком на
будівництво будинку; а також речі, призначені для носіння та предмети
побутового вжитку, необхідні боржникові та особам, які перебувають на його
утриманні (одяг для кожної особи: одне літнє або осіннє пальто і т.д.).
Згідно із ст.5 Закону України “Про приватизаційні папери”[18] заборонено використовувати приватизаційні папери як заставу для забезпечення платежів або кредитів.
Застава землі врегульовується не лише Законом України “Про заставу”, а
й спеціальними нормами (ч. 11 ст.6 Земельного кодексу України[19], ст.25
Закону України “Про сільські (фермерські) господарства”[20] та ін.)
Законодавство України передбачає існування об’єктів права власності із спеціальним режимом права власності на них, який у свою чергу має враховуватися і при заставі такого майна. Це такі дві групи речей як: 1) майно з особливою культурною цінністю; 2) зброя та спеціальна техніка.
Щодо застави майна, яке становить особливу культурну цінність,
відзначимо, що найбільш детально питання вирішене у Законі України від 24
грудня 1993 р. “Про Національний архівний фонд та архівні установи”[21].
Відповідно до ст. 22 цього закону власник володіє, користується та
розпоряджається документами Національного архівного фонду з урахуванням
обмежень, передбачених цією статтею, які виявляються у наступному. По-перше
їх не можна знищити. По-друге, документи Національного архівного фонду, що
належать державі, не можуть бути об'єктом купівлі-продажу або інших угод,
пов'язаних з передачею права власності (тобто не можуть бути предметом
застави) Право власності на зазначені документи може бути передано лише
згідно з міжнародними правовими угодами і актами законодавства України.
Право власності на документи Національного архівного фонду, які не належать
державі, передається з відома Головного архівного управління при Кабінеті
Міністрів України або уповноважених ним архівних установ за умови
оформлення новим власником реєстраційного свідоцтва, передбаченого статтею
19 цього Закону. У разі продажу документів Національного архівного фонду
держава має переважне право на їх придбання за ціною, за якою вони
продаються. По-третє, заборонено вивезення цих документів за межі України,
а зміна місцезнаходження та умов зберігання і використання документів
Національного архівного фонду, зазначених у реєстраційному свідоцтві,
допускається лише після попереднього повідомлення Головного архівного
управління при Кабінеті Міністрів України або уповноваженої ним архівної
установи.
Таким чином договір про заставу документів Національного архівного фонду має укладатись з урахуванням вказаних особливостей.
Законом України від 7 лютого 1991 року “Про власність” встановлено, що
законодавством може бути визначений перелік видів майна, яке не може
перебувати у власності громадян, громадських організацій, міжнародних
організацій та юридичних осіб інших держав. Цей перелік затверджений
Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 “Про право власності
на окремі види майна”. Відповідно до цієї постанови у власності вказаних
суб’єктів не можуть перебувати: зброя, боєприпаси (крім мисливської і
пневматичної зброї, зазначеної в додатку №2, і боєприпасів до неї, а також
спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими
об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна
військова техніка, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини й засоби
вибуху, всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та
обладнання для його виробництва; бойові отруйні речовини; наркотичні,
психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних
громадянами за призначенням лікаря); протиградні установки; державні
еталони одиниць фізичних величин; спеціальні технічні засоби негласного
отримання інформації; електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що
застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і
револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та
дратівної дії. В примітці вказується, що всі ці засоби не можуть також
перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності. У додатку
№2 до вказаної постанови зазначено, що громадяни набувають права власності
на такі види майна, придбаного ними з відповідного дозволу, що надається:
1) на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю – органами внутрішніх
справ за місцем проживання особам, які досягли 21-річного віку; на
вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки,
комбіновану зброю з нарізними стволами) – органами внутрішніх справ за
місцем проживання особам, які досягли 25-річного віку; на газові пістолети,
револьвери і патрони до них, заряджені речовинами сльзоточивої та дратівної
дії, - органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли
18-річного віку; на холодну зброю та пневматичну зброю калібру понад 4,5
міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду - органами
внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;
2) на об'єкти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії
та культури, - спеціально уповноваженими державними органами охорони
пам'яток історії та культури (Мінкультури, Мінінвестбудом і Головархівом
України);
3) на радіоактивні речовини - Державним комітетом України з ядерної та радіаційної безпеки у разі наявності висновку органів територіальної санітарно-епідеміологічної служби про можливість використання цих речовин майбутнім власником в існуючих у нього умовах.
Ці об’єкти можуть бути предметом застави лише з урахуванням вказаних обмежень на здійснення права власності на них.
Відповідно до ч.3 ст.4 та ст.5 Закону України “Про заставу” предметом застави можуть бути як речі, так і їх невіддільні плоди, якщо інше не передбачено договором. При цьому наступний урожай та приплід від тварин від тварин віднесені не до плодів, а до інших прибутків.
Предметом застави може бути і майно, яке перебуває на праві спільної
власності. У зв’язку з тим, що для спільної власності характерне здійснення
права власності в цілому рівною мірою кожним учасником, то для відчуження
речі необхідна згода всіх учасників. Тому майно, яке перебуває у спільній
власності, може бути предметом застави лише за згодою всіх співвласників.
Майно, що перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути
самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі.[22]
Предметом застави може бути і вимога, але лише відчужувана. До невідчужуваних, невіддільних від особи вимог, які з цих причин не можуть бути предметом застави, належать: вимоги потерпілого від каліцтва до особи, яка спричинила каліцтво, про відшкодування шкоди; вимоги, що виникають із спадкових прав; вимоги про відшкодування моральної шкоди та інші.
Відповідно до ст. 4 Закону України “Про заставу” предметом застави можуть бути майнові права. Наприклад особисті права автора, такі як право автора на авторство, право авторське ім’я, право на опублікування свого твору та на його недоторканність є невідчужуваними правами і відповідно не можуть бути предметом застави. Але майнові права автора (право на винагороду за створення та використання твору, право на відшкодування збитків, які завдані незаконним використанням твору) можуть бути і є предметом застави. Слід зазначити, що невідчужуваність прав може встановлюватись законодавством.
Припинення застави. Принципове значення для характеристики застави
мають підстави її припинення і способи реалізації заставного права. Стаття
28 Закону України "Про заставу" встановлює, що право застави припиняється в
разі:
1) припинення забезпеченого заставою зобов'язання;
2) загибелі заставленого майна;
3) набуття заставодержателем права власності на заставлене майно;
4) примусового продажу заставленого майна;
5) закінчення строку дії права, яке становить предмет застави.
Хоч перелік підстав припинення застави, які передбачені в цій статті є вичерпним, однак неможливо заборонити, наприклад, виконати зобов'язання зарахуванням. Можливі й інші законні підстави припинення застави.
Оскільки застава має акцесорний (додатковий) характер щодо забезпечуваного нею зобов'язання, то виконання або припинення останнього веде до автоматичного припинення права застави, адже застава завжди встановлюється з метою забезпечити певну вимогу. При частковому виконанні боржником забезпеченої заставою вимоги, застава зберігається в повному обсязі. Ця вимога — прямий наслідок дії принципу неподільності предмета застави. Припинення права застави при загибелі заставленого майна і при переході права власності на предмет застави до заставодержателя є наслідком речового характеру застави.
Однак найактуальнішою підставою припинення заставних правовідносин є звернення стягнення на об'єкт застави. Значення цієї підстави визначається тим, що саме від неї фактично залежить ефективність та можливість застосування застави.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель набуває права звернути стягнення на предмет застави, якщо в момент настання строку виконання зобов'язання, що забезпечене заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом або договором, таким чином тут має місце примусовий продаж заставленого майна як про підстава припинення застави
На підставі законодавства процес реалізації застави проходить за два
етапи. Перший, передбачений ч. 6 ст. 20 Закону України "Про заставу" і
полягає в тому, що спочатку заставодавцю необхідно отримати відповідне
рішення судового органу, якщо інше не встановлено законом чи договором.
Можливість встановити порядок звернення стягнення на предмет застави в
самому договорі застави, яка запроваджена Законом України від 21 жовтня
1997 р., спрощує процедуру задоволення вимог заставодержателя, однак саме
внаслідок свого договірного характеру веде до того, що як тільки ця умова
перестане задовольняти сторони, його реалізація буде досить проблематичною.
Вказаний закон чітко встановив, що звернення стягнення на заставлене майно
державного підприємства (підприємства, не менше як 50 відсотків акцій
(часток, паїв) якого перебуває в державній власності) здійснюється тільки
за рішенням суду чи арбітражного суду.
Допускається також звернення стягнення на заставлене майно в
безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріальних органів у
випадках, спеціально передбачених законодавством України (постанова Ради
Міністрів України від 12 жовтня 1976 р. № 483 “Про затвердження Переліку
документів по яких стягнення заборгованості провадиться в безспірному
порядку на підставі виконавчих написів державних нотаріальних контор” з
наступними змінами та доповненнями). З аналізу цієї постанови випливає
висновок, що реалізація заставного права на підставі виконавчого напису
нотаріуса можлива тільки в тому разі, якщо відповідний договір про заставу
був нотаріально посвідчений. Для отримання виконавчого напису надається
оригінал нотаріально посвідченого договору та документ, що встановлює
прострочення виконання. Таким чином, на першому етапі, якщо відсутнє
добровільне виконання заставодавцем своїх зобов'язань перед
заставодержателем, останній повинен отримати як підставу для реалізації
застави виконавчий лист, виданий на основі рішення суду чи третейського
суду, чи наказу, який виданий на підставі рішення арбітражного суду, або
виконавчий напис нотаріуса. Другий етап реалізації прав заставодержателя —
звернення стягнення на заставлене майно здійснюється відповідно до ч. 7 ст.
20 та ст. 21 Закону України "Про заставу", згідно з якими його реалізація
проводиться судовим виконавцем на підставі виконавчого листа або наказу
арбітражного суду, або виконавчого напису нотаріальних органів, якщо інше
не передбачено цим законом або договором. При зверненні стягнення на майно
державного підприємства (відкритого акціонерного товариства, створеного в
процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній власності)
реалізацію заставленого майна здійснює на тих самих підставах відповідний
орган приватизації.
Сама реалізація заставленого майна проводиться з аукціонів (публічних
торгів), якщо інше не передбачено договором, а державних підприємств і
відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, всі
акції яких перебувають у державній власності, — тільки з аукціонів
(публічних торгів). Порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з
реалізації заставленого майна, на яке згідно із законодавством звернено
стягнення, визначено в Положенні про порядок проведення аукціонів
(публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженому
постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р. № 1448.
Певні особливості має реалізація заставлених валютних цінностей
(відбувається в порядку, встановленому валютним законодавством) і
реалізація заставлених прав. Відповідно до ст. 23 Закону України "Про
заставу" при заставі майнових прав реалізація предмета застави проходить
шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, яка випливає із
заставленого права. Заставодержатель набуває права вимагати в судовому
порядку переведення на себе заставленого права в момент виникнення права
звернення стягнення на предмет застави.
§3. Види застави як способу забезпечення виконання зобов’язань.
Проаналізувавши Закон України "Про заставу", можна зробити висновок про те, що Закон виділяє наступні види застави:
1) іпотеку;
2) заставу товарів в обороті або у переробці;
3) заклад;
4) заставу майнових прав;
5) заставу цінних паперів.
Відповідно до ст. 30 Закону України "Про заставу" іпотекою визнається
застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що
становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи.
При цьому в ст. 31 предметом застави називається майно, що пов'язане із
землею — будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні
підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, що віднесене
законодавством до нерухомого. Предметом іпотеки може бути також земельна
ділянка, що перебуває у власності громадянина, та багаторічні насадження.
Окрім того, в розділі "Іпотека" цього закону є ст. 39 "Застава
транспортних засобів та космічних об'єктів", у якій йдеться про те, що
застава транспортних засобів і космічних об'єктів, які залишаються у
володінні заставодавця, здійснюється в порядку, передбаченому розділом ІІ
Закону. Таким чином, із її змісту випливає, що транспортні засоби і
космічні об'єкти, хоч і не визнаються нерухомістю, однак їх застава
відбувається за правилами іпотеки.
Зазначимо, що Закон України "Про заставу" (ст. 38), передбачивши можливість застави земельних ділянок, визначив лише два питання. По-перше, ст. 31 встановлює, що предметом іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки, по-друге, ст. 37 передбачає, що при іпотеці будинку чи споруди предметом застави разом з ним є також і право на користування земельною ділянкою, на якій розташовані вказані об'єкти. Аналізуючи іпотеку нерухомого майна, відзначимо, що згідно із ст. 31 Закону України "Про заставу" предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею (тобто нерухоме) — будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, та інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. В свою чергу за основним призначенням предметів нерухомості розрізняють:
1) іпотеку жилих будинків, квартир, дач, присадибних будинків, гаражів;
2) іпотеку підприємств, будівель, споруд та інших виробничих об'єктів.
В цілому можна відмітити, що включення у сферу іпотеки можливості
іпотеки підприємства, безумовно, явище позитивне. При цьому встановлено,
що, якщо інше не передбачено законом або договором, іпотека підприємства
поширюється на все його майно, в тому числі на основні фонди та оборотні
засоби, а також інші цінності, які відображені в самостійному балансі
підприємства. Отже, можна зробити висновок, що відповідно до Закону України
"Про заставу" під майновим комплексом підприємства (його структурного
підрозділу) можна розуміти все майно підприємства, в тому числі його
основні фонди і оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в
балансі підприємства.
Далі слід відзначити, що в заставних правовідносинах підприємство може бути як суб'єктом, так і об'єктом правовідносин. При цьому потрібно погодитись з І.М. Кучеренко, що "підприємство не може виступати в цивільному праві як суб'єкт правових відносин. Цю функцію виконує суб'єкт цивільних відносин — юридична особа"[23]. Таким чином, коли підприємство є суб'єктом права застави (заставляє своє майно), воно виступає як юридична особа, а коли воно саме є предметом застави (іпотеки), виступає як майновий комплекс.
При цьому підприємство, як єдине ціле, може виступати тільки як предмет іпотеки, а його заставодавцем виступає власник або уп