ЗМІСТ

стор.

Вступ..................................................................

.......….…

...3-5

1. ОДЕСА ТА ОДЕСИТИ................................................……6-

8

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕПОХИ 20-30-х рр. ХХ ст. ......…..9-10

3. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІСАКА БАБЕЛЯ.......................….11-13

4. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ЮРІЯ ОЛЕШІ....................….14-16

5. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСЬ ВАЛЕНТИНА КАТАЄВА.........17-19

6. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ

КОСТЯНТИНА ПАУСТОВСЬКОГО..............................20-22

7. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІЛЬФА ТА ПЕТРОВА.............23-27

8. ЕКСКУРСІЙНИЙ МАРШРУТ “ЛІТЕРАТУРНА

ОДЕСА 20-30-х рр. ХХ ст.” (ПРОЕКТ) ........................28-30

ВИСНОВКИ...............................................................
....…….31

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ...32-33

ДОДАТКИ................................................................

........34-35

ВСТУП

Актуальність теми. Як відомо, культурне і суспільне життя тісно пов’язані між собою складними причинно-наслідковими зв’язками. Тому ті суспільні потрясіння, що випали на початку ХХ ст. на долю жителів
Російської, а згодом Радянської імперії, не могли не створити нове покоління творчої інтелігенції.

Саме на цей період припадає розквіт цілої плеяди талановитих та самобутніх одеських письменників, які створили “одеський період” радянської літератури. Їх твори мають велику літературну та духовну цінність, а більшість з них досі не втратила своєї актуальності.

Популярність цих письменників серед читачів не згасає з плином часу.
Тому існує цілком реальна можливість практичного використання в туристичній галузі пам’яток цього літературного періоду. Її втіленням може стати, наприклад, новий екскурсійний маршрут.

Все вищенаведене спонукало автора курсової роботи – майбутнього менеджера туризму – вибрати саме цю тему, яка є актуальною і перспективною для розвитку туристичної галузі в наш час – на початку XXI ст.

Об’єктом дослідження курсової роботи стало життя та творчість найяскравіших одеських письменників 1920-30-х рр.

Хронологічні рамки даної роботи охоплюють період 1920-30-х рр.

Аналітичний огляд літератури. Для написання курсової роботи автором було використано значну кількість літератерних джерел, серед яких хотілося б відмітити окремі роботи.

У книзі А. Атаса “Старая Одесса” викладено історію Одеси від моменту її заснування до ХХ ст. [1]

У книзі С. Поварцова “Причина смерти – расстрел” досліджується доля
Ісака Бабеля, причини його загибелі. Книга містить дані з архівів КДБ, протоколи допитів письменника.[2]

Монографія академіка Д. С. Лихачева “Литература – реальность – литература” аналізує образ О. Бендера, його поступовий розвиток. Автор книги намагається відшукати предків Остапа в світовій та вітчизняній літературі.[3]

Велику кількість матеріалу для написання курсової роботи взято із збірника “Одесская плеяда”, де крім сатиричних творів, містяться біографії та характеристики творчості одеських письменників.[4]

Для складання екскурсії “Літературна Одеса 20-30-х рр. ХХ ст.” автором було використано картографічний матеріал по м. Одеса.[5]

Повний список використаної літератури та джерел приведений у кінці курсової роботи.

Мета роботи: всебічно дослідити життя та творчість найяскравіших одеських письменників 1920-30-х рр.; зробити аналіз можливостей використання в туристичній галузі культурно-історичних пам’яток, що пов’язані з літературним життям Одеси того періоду.

У даній курсовій роботі автором було поставлено завдання дослідити:

- Чому та чим одеські письменники відрізняються від письменників, чия доля ніяк не була пов’язана з Одесою. Для цього автор дослідив та коротко виклав у даній роботі історію Одеси та її мешканців;

- Саму епоху 1920-30-х рр., яка безумовно мала досить великий вплив на літературу;

- Життя та творчість найяскравіших письменників, а саме: І.

Бабеля, Ю. Олеші, В. Катаєва, К. Паустовського, І. Ільфа та Є.

Петрова;

- Можливість проведення екскурсії “Літературна Одеса 20-30-х рр. XX ст.”.

Структура курсової роботи: робота викладена на 33 сторінках і складається зі вступу, восьми розділів, списку використаної літератури та джерел, висновків та додатків.

1. ОДЕСА ТА ОДЕСИТИ

Одеса – великий культурний центр України і водночас одне з найсамобутніших українських міст. Одесити не схожі ні на кого в світі, інколи може здатися, що вони окрема нація зі своєю мовою та своєрідною культурою. Коли людина потрапляє в це місто, вона одразу відчуває, що Одеса і весь інший світ – “це дві великі різниці”.

Одеса заснована на місці турецької фортеці Хаджибей (перша згадка –
1415 р.)[6], яку 25 вересня 1789 р. взяв загін під командуванням Дерибаса.
У 1793 р. за розпорядженням Суворова, який відповідав за укріплення кордонів з Туреччиною, починається будівництво нової фортеці[7]. А 27 травня 1794 р. Катерина ІІ підписує наказ про заснування міста Хаджибей.
Нове місто створювалося, як військово-морський форпост Росії на ближніх підступах до турецьких володінь.У січні 1795 р. за бажанням Катерини ІІ місто отримало сучасну назву. Це пов’язано з тим, що колись на схід від
Хаджибея існувало грецьке поселення Одесос[8].

Своїм виникненням та початковими успіхами Одеса має завдячувати переважно іноземцям. Її засновником був неаполітанець Дерибас, план забудови міста склав француз Де’Волан, адміністративна влада в краї належала відомим французьким емігрантам Рішельє та Ланжерону. Їх найближчими помічниками були виключно іноземці – Рошешуар, Кобле, Кастельно та інші[9].

Не знайомі з життям російських міст, зі звичаями російської провінційної адміністрації, керівники Одеси повели місто новим шляхом.
Вісті з далекого Заходу отримувалися з перших рук, а зближення з іноземцями сприяло засвоєнню європейських смаків та навиків[10].

Адміністративний гніт мало відчувався в Одесі, тут частіше чулося вільне слово, суспільна самодіяльність знаходила собі більше свободи, ніж в інших місцях Росії.

Такою побачив Одесу О. С. Пушкін:

Там все Европой дышет, веет,

Все блещет югом и пестреет

Разнообразностью живой.

Язык Италии златой

Звучит по улице веселой,

Где ходит гордый славянин,

Француз, испанец, армянин,

И грек и молдаван тяжелый,

И сын египетской земли…[11]

У пошуку вільного життя в Одесу приходили люди з різних країв, і це не були звичайні, рядові люди: кріпаки, що втікли від панів були найенергійнішими, найсміливішими та найбільш свободолюбивими серед своїх односельчан, бо наважилися на багатокілометрову та небезпечну дорогу; болгари і греки, що не бажали терпіти турецьку владу; чорноморські козаки…
Тобто це були найбільш енергійні та сміливі представники різних народів.
Недарма один із мандрівників, що побував у Одесі на початку ХІХ ст., писав, що населення Одеси – “це волевий накип народу”[12], і ця особливість збереглася протягом двохвікової історії міста. Одеситів вважають енергійними, сміливими, заповзятими та безжурними при невдачах. Ці якості –
“національна риса” одеситів, що взяли найкраще у своїх предків.

Отже, коротко ознайомившись з історією Одеси та її мешканців, можна зробити висновок, що це незвичайне місто. І нема нічого дивного в тому, що одеська література теж має свої особливості. Перше, що насамперед об’єднує всіх одеських письменників – почуття гумору, яке ніколи їх не полишає.
Існує навіть таке поняття, як “одеський гумор”. Окрім цього у своїх творах одесити часто використовують специфічну одеську мову. Особливо полюбляв користуватися цим прийомом Ісак Бабель.

Одеські літератори увібрали в себе неповторний дух Одеси. Більш того – їм вдалося відтворити його на сторінках своїх творів. Творчість одеських письменників дає змогу значно поглибитися в розумінні так званого
“одеського феномену”, що склався під впливом ряду історичних, культурних та геополітичних факторів. Тому знайомство із культурно-історичними пам’ятками, що так чи інакше пов’язані із літературним життям Одеси, зокрема періоду 1920-30-х рр., має всі підстави стати невід’ємною частиною одеської екскурсійної програми.

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕПОХИ 20-30-х рр. ХХ ст.

Література завжди була голосом епохи. Не тільки проблеми, які хвилювали художників, а й весь арсенал художніх засобів, сам творчий метод визначались часом, рівнем розвитку соціальної та художньої думки суспільства.

Кожна епоха має свою систему соціальних та філософських поглядів.
Художник, навіть тоді, коли у розумінні історії та людини випереджає епоху, не може бути вільним від впливу сучасних йому уявлень про закони та сутність суспільного розвитку. І це відбивається на характері його ідеалів.
Реальна дійсність, соціально-філософські та ідейно-естетичні уявлення про людину, суспільство та завдання мистецтва завжди мають пряме відношення до художнього методу письменника.

Початок 1920-х рр. К. Паустовський назвав “часом великих сподівань”[13]. І справді, ще жили у пам’яті заманливі гасла революції, здавалося, що утопія може стати реальністю.

У цей час ідея революційного боргу, захисту пролетарської справи від посягань “буржуїв” та “світового капіталу” спонукала деяких радикально налаштованих інтелігентів співпрацювати з ВЧК. В “Автобіографії”, де Бабель розповідає, як за порадою Горького він на сім років “пішов у люди”, написано серед іншого “був чекістом”[14] (дочка Бабеля це заперечувала)[15].

Це був час, коли руйнувалося старе та необхідно було вирішити, яким саме буде нове. У літературі приблизно з 1923 р. виникають числені угрупування, які проіснували до початку 1930-х рр.[16] Кожна група письменників мала свою думку стосовно подальшого розвитку літератури.
Міжгрупова боротьба найчастіше зводилася до захисту “своїх” та всілякої ганьби “чужих”.

З розвитком тоталітарної системи влада зрозуміла, що їй необхідно мати підтримку з боку письменників. Так виник літературний стиль, що отримав назву “соціалістичний реалізм”. Багато письменників виїзжає на місця та пише книги про чудовий хід колективізації та індустріалізації
(Паустовський, наприклад, написав книгу про освоєння Кара-Бугазькогї затоки у Каспії)[17].

Особливо жорстким став контроль держави над літературою після появи 23 квітня 1932 р. Спілки радянських письменників, що об’єднувала всіх письменників, які підтримували радянську владу.

Вичерпну картину цієї епохи залишив Булгаков у своєму безсмертному романі “Майстер та Маргарита”. Він описує дію цензури, коли ніщо не може бути надрукованим без дозволу партії. Все, що суперечило поглядам влади, не мало право на існування. Булгаков пише про спілку письменників, як про сотні бездарностей, що утримуються владою. І найголовніше – він протиставляє справжнього письменника – Майстра – радянізованому –
Бездомному, який пише на замовлення влади. Автор недарма не дає Майстрові власного імені, він символізує ціле покоління справжніх письменників.
Майстер не може вільно творити в умовах радянської дійсності і Булгаков переносить його в інший світ, туди, де його творчості нічого не буде заважати. На жаль, реальним майстрам того часу так не пощастило.

3. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІСАКА БАБЕЛЯ

Бабель Ісак Еммануїлович народився в 1894 р. в Одесі в родині купця.
Його перші роботи, що пізніше увійшли до “Одесских рассказов”, були опубліковані 1916 р. в журналі М. Горького “Літопис”. Та царські критики визнали їх грубими та непристойними. На відміну критиків, Горький похвалив короткий, натуралістичний стиль молодого письменника, в той же час порадивши йому “бачити світ”[18].

З 1917 по 1924 рр. Бабель змінив кілька професій, воював у Першій
Кінній армії. Увесь цей час, як писав сам письменник, він вивчав життя, набирався життєвих вражень, не забуваючи про слова свого старшого товариша[19].

Після громадянської війни матеріалом для його літературних виступів послужив побут Першої Кінної армії. Перша його оповідь із циклу “Конармія” з’явилась у 1923 р.[20] У “Конармії” Бабель розкриває перед читачем правдиві та повні трагізму сторінки літопису громадянської війни в Росії.

Надалі творчість письменника, що стосується тематики, розвивалася двома основними напрямами: з одного боку, він пише ряд новел, об’єднаних у книгу “Конармія”, з іншого – розробляв на матеріалах єврейського містечкового побуту п’єси для театру (“Захід”) і кінематографічний сценарій (“Беня Крик”). Останні, в свою чергу, чітко поділяються на автобіографічні та епіко-романтичні, головним персонажем яких є Беня Крик.

Своєю ходожньою манерою Бабель виділяється навіть серед яскравих та своєрідних літературних талантів 20-х років. В ньому, за висловлюванням головного редактора журналу “Красная новь” Воронського: “…мечтатель сталкивается…с реалистом, ощутившим глубокую правду непосредственной реальной жизни, может быть, грубой, но полнокровной и цветущей.
Столкновением этих противоположных эмоций и настроений питаются основные движущие мотивы его творчества, причем реалист Бабель решительно побеждает мечтателя”[21].

Бабель чудово знає те особливе середовище та тих персонажів, яких описує. За спогадами К. Паустовського, Бабель взагалі писав спираючись тільки на те, що бачив, спостерігав сам. Він казав Паустовському: “Я не умею выдумывать. Я должен знать все до последней прожилки, иначе ничего не могу написать. На моем щите вырезан девиз – подлинность!”[22] Саме тому над
“Одесскими рассказами” витає особливий дух Молдаванки, дивна суміш бандитизму та містечкового міщанства: торговки “тьоті Пєсі”, “аристократи” і богачі Тартаковські та Ейхбауми, рабіни і прикажчики створюють з бандитами свій світ з особливим побутом, правилами та етикою. Найголовніший герой “Одесских рассказов” Беня Крик – химерне поєднання цього молдаванського міщанства, бандитської сміливості, дивовижної спритності та вправності. Герої Бабеля завжди в русі, в дії. Письменник чудово володіє діалогом. Його персонажі розмовляють своєю мовою, в діалозі немає літературщини, стилізації.

Літературна мова та різні пласти живої розмовної мови були тією стихією, в якій Бабель почувався вільно. В мові героя, в самому її складі, у тих словах та виразах, які він застосовує, Бабель чудово передає характер людини, її світогляд.

У 1930-ті рр. присутність Ісака Еммануїловича в літературі була майже епізодичною. Його мовчання стало притчею во язицех, а після смерті у 1936 р. могутього патрона Бабеля – Максима Горького, просто небезпечним. Він розумів це, але виправити становище вже не міг. Проте мовчання Бабеля зовсім не означало творчого безпліддя. Важливим свідоцтвом цього є спогади фізика Олександра Вайсберга, автора спогадів про радянські в’язниці, що відвідав Ісака Еммануїловича в Москві у 1932 р.: “…я спросил у писателя:
“Почему вы больше не пишете?” На что Бабель ответил: “Кто вам сказал, что я не пишу?” – и показал на полке десяток переплетенных томов. Но это были рукописи. Бабель сделал ироничное замечание о возможной судьбе этих текстов, если бы он предложил их издательству. Где эти неизданные произведения?”[23]

Через сім років можна було запитати: а де ж сам Бабель?

Письменника чекала жахлива доля. У травні 1939 р. його арештували. 17 березня 1941 р. Ісак Еммануїлович Бабель був розстріляний в одному з підвалів московських в’язниць[24].

Бабель загинув, тому що не вписувався як художник у Великий Радянськмй
Міф. Саме уявлення Сталіна про розвиток літератури в СРСР у корні протирічило естетичним поглядам Бабеля.

Після смерті Сталіна в 1953 р. Бабеля було реабілітовано і його твори знову почали видаватися.

У наш час творчість Бабеля має багато прихильників. Він був, безумовно, дуже талановитою людиною. Його люблять за оригінальність та неповторність, почуття гумору та оптимізм.

4. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ЮРІЯ ОЛЕШІ

Олеша Юрій Карлович народився у 1899 р. в Єлизаветграді (тепер
Кіровоград). Дитячі та юнацькі роки провів в Одесі, де і почав займатися літературою. У цей час знайомиться з В. Катаєвим, Е. Багрицьким, І. Ільфом, які входили до “Колективу поетів”. З 1922 р. жив у Москві, працював як фейлетоніст у редакції газети “Гудок”, з якою в цей час також співпрацювало багато інших відомих письменників та поетів (М. Булгаков, В. Катаєв, І.
Ільф, Є. Петров та інші)[25].

У своїй художній прозі та драматургії Олеша в своєрідній емоційно- гострій формі відображає боротьбу двох світів, двох культур, яка розгортається ним у плані боротьби ідейно-психологічних принципів.

Олеша – яскравий художник, великий майстер форми. Він вмів підмітити та передати ту чи іншу деталь, чуттєвий образ явищ дійсності. Широко використані автором метафори та порівняння відрізняються свіжістю і гостротою; він передав ними відтінки настроїв героїв, своє авторське життєставлення.

Перший великий твір Олеши – роман-казка “Три товстуни” (1924) – відразу ж отримав визнання в читачів. Однойменну п’єсу поставлено у багатьох театрах, зокрема українських, однойменний фільм вийшов у 1967 р.; балет (композитор – В. Оранський) з’явився у 1935 р., опера (композитор –
В. Рубін) – у 1956 р.[26]

Особливе місце у радянській літературі 1920-х рр. займає роман Ю.
Олеші “Заздрість”, головним героєм якого є слабка, неприлаштована, рефлектуюча людина Микола Кавалеров. У живий, енергійний час, час інтенсивної організації нового життя пасивний споглядач, мрійник, поет не доречний…Проте Олеша описав цілком реальний тип свого сучасника – своєрідний сатиричний варіант “зайвої людини”. Та невдаха, усіма принижений, програвший все життя Кавалеров тим не менш у чомусь вище за своїх героїв-переможців Андрія Бабічева та Володі Макарова. Слабкості
Кавалерова обертаються на його позитивні якості: він слабкий, тому делікатний, пасивний, тому спостережливий, бездіяльний, але він поет. Проте симпатії та антипатії письменника не заважають його іронічному ставленню до відображених людей та подій. Олеша сміється над Кавалеровим, його заздрістю, його капітуляцією перед життям, сміється над “ковбасником”
Андрієм Бабічевим – удачливою, сильною, цілеспрямованою людиною, яка бачить світ тільки через своє харчове підприємство. Сміється над Іваном Бабічевим
– цим повелителем тьми, що викликає потвор, над його мнимою величчю. Тому роман “Заздрість” – це трагикомедія, що іскриться блискучою, тонкою іронією.[27]

Коли на початку 1930-х рр. з’являється потреба у літературі
Соціалістичного Реалізму (позитивного відображення комуністичних героїв у реальному житті), Олеша зрозумів, що не може писати так, як того вимагав час. Він відкрито говорить стосовно своїх сумнівів та передчуттів на зустрічі у Спілці радянських письменників у 1934 р. Після цього ім’я Олеші зникає з радянської літератури, що викликає на Заході чутки про те, що його було арештовано і заслано до трудового табору[28].

Небагато відомо про його діяльність у післявоєнні роки. Тільки після смерті Сталіна ім’я Олеші повторно входить у радянську літературу.
Публікація у 1956 р[29]. збірника його творів сигналізувала про повну реабілітацію. Після цього з’явилося ще кілька видань його праць, які також включали твори, що раніше не друкувалися.

Олеша помер 10 травня 1960 р. у Москві.[30] Своїм життям він показав приклад сміливості та мужності. Олеша намагався відстояти свою думку, незважаючи при цьому на небезпеку, яка загрожувала в радянські часи кожному, хто мав сміливість виступити проти системи. В його творах за іскристим сміхом та сатиричною усмішкою відчувається сила та незламність духу. Своїм життям та творчістю Олеша заслужив на повагу та любов багатьох поколінь читачів.

5. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСЬ ВАЛЕНТИНА КАТАЄВА

Катаєв Валентин Петрович народився в Одесі у 1897 р. Перша публікація
– у дитинстві (вірш в газеті 1910 р.). У 1914 р. познайомився з І. Буніним, це багато чого визначило у житті та творчості Катаєва[31].

Катаєву довелося воваюти на фронтах Першої світової війни. У 1919 р. його мобілізували до Червоної Армії. А з 1922 р. письменник перебуває у
Москві, де працює у газеті “Гудок”. Його фейлетони також друкуються у
“Правді”, “Труді” та в інших газетах і журналах. Початок 1920-х рр. – час фактичного вступу Катаєва у велику літературу, у періодичній пресі та видавництвах з’являються його оповідання та романи. 1920-ті рр. – дуже плідний період для В. Катаєва. Один за одним видаються декілька збірників його оповідань, повість, кілька романів та п’єс. До письменника приходить популярність, його твори відмічає преса.[32]

Основний мотив творчості Катаєва, який повторюється у різних варіаціях: життя прекрасне та “виправдано” “само по собі” тим, що воно – життя. Найбільшого вираження цей мотив дістав у повісті “Батько”, за власним визнанням автора – найулюбленішої та пережитої ним речі (1922-
1925)[33]. Хворий, виснажений та кволий старий батько беззавітно та віддано любить свого сина, зворушливо доглядае за ним. Коли той у біді, продає свої останні пожитки, щоб охайно приносити передачу арештованому. Та син молодий, здоровий та егоїстичний, хоче втіхи, і коли його зрештою звільняють з в’язниці, він зовсім забуває про батька. Хто ж, за Катаєвим, має рацію: батько чи син? На думку письменника – обидва. Батько вмирає самотнім та у бідності, але сина він цілком виправдовує.[34]

Катаєв не залишається осторонь тих подій, які відбуваються навколо нього. Не обминуло його перо й таке явище, як індустріалізація. У своєму романі “Час, уперед!” він пише про возведення металургійного гіганта. Герої його книги прокидаються раніше, ніж потрібно. Вони не можуть, як говорить письменник, “довірити такому, по суті, простому механізму, як годинник, таку дорогоцінну річ, як час”[35]. Праця для них – битва, новобудівництво – фронт, бетонники втупають у зміну, як у бій. А з роботи повертаються у барак, як з фронту в тил. Герої роману Катаєва зображені у стрімкому розбігу думок та почуттів. У книзі природа, машини, будівлі включені у суспільний бурхливий потоп, підкорені розмахом небачених в історії темпів.
Особливо яскраво динаміку часу підкреслює образ стрімкого вітру.

Крім романів та повістей Катаєв також писав сатиричні фейлетони. А сатирик він талановитий. У 1920-ті рр. сатиричний напрям його творчості є домінуючим. Приблизно за п’ять років Катаєв створює цілу галерею образів пристосованців: від наївних (“Витримав”), до агресивних (“Емильян
Чорноземний”). За цей час написано цілий ряд гумористичних мініатюр (“Козел на городі”, “Бородате малятко” та інші), але провідне місце займають оповідання, спрямовані проти обивательщини, войовничого, метушливого міщанства (“Наші за кордоном”, “Ігнатій Пуделякін”, “Два гусари”).[36]

Немало створено Катаєвим фейлетонів, які прийнято вважати злободенними, недовговічними. Та письменник зумів обрати теми актуальні і нині. Такими, наприклад, є зарапортовані бюрократи у “Тяжкій цифроманії”, які дуже схожі на сьогоднішніх любителів дутої статистики, чи очумілий від нескінченного потоку хворих горе-лікар (“Вагітний чоловік”). Цілком сучасний тяжкий образ “довгого ящика” (фейлетон “Довгий ящик").

Катаєв помер 12 квітня 1986 р. у Москві.[37] За своє довге та цікаве життя письменник встиг створити немало чудових творів. Та всеж найбільш плідними для нього були 1920-30-ті рр. Саме в цей період він пише як і великі серйозні твори так і яскраві сатиричні фейлетони. Невтомна уява
Катаєва, цого чуттєвість та новизна зробили його одним з найбільш видатних радянських авторів, чия популярність незгасла й донині.

5. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ КОСТЯНТИНА ПАУСТОВСЬКОГО

Костянтин Георгійович Паустовський народився в Москві 1893 р. Навчався в Київському, а потім у Московському університетах. Працював на металургійних заводах у Юзівці (тепер Донецьк), Єкатеринославі
(Дніпропетровськ), Таганрозі, кондуктором трамваю у Москві; під час Першої світової війни був санітаром, матросом, репортером та редактором газет.
Брав участь у громадянській війні[38].

У радянську літературу Паустовський перш за все увійшов як талановитий майстер ліричної прози, але він також відомий як самобутній публіцист, критик та драматург.

Одеський період життя Паустовського в основному пов’язаний з журналістикою. В одеській газеті “Сучасне слово” в 1919 р. публікується його дорожній нарис “Київ – Одеса”, окремі частини якого увійшли до глави
“Весільний подарунок” повісті “Початок невідомого століття”.[39]

У середині 1921 р. Паустовський приходить працювати в газету “Моряк”.
За його словами, “это была необыкновенная газета. В ней было шестьдесят сотрудников, не получавших за свою работу ни копейки. Расплата велась черным кубанским табаком, ячневой кашей и соленой камсой”.[40]

Вперше до читачів “Моряка” Паустовський прийшов як поет:

Вы помните, – у серого “Камилла”

Ныряли чайки, словно хлопья снега,

Как чешуя, вода в порту рябила,

И по ночам слепительная Вега

Сверкала вся, как древняя корона,

Как божий знак покинутых морей…[41]

В Одесі він став романтиком та назавжди закохався у неповторні морські заходи сонця, плавання під вітрилом та невгамовний шум хвиль.

Крім “Моряка” у 1920-30-х рр. Паустовський друкувався газеті “Маяк”
(Батумі), “Гудок Закавказзя” (Тифліс), “30 днів” (Москва), “Красная новь”
(Москва) та в багатьох інших.[42] Багатолітня журналістська практика стала для починаючого письменника гарною школою життя. Він друкував замітки, нариси та кореспонденції на різноманітні теми.

Творча думка письменника постійно шукала той особливий сплав оповідання, в якому б органічно поєдналось романтично припідняте, але строге, вивірене філософськими категоріями наукове пізнання дійсності.
Висока емоційність, любов до знання, романтичне сприйняття оточуючого світу допомогали Паустовському в художій формі показати сенс наукових пошуків героїв своїх творів. Образний та, умовно кажучи, “понятійний” характер його таланту дозволяв йому в захоплюючій формі розкрити перед читачем наукову теорію про причини змін підсоння та зледеніння (повість “Теорія капітана
Гернета”), розповідати про видобуток глауберової солі (“Кара-Бугаз”), про освоювання радянських субтропіків (“Колхида”), про морську метеорологію, біологію, геологію Чорного моря (“Чорне море”).[43]

Життя та творчість Паустовського невідривно пов’язані з рідною землею.
Його книги вчать любити, відстоювати та примножувати красу батьківського краю. Баченню цієї краси він навчався у поетів, письмеників, художників, композиторів, у майстрів та бувалих людей – у всіх, з ким зводило його цікаве та нелегке життя.

Паустовський помер 14 липня у Москві.[44] Та незважаючи на це, його творчісь продовжує жити у серцях числених читачів. У кожного з них є “свій
Паустовський”. Для одних він – майстер ліричної прози. Для других – мандрівник, закоханий у природу, історію та географію рідного краю. Для третіх – палкий поборник краси життя.

У ліричній прозі, проникливій публіцистиці, справедливій критиці та самобутній драматургії письменник своїм талантом продовжує зміцнювати в душах та свідомості людей чесність, милосердя, любов до природи. А це саме ті риси, яких нині так не вистачає багатьом людям. Паустовський вмер, але навіть після смерті він продовжує свої намагання зробити світ кращим.

7. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІЛЬФА ТА ПЕТРОВА

Ілля Ільф (справжнє прізвище – Файнзільберг Ілля Арнольдович) народився 1897 р. в Одесі у сім’ї банківсьного службовця. У 1913 р. він закінчив технічну школу. З того часу послідовно працював у креслярскому бюро, на телефонній станції, на авіаційному заводі та на фабриці ручних гранат. Після цього був статистиком, редактором гумористичного журналу
“Синдетикон”, у якому писав вірші під жіночим псевдонімом, бухгалтером та членом Президії Одеського спілки поетів. Після підведення балансу з’ясувалося, що перевага опинилася на стороні літературної, а не бухгалтерскої, діяльності, й у 1923 р. Ільф переїхав до Москви, де і знайшов свою остаточну професію – став літератором, працював у газетах та гумористичних журналах.[45]

Євген Петров (справжнє прізвище – Катаєв Євген Петрович), брат
Валентина Катаєва, народився 1903 р. в Одесі у сім’ї викладача. У 1920 р. він закінчив класичну гімназію. У тому ж році став кореспондентом українського телеграфного агентства. Після цього протягом двох років служив інспектором карного розшуку. Першим його літературним твором був протокол огляду трупу невідомого чоловіка. У 1923 р. Євген Петров переїхав до
Москви, де продовжував освіту та зайнявся журналістикою. Працював у газетах та гумористичних журналах. Випустив кілька книжок гумористичних оповідань.[46]

Автори зустрілись у Москві. Прямим наслідком цього став роман
“Дванадцять стільців”, написаний 1927 року, що ознаменував собою новий етап розвитку радянської сатири.[47]

Ідея твору належить Валентину Катаєву, разом з яким молоді письменники працювали у газеті “Гудок”. Писати разом запропонував Петрову Ільф. Коли з часом хтось цікавився тим, як їм вдається працювати вдвох, вони вказували на приклад двох співаків, які співають дуетом і при цьому кожен почувається чудово. Зі спогадів Євгена Петрова: “Сейчас я совершенно не могу вспомнить, кто произнес какую фразу, кто и как исправил ее. Собственно, не было ни одной фразы, которая так или иначе не обсуждалась и не изменялась, не было ни одной мысли или идеи, которая тотчас же не подхватывалась…”[48]

Робота над романом не була простою: “Нам было очень трудно писать. Мы работали в газете и юмористических журналах очень добросовестно. Мы знали с детства, что такое труд. Но никогда не представляли себе, как трудно писать роман. Если бы я не боялся показаться банальным, я сказал бы, что мы писали кровью. Мы уходили из Дворца Труда в два или три часа ночи, ошеломленные, почти задохшиеся от папиросного дыма. Мы возвращались домой по мокрым и пустым московским переулкам, освещенным зеленоватыми газовыми фонарями, не в состоянии произнести ни слова… Иногда нас охватывало отчаяние…”[49]

Та усі труднощі вдалося подолати і роман було завершено. Книга вийшла дуже вдалою й одразу знайшла свого читача. Вона кілька разів перевидавалась та була перекладена європейськими мовами.

Зав’язкою “Дванадцяти стільців” служить епізод пошуку діамантів, захованих тещею одного з героїв роману, колишнього предводителя дворянства, теперішнього діловода загсу, Вороб’янінова. Діаманти мали знаходитися в обшивці одного з дванадцяти стільців чудового гамбсівського гарнітуру, який було реквізовано. Вороб’янінов вирушає на пошуки скарбу. Він та примазавшийся до нього “великий комбінатор” Остап Бендер подорожують з міста до міста, здобуваючи шляхом незліченних хитрощів один стілець за іншим. Але, діставшись до останнього стільця та зарізавши свого компаньйона, Вороб’янінов з жахом дізнається, що таємниця мадам Пєтухової розкрита та на її гроші збудовано чудовий клуб.

Як видно з цього викладу, сюжет “Дванадцяти стільців” – типово авантюрний: мотив невтомних пошуків, що завершуються невдачою на останньому етапі, був уже використаний Конан Дойлем (“Шість Наполеонів”), Л. Лунцем та деякими іншими письменниками.[50] Однак авантюрний кістяк “Дванадцяти стільців” сповнений сатиричним змістом. Перед читачем проходять різноманітні побутові замальовки – повітового міста, багатого на поховальні бюро та перукарні; студентського гуртожитку з кімнатами, схожими на пенали; редакцій професійних журналів з халтурщиками; богодільні, що обкрадаються
“сором’язливим” завгоспом та інші.

Особливої уваги заслуговує образ Остапа Бендера. Він сміливий, рішучий та нахабний. Його ідеї народжуються в ньому миттєво і в ту саму мить він починає їх здійснювати. Бендер бреше з неймовірною легкістю у чудовій, талановитій акторській манері. Він володіє надвичайною привабливістю, легко сходиться з людьми та незамінний у компанії. Згадує
Євген Петров: “Остап Бендер был задуман как второстепенная фигура, почти что эпизодическое лицо. Для него у нас была заготовлена фраза, которую мы слышали от одного нашего знакомого бильярдиста: “Ключ от квартиры, где деньги лежат”. Но Бендер стал постепенно выпирать из приготовленных для него рамок. Скоро мы уже не могли с ним сладить. К концу романа мы обращались с ним, как с живым человеком, и часто сердились на него за нахальство, с которым он пролезал в почти каждую главу…”[51]

У 1933 р. виходить продовження роману, яке дістало назву “Золоте теля”.[52] В його основу покладено сюжетно-композиційну схему “Дванадцяти стільців” (пошуки мільйонів), а головним персонажем є Остап Бендер. Але він вже не такий, яким був у першому романі. Бендер поступово змінюється, стає старшим. З дрібного шахрая Остап спочатку стає шахраєм крупним, а зрештою філософом та мудрецем шахрайства, “великим комбінатором”, поетом та романтиком комбінацій. У ньому навіть з’являються риси безкорисливості, що цінує шахрайство заради мистецтва.

Образ Остапа Бендера – один з найбільш популярних та вдалих у радянській літературі не тільки 1920-30-х рр. Літературних предків Бендера шукали то у Жиль Блазі Лесажа (в тих випадках, коли значення “Дванадцяти стільців” піднімалося дуже високо), то в образі Бені Крика – “короля
Молдаванки” або Васьки Свиста Бабеля (коли значення роману розумілося більш реалістично).[53]

Співпраця Ільфа та Петрова була дуже результативною: крім “Дванадцяти стільців” та “Золотого теля” за десять років було написано понад сто оповідань, нарисів, фейлетонів, повість та чотири сценарії. Твори Ільфа та
Петрова користувалися величезною популярністю серед читачів та критиків.
Вже на початку 1930-х рр. співробітництвом з ними дорожив редактор будь- якого періодичного видання. Слава, яка прийшла всього лише за чотири роки співпраці, пояснюється талановитістю письменників, їх високою працездатністю і, безумовно, відмінною школою, яку вони пройшли. У цьому плані їм щастило: у “Гудку” їх колегами були В. Катаєв, К. Паустовський, Ю.
Олеша; в журналі “Чудак”, де вона працювали в 1928-1930 рр. і опублікували більшу частину своїх фейлетонів та нарисів, їх оточувала не менш блискуча плеяда – В. Маяковський та Ю. Олеша, Дем’ян Бєдний та Л. Никулін, М.
Кольцов (головний редактор “Чудака”) та М. Свєтлов, В. Катаєв та М.
Зощенко, Є. Зозуля та А. Зорич, Б. Єфімов та інші.[54]

Мішенню сатириків були керівник-бюрократ та письменник-халтурщик, буркотун-обиватель та кляузник, пихатий партієць та інтриган чиновник, міщанин та різного виду пристосованці. Живучість осміяних Ільфом та
Петровим явищ, а також висока літературна майстерність авторів сприяє популярності цих творів серед наших сучасників.

ЕКСКУРСІЙНИЙ МАРШРУТ “ЛІТЕРАТУРНА

ОДЕСА 20-30-х рр. ХХ ст.” (ПРОЕКТ)

Одеса – дуже привабливе місто для туристів. Тут є все необхідне для відпочинку: море, сонце та пансіонати. Але більшість туристів не бажали б обмежувати свій відпочинок сонячними ваннами та різними лікувальними процедурами. Тому багато людей, що захоплюються творами одеських письменників 1920-30-х рр., із задоволенням відвідали б місця, що пов’язані з літературою цього часу.

Автор пропонує наступний маршрут екскурсії “Літературна Одеса 20-30-х рр. ХХ ст.”.

Початок маршруту – біля морського вокзалу. Він пролягає з порту через
Потьомкінські сходи на Приморський бульвар, з якого продовжується по
Сабонівському мосту і веде до вул. Софієвської, де у буд. № 13 мешкав Ілля
Ільф[55].

З Софієвської вул. маршрут продовжується уздовж міського саду по вул.
Преображенській і веде на знамениту одеську Дерибасівську, про яку обов’язково в своїх творах згадує кожен одеський письменник. На цій вулиці знаходиться невеличкий майдан, що носить ім’я Ільфа та Петрова. На ньому знаходиться пам’ятник знаменитому дванадцятому (або, як деякі вважають, тринадцятому) стільцю із не менш заменитого роману “Дванадцять стільців”.

З Дерибасівської автор пропонує продовжити екскурсію по вул.
Ланжеронівській, де у буд. № 13 розташовується Одеський державний літературний музей. Це єдиний у своєму роді музей з унікальною експозицією, що розповідає про багату літературну історію Одеси.[56]

Від музею маршрут продовжується по вул. Пушкінській, де у буд. № 11 знаходилась редакція газети “Моряк”, в якій у 1920-21 рр. працював Костянтин Паустовський та деякі інші літератори того часу.[57]

Від Пушкінської маршрут пролягає через вул. Буніна і виходить на
Рішельєвсь